Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Відповіді на екзамен із антропології.doc
Скачиваний:
86
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
460.29 Кб
Скачать

35. Розвиток мозку предків сучасних людей, виникнення мовлення та мислення

Вдосконалення фізичної подоби гомінідів супрово­джувалося неухильним збільшенням маси мозку та ускладненням його структури. Вже в австралопітеків мозок порівняно з сучасними людиноподібними мавпами в середньому був більшим — як за абсолютною, так і за відносною величиною. Так, згідно з даними південноафриканського антрополога Р. Брума, коефіцієнт церебра- лізації в антропоморфних мавп дорівнює двом — дев’яти, а в австра­лопітеків — десяти-шістнадцяти одиницям. Крім того, у структурі мозку австралопітеків спостерігалися важливі зрушення, пов’язані з розвитком суто “людських” зон кори — мовленнєворухової та мов- леннєвослухової.

Ці конструктивні -зміни в будові мозку, які продовжилися у “габілісів”, архантропів та палеоантропів, виразилися у випинанні окремих зон нижньотім’яної та лобної ділянок: зони Ра поля 39, пов’язаної зі сприйняттям зорових образів, мовленням, контролем за діями оточення; зони Ps поля 40, що має стосунок до маніпу­лювання предметами, цілеспрямованої діяльності, контролю за послідовністю цієї діяльності тощо; верхньої скроневої підділянки Т поля 37, пов’язаної зі сприйняттям смислового звукового мовлення; зон Fil та Fi2 підділянок полів 44 та 45, дотичних до мовленнєвору- хових функцій, аналізу і синтезу ритмів рухів та ін. (Ю. Шевченко).

Аналіз будови ендокранів свідчить про неухильне розширення суто “людських” зон мозку і ускладнення його топографії по лінії: пітекантроп — синантроп — неандерталець. Загалом у процесі ан­тропогенезу мозок гомінідів збільшився приблизно втричі, причому нові ділянки нині складають приблизно 31% його ваги.

Формування людського суспільства було б неможливим без виникнення усного мовлення — найважливішого засобу комуніка­ції, конче необхідного для соціальної взаємодії людей. Мовлення нерозривно пов’язане з абстрактним мисленням, здатністю форму­лювати певні поняття, осмислювати свої дії, ставити перед собою певні завдання і розв’язувати їх. За допомогою мовлення людина передавала наступним поколінням не лише природжені стереотипи поведінки, а й навички, набуті протягом життя. “Не скільки сама думка, скільки передання її іншим, — писали з цього приводу антропологи Ш. Ушберн і Ш. Стрем, — є суто людською властивіс­тю, що робить можливою людську культуру і є головним критерієм, який відрізняє людину від тварин”.

Як відомо, у повсякденному житті мовленням часто називають будь-які звуки, які видають за допомогою голосових органів не лише люди, а й тварини (відтак уявлення про “мовлення” дельфінів, вовків чи навіть риб), а будь-який логічний вчинок вважається доказом наявності мислення. Однак із наукового погляду одиницею мовленнєвої діяльності є слово, а одиницею мислення — поняття (абстрактний образ предмета й дії, які стоять за ним). Слова та поняття тісно пов’язані між собою: звуки, що не виражають якихось

понять, не є словами, а поняття не виникає без дії голосових органів: досліди показали, що останні рухаються навіть тоді, коли слово вимовляється подумки. З наведеного випливає, що мовлення та мислення відсутні у тварин і постали разом із людьми.

