Konspekt_lektsy_po_ukr

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Відтворення нових термінів за принципами антонімічносгі (нейтрино – антинейтрино) та градації (глибоководний – надглибоководний – ультраглибоководний; метр – дециметр – сантиметр...).

Наявність рядів одноструктурних термінів, побудованих за однією моделлю. Такі терміни позначають однорідні поняття, наприклад, назви граничних вуглеводів будуються за однією моделлю – за допомогою суфікса -ан-: метан, пропан, етан, бутан, пентан тощо.

6. Способи творення термінів певного фаху.

Коли вчений хоче позначити нове поняття, він починає шукати відповідне слово. Проблема пошуку є досить серйозною, бо кожний новий термін, запроваджений у ту чи іншу галузеву терміносистему, має бути вдалим і гармонійним. Вважається за краще обирати такий термін, який годен створювати похідні терміни. Якщо відповідний еквівалент не знайшли, тоді запозичують відповідне слово з іншої мови

Отже, нові терміни утворюють або шляхом використання внутрішніх ресурсів мови, або шляхом запозичення. Розгляньмо ці способи детальніше.

Побудова термінів шляхом використання внутрішніх ресурсів мови

За допомогою внутрішніх ресурсів мови науково-технічні терміни створюють двома основними способами.

1. Зміна значення. Вона може відбуватися двома шляхами:

1)шляхом зміни значень звичайних слів літературної мови; цей процес, як ми вже знаємо, має назву «термінологізація». Зазначимо, що термін, утворений із загальнолітературного слова, настільки переусвідомлюється, що часто сприймається вже як омонім відносно свого джерела, наприклад: звичайне слово «хвиля» означає водяний вал, що утворюється від коливання водної поверхні; фізичний термін «хвиля» - коливальний рух у фізичному середовищі,

2)шляхом зміни значень термінів, запозичених з інших галузей науки й техніки; такий процес називається транстермінологізацією, наприклад: біологічний термін «миша» означає вид тварини ряду гризунів; в обчислювальній техніці цей термін має інше значення - прилад для зручності роботи на комп'ютері.

Найбільш поширеним видом утворення термінів шляхом зміни значення є називання за схожістю ознак або за схожістю функцій (сонячний вітер). Ще є називання за суміжністю понять, за аналогією.

2.Зміна структури.

‒утворення похідних термінів за допомогою префіксів та суфіксів (специфічним для термінотворення є закріплення за деякими суфіксами певних термінологічних значень, наприклад:

а) суфікс «ість» означає властивість; наприклад, «спрямованість»,

«намагніченість»;

б) суфікси «анн», «енн» – процес; наприклад, «кріплення», «скручування» тощо.);

‒утворення складних термінів, наприклад: «двофазний», «терміносистема»;

‒утворення термінологічних сполучень, наприклад: «потужність номінальна»;

‒утворення термінів-абревіатур, наприклад: «КХ» (короткі хвилі), «ПК»

(персональний комп'ютер)

Запозичення із сучасних європейських мов

У різні історичні періоди мовні контакти мали різноманітний характер, причому будь-яка мова у різні періоди історії могла бути як продуцентом, так і реципієнтом ареальної та навіть інтернаціональної лексики.

Наприклад, італійська мова була джерелом музичної термінології для багатьох європейських мов (наприклад, терміни «сопрано», «фортепіано», «арія» тощо); німецька

51

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

мова дала численні загальнотехнічні терміни, а також ремісничу та військову термінології

(наприклад, терміни «верстат», «клапан», «гвинт», «плац», «солдат», «гауптвахта», «офіцер» тощо); французька мова – театральну та поштову термінології (наприклад,

терміни «антракт», «партер», «афіша», «кур'єр», «бандероль» тощо).

Взагалі, французька мова довгий час (ХVІІ-ХІХ ст.) відігравала роль «латинки» – мови науки, техніки та культури.

У XX столітті замість французької мови місце міжнародної мови посіла мова англійська, яка засвоїла велику кількість латинських, а, починаючи з XI століття, – також французьких слів. Крім того, у XIX столітті Англія стала законодавцем мод у галузі спорту, тому в цей період багатьма мовами світу, у тому числі й українською, було засвоєно такі слова з англійської мови –«футбол», «хокей», «баскетбол», «регбі» тощо (ця традиція триває й досі, якщо подивитися на такі спортивні терміни, як «спідвей», «бодібілдінг», «фристайл» тощо).

