Konspekt_lektsy_po_ukr

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

підкреслює звичайний, буденний зміст: вільна вакансія, прейскурант цін, моя автобіографія,передовий авангард, свій автопортрет, форсувати прискореними темпами

тощо.

Щоб запобігти цим недоречностям, слід запам'ятати, що причинами помилок у застосуванні логічних принципів викладу найчастіше бувають:

1. Поєднання логічно несумісних слів (катахреза): жахливо добра людина,

страшенно чудова доповідь.

2.Використання зайвих слів, часто іншомовних (тавтологія): моя автобіографія, адреса місця проживання, моя власна думка.

3.Заміна особової форми дієслова активного стану зворотним дієсловом: вибачаюся замість «вибачте мені».

4.Неправильне чергування низки однорідних членів речення: діти, жінки,

матері-годувальниці (матері-годувальниці – також жінки); фахівець з китайської та східної медицини (Китай – також Схід).

5.Неправильна координація присудка зі складеним підметом: Ніхто з нас не підтримали доповідача.

6.Порушення порядку слів (частин речення) у реченні: Секретарка сиділа у приймальні, яку ми вперше бачили.

7.Вживання дієприслівникового звороту на місці підрядного речення:

Завершивши підготовку дисертації, доцентові запропонували захищати її в Національному університеті імені Тараса Шевченка.

8.Порушення смислового зв'язку між окремими висловлюваннями у тексті:

Інші речовини з подібними властивостями відсутні (незрозуміло, чи відсутні речовини, чи інші властивості); Чотири подібних автомати обслуговують кілька тисяч людей

(невідомо, хто є суб'єктом дії– люди чи автомати).

9.Невміння поділити текст на абзаци.

5.Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Провідною підструктурою особистості фахівця є професійно-смислова спрямованість, що характеризує домінуючі потреби, мотиви, інтереси, цінності й настанови тощо. Екстрафункціональну, не пов'язану з конкретною професією спрямованість матимуть такі характеристики особистості, як потреба в праці, професійних досягненнях і успіху, корпоративність, готовність до інновацій. Не менш важливою якістю є здатність до спілкування й такі її характеристики, як вербальна і невербальна комунікації, перцепція та інтеракція. Назвемо цю групу соціально значимих характеристик соціально-професійними кваліфікаціями.

Інтеракція – повсякденна взаємодія людей.

Перцепція – безпосереднє відображення предметів і явищ об’єктивної дійсності органами чуття.

Другою важливою підструктурою суб'єкта професійної діяльності є власне професійна компетентність – сукупність професійних знань, умінь і навичок, а також досвід виконання професійних дій. Ґрунтуючись на визначенні ключових кваліфікацій, до цієї підструктури вносимо загальнопрофесійні і політехнічні знання й уміння з матеріалознавства, організації і планування технологічних процесів, читання технікотехнологічної документації, узагальнені способи й алгоритми вирішення проблем, знання й уміння в галузі інформаційних, комунікаційних технологій тощо. Е. Зеєр називає цю групу ключових кваліфікацій полівалентною професійною компетентністю. Вона відбиває можливості фахівця «приєднувати» загальнопрофесійні знання, уміння й навички, а також узагальнені способи міжпрофесійних дій до різних професій і спеціальностей. Ця група ключових кваліфікацій характеризується широтою діапазону застосування різних професійних функцій.

11

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Центральною підструктурою особистості фахівця, що визначає продуктивність його діяльності, є комплексні професійно важливі якості. Вони багатофункціональні, та водночас кожна професія має свій ансамбль таких якостей. При визначенні складу групи ключових кваліфікацій потрібно враховувати їх загальнопрофесійний, екстрафункціональний характер. До них варто віднести інтелект і такі когнітивні (пізнавальні) здібності, як уважність, спостережливість, дивергентне (таке, що розходиться) мислення, креативність, характер і самосвідомість (самопізнання, самооцінка, самореалізація), а також такі якості особистості, як самостійність, відповідальність, надійність. Виокремимо в цій професійно обумовленій підструктурі особистості дві групи ключових кваліфікацій – когнітивну і персональну.

Четвертою професійно обумовленою підструктурою особистості є професійно значимі психофізіологічні властивості. До ключових кваліфікацій цієї підструктури належать загальнопрофесійні сенсомоторні здатності: координація дій, швидкість реакції, спритність рук, окомір, здатність визначати кольори тощо. Назвемо цю групу ключових кваліфікацій сенсомоторною. Тобто, ґрунтуючись на професіографічних дослідженнях вітчизняних психологів, можна визначити п'ять груп ключових кваліфікацій:

‒професійно-смислову;

‒полівалентну професійну компетентність;

‒професійно-когнітивні здібності;

‒психофізіологічну кваліфікацію;

‒сенсомоторнукваліфікацію.