Початки словотворення пов’язані з розвитком мозку і поліпшен­ням структури голосових органів пращурів сучасних людей. На думку В. Бунака, важливу роль у процесі перетворення звукового апарату тварин в людські органи мовлення відіграли посилення голосових зв’язок, поліпшення рухомості язика і заворот його коре­ня в гортанну порожнину, що дало змогу більш чітко вимовляти окремі звуки. Істотне значення для розвитку мовленнєвої діяльності мало зменшення масивності нижньої щелепи, яка перешкоджала швидкій зміні артикуляції. Подальший прогрес виразився в появі особливого голосового м’яза. В ході еволюції мовленнєвого апарату давні люди поступово виробили здатність відтворювати голосні “а”, “і” та “у”, які відіграють провідну роль в усіх сучасних мовах: згідно з дослідженнями американського лінгвіста Ф. Лібермана, буквально всі більш-менш важливі мовні одиниці містять принаймні один із цих звуків. Об’єднуючи їх з приголосними звуками, люди здатні створювати незліченні фонетичні комбінації, що складають основу різноманітних варіантів усного мовлення.

Спеціальні дослідження показали, що збудження ділянок кори головного мозку, які керують виділенням звуків, тісно пов’язані зі слуховими, зоровими, дотиковими та іншими подразниками, на основі яких складаються уявлення про зовнішній світ. Вивчення ендокранів попередників Homo sapiens свідчить про те, що на останніх етапах формування мовленнєвої діяльності та мислення відбулося посилене розростання тих звивин (нижньолобної, верхньоскроневої, верхньолобної та ін.) і полів (40-го, 10-го тощо), які координують різні збудження і зв’язують їх зі збудженнями голосових органів.

Згідно з сучасними уявленнями, мислення найдавніших людей було нерозривно пов’язане з конкретною дією, а їхня мовленнєва діяльність зводилась до спілкування за допомогою експресивно- вказівних часток, які не несли чіткого смислового навантаження і змінювали своє значення залежно від ситуації. Мовленнєвий апарат пітекантропів та синантропів мало чим відрізнявся від апарату су- часних людиноподібних мавп і не був пристосований для розвинутої артикуляції. Так, на їхніх нижніх щелепах відсутній властивий людям сучасного фізичного типу підборідний виступ, до якого зсередини кріпляться м’язи, що рухають язиком. "‘Треба думати, що архан­тропи, — писав з цього приводу В. Бунак, — внаслідок масив­ності щелеп могли відтворювати тільки невелику кількість різних вигуків”.

Багато вчених вважають, що в пізніх архантропів, а надто ранніх палеонтропів з’явилися довершеніші, ніж попередні, форми мовного спілкування, а саме вербоїди, або лалії, — односкладові частки, які збереглися навіть у. сучасних мовах (в українській до них належать вирази “ну”, “на”, “дай-но”, “геть”, “хлоп” тощо). На відміну від експресивно-вказівних часток вербоїди в кожному з конкретних випадків мали певне самостійне значення (смисл). Вони могли повідомляти про початок або закінчення якихось дій, забороняти або дозволяти щось робити, ставити якісь вимоги і т. ін. Та все ж вербоїди ще не були “справжніми” словами, оскільки не пов’язува­лися зі сталими абстрактними поняттями.

Подальша еволюція мислення і мовлення пов’язана з поступовим виокремленням таких мовних одиниць, які узагальнювали уявлення про предмети й дії та мали стале значення. Є підстави думати, що вже палеоантропи могли формувати певні поняття і, відповідно, відтворювати їх мовними засобами. Однак їхня мова мала ще дуже примітивний характер. Згадуваний вище Ф. Ліберман разом з іншим американським вченим — анатомом Е. Креліном на підставі палео­антропологічних знахідок реконструювали голосовий апарат неан­дертальця і з’ясували, що він не давав змоги швидко артикулювати основні звуки людської мови. Переважна більшість сучасних учених вважають, що безпосередні предки неоантропів ще не могли об’єднувати окремі слова в речення.

Початок верхнього палеоліту став тим історичним рубежем, па якому закінчилася передісторія людського мислення і остаточно утвердився зв’язок між окремими елементами мови (діючою особою, предметом та дією). Надалі відбулася диференціація частин мови та ЇЇ граматичних елементів. Наприкінці доби мезоліту — на початку доби неоліту формуються великі мовні сім’ї.