39.Географічна ізоляція та змішування як чинники формування антропологічних відмінностей.

На ранніх етапах расотворчих процесів людські ко­лективи характеризувалися низькою чисельністю. Так, густота насе­лення верхньопалеолітичної доби дорівнювала близько 1 чол. на 100 км², а чисельність пересічної первісної громади мисливців та збирачів цієї епохи становила 25—40 осіб. Освоюючи територію земної кулі, колективи першопроходців часто набували статусу популяцій, ізольованих від інших природними перепонами: високи­ми гірськими хребтами, непролазними тропічними джунглями, широкими повноводними ріками, пустелями і т. п. Природно, що члени цих колективів були пов’язані між собою тісними родинними стосунками. В таких невеликих популяціях — демах, де протягом тривалого часу мали місце внутрішньогрупові шлюби, відбувався перерозподіл частот расових ознак, наслідком якого могли бути цілковите зникнення або, навпаки, різке переважання деяких з них. Ці процеси дістали назву генетико-автомсітичних, або “генного дрейфу ”.

Слід мати на увазі, що ізоляція і стимульовані нею генетико-ав- томатичні процеси передусім сприяли перерозподілу ознак, які кон­тролюються однією або небагатьма парами алелів (наприклад, груп крові). Це було доведено під час вивчення ізолятів Таджикистану та Дагестану. Саме дією генного дрейфу можна пояснити різке зниження концентрації групи крові В(ІІІ) серед етнічних груп Північно-Східної Азії та практично цілковите її зникнення в індіанців Америки. Це ж стосується й значного підвищення частоти антигена А(ІІ) в аборигенів Австралії. Ймовірно, ізоляція тих нечисленних популяцій неоантропів, які першими просунулися в Східну Азію, стала головною причиною первинної диференціації людства на західний та східний расові стовбури, в основі якої лежать одонтологічні й дерматогліфічні ознаки. Багато з них має відносно просту форму успадкування і є “нейтральними” з точки зору присто­сування до зовнішнього середовища. Що ж до “класичних” расових характеристик (волосяний покрив, пігментація, будова обличчя тощо), то, будучи полігенними, вони значно менше піддаються дії генного дрейфу.

На думку багатьох учених, генетико-автоматичні процеси відігра­ли важливу роль у формуванні фізичних рис таких своєрідних груп, як айни Курильських островів, алеути й ескімоси арктичних облас­тей Американського континенту й Північно-Східної Азії, полінезійці Океанії, вогнеземельці Південної Америки, тибетці високогірних плато Центральної Азії, бушмени й готентоти пустелі Калахарі. З ними пов’язують також підвищену концентрацію рецесивних мугацій депігментації шкіри, волосся та очей на півночі Європи. Велике значення для розуміння дії генетико-автоматичних процесів на окраїнах ойкумени мають праці визначного російського генетика М. Вавилова. Він уперше обгрунтував думку про те, що рецесивні гени поступово витісняються на околицях видових ареалів.

Слід мати на увазі, що ізоляція первісних колективів не була цілковитою навіть на світанку людської історії, поєднуючись із більш-менш інтенсивним змішуванням з сусідніми групами. “Най- вражаючішою рисою загальної історії людства, — писав з цього приводу американський генетик Р. Левонтін, — є безперервна і широка міграція і, отже, змішування груп з різних регіонів... Твер­дження, що існують стабільні чисті раси, які лише тепер наражають­ся на небезпеку змішування внаслідок сучасної індустріальної куль­тури, є повною нісенітницею”.

Переконливим доказом важливої ролі змішування на найбільш ранніх етапах расотворення є наявність давніх контактних, або перехідних форм, що склалися в добу палеоліту — мезоліту на пере­тинах ареалів великих рас. До них належать такі малі раси: ефіопська, котра певним чином поєднує в собі негроїдні та південноєвропеоїдні риси; південноазійська, яка відіграє роль проміжної ланки між монголоїдними та австралоїдними популяціями; південноіндійська — морфологічно близька до ефіопської, яка уособлює перехід від південних європеоїдів до австралоїдів; айнська та полінезійська, що вважаються перехідними між азійськими й океанійськими групами. Можливо, давньою контактною расою є й уральська, однак питання про її походження не можна вважати вирішеним остаточно: деякі вчені вважають, що вона склалася доволі пізно в процесі взаємодії європеоїдних та монголоїдних популяцій.

Змішування носіїв різних расових комплексів тривало і в на­ступні історичні періоди. Так, постійні контакти між європеоїдними й монголоїдними популяціями на території Південного Сибіру й Центральної Азії в добу неоліту, раннього заліза і в пізніші часи спричинили формування південносибірськоі раси. Мішаним є й антропологічний склад населення Європи, на теренах якої кельти

спочатку поглинули прадавню неолітичну людність, нині представ­лену басками Північно-Західної Іспанії та Південно-Західної Франції; згодом германські племена асимілювали кельтів Централь­ної Європи, слов’янські — фракійців та ілірійців Балканського півострова та фінів Східної Європи тощо. Під час Великого пересе­лення народів у Східній та Центральній Європі з’явилися й носії монголоїдних рис — гунни й авари, які, за висловом літописця, “примучували дулібів”, тобто східнослов’янське плем’я, що мешкало на Волині. Подібні процеси відбувалися і в інших регіонах Старого Світу, Починаючи з 632 р., після смерті пророка Мухамеда, араби швидко поширилися в Північній Африці, де змішалися з місцевими берберськими племенами, залишки яких уціліли лише в північно- західних областях континенту.

Особливо грандіозних масштабів процеси змішування набули під час європейської колонізації Америки. Так, понад 80 % сучасного населення Мексики є іспано-індіанськими метисами, майже чверть кубинців — мулати, тобто нащадки іспанців та негрів-невільників. Дуже високим є відсоток мулатів та метисів серед сучасного насе­лення Бразилії. Нащадки іспанських колоністів та місцевих індіан­ських племен складають значну частку людності Болівії, Колумбії, Перу та інших країн Центральної Америки.

Великі групи мішаного населення утворилися в Сибіру, де під час російської колонізації переселенці мали інтенсивні шлюбні контакти з місцевою людністю — носіями монголоїдних типів. Найбільшою з них є російсько-якутське населення Верхньої Лени.

Переміщення великих масивів людей, що відбувалося впродовж останніх тисячоліть, спричинило розмивання, розрив, а то й цілко­вите знищення первісних ареалів расових типів. У зв’язку з цим раса розглядається в сучасній науці як динамічна, мінлива в часі і просторі категорія, “епізод в еволюції, що триває іноді тисячоліття, але неод­мінно змінюється іншим” (В. Алексеев).