6. Мовні норми.

Етикет усного професійного спілкування вимагає від кожної людини вимовляти слова за літературними нормами, тобто загальновизнаними правилами вимови. Правильна літературна вимова надає мовленню органічної краси, привабливості, що має неабияке значення для того, хто його слухає, сприяє кращому й глибшому засвоєнню висловлюваної думки, донесенню до слухачів своїх почуттів і роздумів. Кожен із задоволенням, навіть з насолодою сприймає правильну літературну мову.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Це головна категорія культури мови. Розрізняють єдиноможливі, обов’язкові мовні норми, які відбивають характерні ознаки системи мови і норми літературної мови.

Діалектній нормі протиставляється літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.

Порушення літературної норми спричиняються впливом діалектного наголошування слів чи діалектної вимови (хожу, ходю зам. літературного ходжу); сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний – тактичний, талан – талант; незнанням законів синтаксичної сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата замість нормативного молодший від (за) брата тощо.

Нормативними в укр. мові є, наприклад, чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (діл – долу, піч – печі), перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога – ніжка – нозі, рука –ручка – руці, вухо – вушко – у вусі), твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників, а також твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито – жінка, чистий – чільний, шити – шість.

Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на останньому складі) і варіантну (наприклад, паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у)

цвіту).

12

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Розрізняють орфоепічні, орфографічні, словотвірні, лексичні, фразеологічні,

граматичні, стилістичні норми. Усі норми, засвідчені в словниках, дослідженнях В. Винницького, В. Скляренка тощо, грунтуються на вивченні усної літературної практики, а також пам’яток української літературної мови.

Складним був процес становлення лексичної норми, особливо формування термінологічної лексики з різних наукових галузей. В унормуванні термінологічної і номенклатурної лексики відіграли певну роль перекладні спеціальні словники. Перекладні словники, а також найбільший в історії української мови тлумачний «Словник української мови» в 11 томах сприяли кодифікації лексичної норми української літературної мови.

Норми літературної мови шліфуються, перевіряються на тривалість існування у практиці функціональних стилів, у постійному процесі взаємодії усної і писемної мови. (Українська мова. Енциклопедія. С.Я. Єрмоленко).

Завжди викликають невдоволення, а часом і обурення різні помилки у вимові слів та в їх наголошуванні. Щоб оволодіти усним українським літературним мовленням, слід дотримуватися правил літературної вимови (орфоепії). Основні з них такі (див. табл. 2).

Таблиця 2.

Основні правила української орфоепії

В українській мові відсутнє акання. Отже, і під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: водопровід.

Голосні е, и в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [є] до [еи], [и] до [ие]: [теипло].

Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: сім.

У запозичених словах вимовляється звук [ф]: фізика. У власне українських словах вживається звукосполучення хв: хвиля.

Зімкнені (африкати) звуки вимовляються злито, як один звук: відряджений.

Роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та кореня: під-живлення.

Твердо вимовляються всі шиплячі звуки: жорсткий. Пом'якшено шиплячі можуть вимовляться перед і: шість.

М'яко вимовляються приголосніз, ц, с у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ-: український.

10. У закінченнях дієслів у результаті асиміляції звукосполучення -ться, -шся вимовляються як [-ц': а], [-с': а]: виконуються – [виконуйуц' :а], керуєшся – [керуйес' :а].

Велике значення має наголошування слів. Наголос допомагає оформляти і виражати різні значення слова. Неправильне наголошування часто спотворює слово або надає йому зовсім іншого, аніж треба, значення.

Так, віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфінітиви, від яких вони утворені: питáти – питáння, завдáти – завдáння (а не завдання́) тощо. У двоскладових іменниках на -ання наголошується останній склад: знання, звання.

Утворюючи іменники від дієслів або інших іменників шляхом приєднання префіксів

ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-, традиційно наголос зберігається на префіксі: при́ лад, ро́згляд, ро́звиток.

Переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні: сторі́нка– сторінки́ та.ін

Абстрактні іменники на -ин(а) мають наголос на закінченні: глибина, височина. Географічні назви на -ин(а) мають наголос на корені твірного слова: Ки́ їв– Ки́ ївщина, Оде́са– Оде́щина, Жито́мир– Жито́мирщина.