Сьогодні у межах Європи поруч з англійською мовою іншою мовою міжнародного спілкування стає німецька. Термінологія німецькомовного походження набуває поширення в науці й техніці та починає впливати на національні терміносистеми.

Українська мова також у різні часи зазнавала як позитивного, так і негативного впливу інших мов: старослов'янської, грецької, латинської, а також мов-сусідів - німецької, польської, російської.

На різних етапах свого існування вона збагатилася словами зі старослов'янської

{мати, син, дочка, сестра, брат, стіл, вода, огонь, сосна), грецької (бібліотека, корабель, граматика, лексика, історія, математика), латинської (квадрат, циркуль, радіус, аудиторія, календар, вірш, колір, школа, корозія, турбіна, агрегат, мотор, інфінітив), німецької (шахта, цех, дах, майстер, абзац, шрифт, фарба), англійської (мітинг, трамвай, джаз, клуб), французької (сертифікат, бюлетень, альбом, режим, балет), італійської (бас, браво, бутафорія, віолончель ) мов.

Багато запозичених слів стали загальновживаними (левада, огірок, лиман), інші вживаються як терміни (теорема, формула). Деякі запозичені слова мають український відповідник (процент – відсоток, лінгвістика – мовознавство).

Способи творення термінів

Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами: Вторинна номінація – використання наявного в мові слова для називання наукового

поняття: гідрометричний равлик, споживчий кошик, гальмівний барабан, відплив капіталу, миша комп’ютера, вексельний портфель, брівка траншеї, поливне крило. Це найдавніший спосіб термінотворення.

Словотвірний – утворення термінів за допомогою префіксів (надвиробництво, перезволоженість), суфіксів (підгортальник, оборотність), складанням слів і основ (вакуумпомпа, матеріаломісткість, сумішоутворювач), скороченням слів (СЕП (система електронних платежів), МК (магістральний канал). Цей спосіб термінотворення – один із найпродуктивніших на всіх етапах становлення термінології, включаючи сучасний.

Синтаксичний – використання словосполучень для називання наукових понять: планування виробництва, капіталодефіцитні країни.

Терміни-словосполучення становлять понад 70% сучасних термінів. Синтаксичний спосіб – найпродуктивніший спосіб творення термінів у наш час.

Запозичення – називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, седиментація, картридж, бюргшафт.

Причини запозичання термінів різноманітні:

‒запозичання терміна разом з новим поняттям: бонус «додаткова винагорода», «додаткова цінова знижка», «комісійна винагорода»;

‒паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): іригація – зрошення; рамбурсувати – повертати борг; процент – відсоток; суфозія – вимивання; імпорт – ввіз;

52

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

‒пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно існують запозичені і власні терміни: пролонгація – продовження терміну чинності угоди;

‒відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав вимогам до терміна: ліквідат – юридична особа-боржник, до якої висунуто фінансові вимоги у зв’язку з її ліквідацією.

Неоднозначним є і ставлення до запозичених термінів. Деякі термінознавці – так звані пуристи – заперечують потребу запозичати терміни з інших мов, натомість пропонуючи творити терміни з ресурсів власної мови (такі спроби були в німецькій, чеській, російській мовах, у 20-х роках ХХ століття – і в українській). Проте насправді це не завжди вдається. Інші науковці розглядають запозичення як об’єктивну реальність мовного життя, але вважають, що іншомовних слів у термінології не повинно бути більше 15%, оскільки наявність більшої кількості запозичень призводить до втрати термінологією національного обличчя.

Проте слід негативно оцінювати вживання запозичених слів за наявності власних термінів (винагорода – диспач; водозбір – аквілегія; звуження – інфлювання (національної валюти)) та паралельне вживання запозичень із тим самим значенням з кількох мов (акцептант (лат.) – тросант (нім.); жиро (італ.) – індосамет (нім.); ревалоризація (фр.) – ревальвація (лат.)).

7. Нормування, кодифікація і стандартизація термінів.

Термінологія може виконувати свої основні функції позначати наукові поняття і задовільняти потреби спілкування фахівців у тому випадку, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.

Кодифікація термінів це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.

Стандартизація термінології це вироблення термінів-еталонів, термінів зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині на прикінці XIX на початку XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В. Вюстер.

У Радянському Союзі було створено потужну наукову термінологічну школу під керівництвом Д.Лотте, яка займалася, зокрема, проблемами нормування термінології. Цей процес перебував під пильним контролем держави: над виробленням стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ), Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Всесоюзний науково-дослідний інститут інформації, класифікації та кодування. Прийняті державні стандарти (ГОСТи) мали силу закону.