13

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Учислівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає лише на склад на: одинадцять, чотирнадцять.

Узапозичених словах наголос є постійним для однієї моделі, наприклад: моноло́,г діало́,каталоѓ;спеціаліѓт,спрограмі́ст тощо. В іншомовних словах з компонентом -метр наголос падає на останній склад у назвах мір: міліме́,трсантиме́,тркіломе́тр і на передостанній – у назвах вимірювальних приладів: баро́метр, спідо́метр, мано́метр.

Іншомовні власні назви здебільшого наголошуються так, як у тій мові, з якої вони запозичені, а саме: французькі прізвища мають наголос на останньому складі (Бальза́,к Дюма́, Стенда́),льанглійські – на першому (Га́млет, Ді́ккенс, Да́рвін), польські – на передостанньому (Міцке́вич, Слова́цький). Однак внаслідок частотності вживання і під впливом української мови змінився наголос у словах Шекспі́,рНьюто́,Рентге́.н

Система українського наголосу досить складна, тому в усіх сумнівних випадках потрібно звертатися за довідками до орфоепічних словників та словників наголосів.

7. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

Термін «лінгвоцид» (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Петро I видав у 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії.

У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців.

Протягом століть українську оголошували мовою «холопською», «селянською», згодом «колхозною», одним словом – непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. Карпенко-Карий писав: «Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба уміть нею користуватись...»

Із 47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної

14

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

кількості). Таким чином, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

Мовну ситуацію в Україні сьогодні визначають два основні чинники: а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус

однієї (української) мови; б) співіснування двох мов (української та російської) у багатьох сферах суспільного

життя.

ТЕМА 2.

ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Структура теми

1.Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

2.Комунікативні ознаки культури мови.

3.Комунікативна професіограма фахівця.

4.Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

5.Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет.

6.Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

Ключові слова і поняття:

комунікатор, доповідь, ділова доповідь, звітна доповідь, промова, ділова промова, мітингова промова, агітаційна промова, лекція, бесіда, телефонна розмова, анотація, реферат, рецензія, конспект, етикет, мовленнєвий службовий етикет, мовний етикет, правильність мовлення, точність, логічність, чистота мовлення, виразність, багатство мовлення, доречність мовлення, комунікативна професіограма фахівця, перекладні словники, енциклопедично-довідкові словники, тлумачні словники, словники іншомовних слів, термінологічні, діалектні, словники мови письменників, словники мовленнєвих помилок та труднощів, стандартизація термінології.

1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комунікатор. Комунікатор – суб’єкт комунікації. Комунікатори представлені переважно як статичні параметри системи спілкування, як конституюючі елементи структури комунікації. Деякі учені намагалися показати комунікаторів у вигляді динамічних підсистем, функції яких зумовлені соціально-психологічними, політичними, культурологічними факторами (див. моделі Малецького, Шрамма та ін.).

Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілкування є беззаперечним. Власне характер, зміст, спрямування комунікації залежать від постатей комунікаторів.

Перш ніж говорити про типи комунікаторів необхідно розглянути загальнонаукові й методологічні засади аналізу осіб, від яких залежить процес комунікації. Цей аналіз є надзвичайно важливим з огляду на те, що ми постійно перебуваємо в ситуації обговорення питань: хто такий журналіст, хто такий редактор, ким є для нас читач, глядач, слухач. Ми плануємо й здійснюємо свою професійну діяльність, беручи до уваги побажання й потреби цих осіб.

Такою загальнонауковою й методологічною основою розмови про природу комунікатора є теорія діяльності або її варіант – теорія мовної діяльності.

15

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Основним концептом теорії мовної діяльності є уявлення про людину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які перебувають у стадії породження або сприймання та розуміння висловлювання. Таким чином, можна сказати, що процес комунікації відбувається у формі породження висловлювання, повідомлення, твору, тексту і в формі сприймання та розуміння висловлювання, повідомлення, твору, тексту.

Отже, з погляду форми комунікації, комунікатори поділяються на комуніката й комуніканта.

Ким же є комунікатор на етапі породження або сприймання висловлювання? Яка його природа?

Відповівши на ці запитання, ми зможемо поділити комунікаторів на професійних і непрофесійних.

Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідомлює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ними, удосконалює свої уміння й навички, професійно (тобто майстерно) організовує процес передачі або переробки інформації.