Радянська система нормативної документації вилучила українську мову зі сфери науково-технічної діяльності. Понад 20 тис. державних стандартів (ГОСТ), 47 тисяч галузевих стандартів (ОСТ), 80 тис. технічних умов (ТУ) були російськомовні. Навіть 600 республіканських стандартів УРСР, що їх затвердив і видав Держплан УРСР, також були російськомовні.

В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Т. Шевченка (кінець ХІХ початок ХХ століття). Саме навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті початок 30-х

53

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

років). Але обидві ці структури не видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього поняття.

Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології.

Звичайно, такої суворої централізації, як у колишньому СРСР, не спостерігаємо, але необхідність державного підходу до творення єдиної термінології для усієї країни очевидна.

З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.

На цей час в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні п’ять років їх переглядають і уточнюють.

Як же створюють термінологічний стандарт?

Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:

1)систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;

2)відбирання усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та ін. джерел);

3) поділ термінів на групи:	а) вузькогалузеві терміни; б) міжгалузеві;
в) загальнонаукові (загальнотехнічні);	стандартизації	повинні підлягати	лише
вузькогалузеві терміни);

4)вибирання із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подають також, але з позначкою «нерекомендований»);

5)підбирання еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;

6)формулювання українською мовою означення (дефініції) поняття;

7)рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.

8.Українські електронні термінологічні словники.

ВУкраїні основними центрами розробки систем комп’ютерного перекладання є Київ, Львів та Харків.

ВІнституті прикладної інформатики НАН України створено адаптивну лінгвістичну систему АЛІСА, яка орієнтована на виконання низки функцій, зокрема, автоматизованого створення словників, термінологічних баз даних тощо. На основі цієї системи розробляють український автокоректор ТВІР.

У Львівському політехнічному університеті створено систему підтримування багатомовних термінологічних словників «СЛОВО» та багатомовний банк стандартизованих терміносистем.

Львівський економічний інститут розробив автоматизовану систему для створення та супроводження багатомовних термінологічних словників.

У Харкові, у Національному технічному університет «Харківський політехнічний інститут» було створено систему ПАРС, її оснащено комплексом термінологічних комп’ютерних словників з декількох галузей діяльності людини (на багато десятків тисяч термінів кожний).

Система РУМП (російсько-українське комп’ютерне перекладання) була розроблена харківським ученим М.С. Блехманом. Вона забезпечує зв’язний переклад текстів не тільки загальномовного, але також і фахового характеру, тому що має декілька термінологічних словників: авіаційний, екологічний, фінансовий, комп’ютерний.

54

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

ТЕМА 5.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ

Структура теми

1.Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

2.Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.

3.Мовні засоби наукового стилю.

4.Оформлювання результатів наукової діяльності.

5.План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

6.Анотування і реферування наукових текстів.

7.Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань.

8.Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату.

9.Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.

10.Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової, бакалаврської робіт.

11.Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.

12.Науковий етикет.

Ключові слова і поняття:

науковий стиль, текст, когезія, ретроспекція, проспекція, ключові слова, фразові скріпи, цитата, план, номінативний план, питальний план, тезовий план, тези, складний план, план роботи, конспект, анотація, загальна анотація, аналітична анотація, групова анотація, реферат, стаття, наукова робота (курсова, дипломна), бібліографічний опис літератури, об'єкт дослідження, предмет дослідження, мета дослідження, завдання дослідження, рецензія, відгук.

1. Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

Науковий стиль – мовленнєва система, спрямована на забезпечення усного і писемного спілкування у сфері науки. Він характеризується власними позалінгвістичними та лінгвістичними рисами і реалізується у таких текстах, як: текст-оповідь, текст-опис, текстміркування, текст-доказ. Залежно від адресата інформації та стилю викладу тексти поділяються на популярні, монографічні, науково-навчальні тощо.

Науковий стиль і його термінологія почали складатися ще в давній книжній українській мові частково за зразками і під впливом грецької і латинської мов, які викладалися тоді в усіх вищих школах України. З них перекладалися наукові книги, тому що латина була мовою наук усієї Європи. Науковий стиль нової української мови почав формуватися з середини XIX ст. спочатку як науково-популярний стиль.