Оволодіння спеціальністю можливе завдяки вивченню свого «виробництва», тобто завдяки оволодінню тим процесом, який є суттю «виробництва». Відповідно, спеціаліст повинен мати систему таких професійних умінь, які формуються на основі знання про своє «виробництво» і являють собою складну систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння виробничим процесом з метою отримання необхідного результату. До речі, професійні уміння й покладені в їх основу професійні навички називаються професіограмою.

Отже, питання про професійного комунікатора пов'язане з аналізом тієї психологічної основи, на якій і формується його професіоналізм.

До професійних комунікаторів належать професійні мовці та професійні співрозмовники (аналітики мовлення).

Професійні мовці формуються на основі усвідомлення процесів породження висловлювання, механізмів виникнення повідомлення, усвідомлення тих факторів (чинників), які впливають на мовця під час виникнення повідомлення.

У теорії мовної діяльності виділяють такі фактори, які впливають на механізм породження висловлювання: мотив, мета, смисл, ситуація.

Культура мови усного і писемного професійного спілкування.

Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова, дикція. Типи доповіді:

1)ділова доповідь – містить виклад питань із висновками і пропозиціями (розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому значенні, речення чіткі, аргументовані);

2)звітна доповідь – містить об’єктивні факти за певний період роботи підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний період роботи.

Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно насичений. Типи промови:

1)ділова промова – характеризується лаконізмом, критичністю, полемічністю та аргументованістю викладених фактів; орієнтована на логічне сприйняття слухача; сприймається у контексті якоїсь проблеми;

2)мітингова промова – виголошується на злободенну тему і стосується суспільних проблем, які хвилюють широкий загал; це короткий емоційний вислів, що висвітлює нестандартний аспект, щоб по-новому сприйняти відомі факти; використовуються вигуки, заклики, звертання; її успішність залежить від індивідуального стилю оратора;

16

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

3)агітаційна промова – дуже близька до мітингової, в ній пропагуються думки, переконання, ідеї і відбувається активна агітація за їх втілення в життя;

4)лекція – це одна із форм розв’язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають:

навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу;

5)бесіда – бувають приватні і ділові; один із видів бесіди є колоквіум (один із видів спілкування, вид екзамена, а також збори, на яких заслуховують і обговорюють наукові доповіді).

Однією із специфічних форм усного професійного мовлення є телефонна розмова. Має три типи: 1) момент встановлення зв’язку (привітання відповідно до мовного етикету, звертання); 2) виклад справи; 3) заключні слова.

До форм писемного професійного спілкування належить текст – синтаксична одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види текстів:

1)власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники, енциклопедії);

2)технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

3)науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

4)офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

5)науково-публіцистичні.

Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.

Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням речень з тексту.

Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох різних авторів, але на одну і ту саму тему.

Конспект (від латинського «огляд») – це короткий виклад запису змісту якогось твору або усного викладання.

Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю. Складається з 2-х

частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата, печатка.

Мовний етикет майбутнього фахівця-економіста.

Етикет ( з французької – ярлик, етикетка ) – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості. Якщо поняття «етикет» містить у собі обов’язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки у різних ситуаціях, то поняття «службовий етикет» визначає норми і правила спілкування тільки на роботі.

Мовленнєвий службовий етикет – це правила мовленнєвої поведінки на роботі.

Перше враження про людину складається з того, на скільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на логіку, людина підсвідомо орієнтується на свої почуття під час привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання. Важливим є й те, як ви звертаєтесь до людини. Треба обов’язково використовувати такі слова, як будь ласка, дякую, перепрошую, шановний, на все добре і т.д. В колективі недоречні грубощі, лайка, зверхнє ставлення до людей.

2. Комунікативні ознаки культури мови.

Основні ознаки культури ділового мовлення

Словосполучення «культура мови» (синонім – мовна культура) уживається в кількох значеннях. По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні

17

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

властивості мови з метою її вдосконалення. По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність. Розглянемо ці якості докладніше.

Правильність мовлення – це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як «ідеал» чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного - орфографічних і пунктуаційних.

Точність – це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

Чистота мовлення – це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення,

належить також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

Виразність мовлення – це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін.

Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові виражальних засобів.

18

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Багатство мовлення – це використання мовцями великої кількості мовних одиниць

– слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами.

Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові – батьку, на вечірньому – на вечірнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора – професорова квартира, обрати суддею – обирати на суддю, починатися пресконференцією – починатися з пресконференції, згідно з рішенням – відповідно до рішення). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення – використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної).

Доречність мовлення – це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів – це науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

Помилки у логіці викладу.

Причини помилок у логіці викладу:

1.Поєднання логічно несумісних слів (злюща баба-яга, а не злюща бабуся).

2.«Зайві» слова (плеоназми) (травень, а не травень місяць).

3.Заміна особової форми дієслова активного стану зворотним дієсловом (вибачте мені – вибачаюсь).

4.Неправильне чергування низки однорідних членів речення (письменники і поети).

5.Неправильне утворення аналітичних граматичних форм (найчастіше ступенів порівняння – самий найкрасивіший, більш виразніше).

6.Неправильна координація присудка із складеним підметом (дехто з нас знали).

7.Порушення порядку слів у реченні (Секретарка сиділа у приймальні, яку ми вперше бачили).

8.Вживання дієприслівникових зворотів на місці підрядних речень (Повернувшись у село, випускнику обіцяли роботу).

9.Неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях

Отже, поняття »культура мови» містить чимало вимог, як-от: багатство словника, уміння говорити точно, уживаючи слова у властивому їм значенні, здатність говорити просто, доступно, логічно, не порушуючи змістових зв’язків між частинами висловлювання, вміле використання виражальних і зображувальних засобів, емоційність, вміння впливати на почуття, доречність, добирання засобів залежно від мети і сфери спілкування. Але, зрештою, усі ці комунікативні якості мовлення визначаються відповідністю до лексичних, граматичних, стилістичних та інших норм.

3. Комунікативна професіограма фахівця.

Комунікативна професіограма фахівця – це професійний портрет фахівця з погляду володіння ним комунікативною технікою (комунікативна професіограма).

Комунікативний потенціал особистості є важливою характеристикою її можливостей. До складу комунікативного потенціалу входить комунікативна ерудиція особистості – система знань історії і культури людського спілкування.

19

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Основою професійного самовизначення майбутнього фахівця є набуття ним знань про професію, самопізнання та самооцінка індивідуальних особливостей, зіставлення знань про себе та про професійну діяльність.

Одним з дійових засобів отримання інформації про сучасні професії є професіографія – технологія вивчення вимог, які ставить професія до особистісних якостей, психологічних здібностей, психолого-фізичних можливостей людини. Найважливішим джерелом інформації про професії є професіограма – опис переліку особливостей професії або спеціальності.

Зразки професіограм

Економіст

Домінуючі види діяльності:

‒дослідження економічних відносин (відносин, що виникають між людьми в процесі виробництва);

‒збір, обробка, упорядкування інформації про економічні явища і процеси (для досягнення найвищих результатів підприємств і організацій);

‒аналіз ходу і результату економічної діяльності й оцінка її успішності;

‒удосконалювання процесу економічної діяльності;

‒планування діяльності підприємства;

‒визначення системи оплати праці і заохочень для всіх категорій працівників підприємства;

‒планування витрат, використання ресурсів, витрат і прибутку підприємства;

‒контроль над процесом виконання господарської, фінансової діяльності;

‒розрахунок потреби підприємства, організації в кадрах;

‒аналіз причин перевитрат фонду заробітної плати;

‒робота, пов'язана з розрахунками і переробкою великих обсягів інформації, вираженоїв цифрах;

‒складання економічних обґрунтувань, довідок, періодичної звітності, анотацій і оглядів.

Якості, що забезпечують успішність виконання професійної діяльності:

‒гарний розвиток концентрації і переключення уваги (здатність протягом тривалого часу зосереджуватися на одному предметі і швидко переходити з одного виду діяльності на інший);

‒високий рівень розвитку пам'яті;

‒високий рівень математичних (рахункових) здібностей;

‒здатність працювати в умовах дефіциту часу й інформації;

‒здатність тривалий час займатися одноманітним видом діяльності (схильність до роботи з документами, текстами і цифрами);

‒аналітичне мислення.

Особистісні характеристики і цінності:

‒посидючість;

‒обов'язковість;

‒чесність і порядність;

‒відповідальність;

‒акуратність;

‒ретельність;

‒ерудованість;

‒заповзятливість, ділова хватка;

‒емоційно-психічна стійкість;

‒комунікабельність;

‒впевненість у собі.

Якості, що перешкоджають ефективності професійної діяльності:

‒відсутність математичних здібностей;

20