Журнал «Основа» та заснована у 1868 р. «Просвіта» були єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців, техніків, господарників. Вони видавали статті й брошури, порадники, календарі з народногосподарської, природодослідної тематики. у 1873 р. у Львові з ініціативи Михайла Драгоманова організовується «Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка», основною метою якого був розвиток науки, освіти, культури. У 1893 р. воно реорганізувалося в «Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка» і мало історикофілософську, філологічну та математико-природничу секції. Товариство видало чимало матеріалів з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало діяти «Українське наукове товариство» у Києві. У ньому українською мовою видавали наукові записки, збірники, матеріали, періодичні видання (часописи, вісники) та монографічні праці й підручники з історії, літератури, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки. Розвитку наукового стилю сприяли такі видатні українські вчені, як І. Франко, М. Драгоманов, К. Михальчук, С. Подолинський, І. Верхратський, А. Кримський, М. Сумцов, В. Гнатюк та ін.

55

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

На кінець XIX ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна й фахові термінології, що відображали рівень науки на той час: аналіз, синтез, абстракція,

аргументація, аспект, генеза, принцип, проблема, процес, абсолютизм, автономія, методологія, об'єкт, об'єктивний, опозиція, орган, організація, позитивізм, полеміка.

У 1921 р. при Академії наук України організовано Інститут української наукової мови, основним завданням якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знань і впровадження української мови у всі сфери суспільного життя. Однак тоталітарний режим, що утвердився в СРСР уже на кінець 20-х років, жорстоко обірвав ці починання. І хоча термінологічні комісії Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні намагалися інтенсивно працювати, але особливого попиту на українську термінологію не було, бо українська мова витіснялася російською з управління, науки, виробництва, школи.

З прийняттям Закону про мови в УРСР, яким за українською мовою визнано її державний статус в Україні, з утвердженням незалежної Української держави почався процес «оздоровлення» наукової термінології, визначення специфіки та шляхів збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку науки.

2. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.

Результатом мовленнєвої діяльності людини є текст.

Текст (лат. textum – зв’язок, тканина, побудова) – зв’язна мова, письмове чи усне повідомлення, що характеризується завершеністю, цілісністю, зв’язністю, тобто упорядкованістю змісту, структурною організацією складових частин (складається із заголовка і речень, абзаців), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість.

Смислову організацію наукового тексту забезпечують також і певні способи інтеграції (об’єднання) змістових частин тексту в єдине ціле. Об’єднувальну функцію у тексті виконують когезія, ретроспекція і проспекція.

Когезія (лат.сohaesus – зв’язаний, зчеплений) – один із способів інтеграції тексту, при якому всі частини тексту постійно взаємодіють завдяки тому, що автор чи то повертається до раніше поданої інформації, чи то натякає на те, про що йтиме мова далі.

Забезпечують такий зв’язок певні мовні формули: таким чином, отже, по-перше, по-

друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з іншого боку, як з’ясувалося в подальшому тощо.

Ретроспекція (лат. retro – назад, spectare – дивитися) – це відсилання читача до попередньої інформації.

Тут автор може посилатися на свої і (або) чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися словами та словосполученнями: як ми знаємо,

як ми розуміємо, як було описано раніше тощо.

Проспекція (лат. prospicere – дивитися в далечінь) – це натяк на те, про що йтиме мова у наступних частинах твору.

Проспекція може виражатись такими формулами: наступного разу ми…, далі переконаємося, в подальшому викладі ми побачимо…, далі стане зрозуміло, об’єктом нашого розгляду стане…

Логічна побудова тексту

Одним із найважливіших способів упорядкування змісту наукового тексту є логічна послідовність викладу в межах тексту. Мовними засобами, що забезпечують її, є прості і складні речення з причиново-наслідковими зв’язками (СПР з підрядними причиновими, наслідковими, додатковими, часовими тощо).

Проявами причиново-наслідкових зв’язків у тексті виступають внутрішні вступи і вставні слова на початку абзаців (Перейдемо до…, Далі розглянемо…, Зупинимось на …, Повернемося до …, По-перше, …, По-друге, …, Насамперед …, Далі …, Отже, … тощо).

56

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Тісний логічний зв’язок між реченнями може виражатися, окрім причиновонаслідкових відношень, через цілий ряд інших типів смислової залежності, напр.: приєднання (більше того, до того ж), порівняння (подібно до того), протиставлення

(проте, однак), черговості (одночасно, потім, спочатку), мети (для цього, з цією метою), результату (отже, таким чином, в результаті, загалом), конкретизації (наприклад, зокрема) тощо.

У лінгвістиці тексту речення ділиться на дві частини: відоме – тема, нове – рема. У темі повторюється частина інформації з попереднього речення тексту, і це повторення виконує функцію сполучної ланки. Нова інформація, яка міститься у ремі, розвиває, збагачує зміст висловлювання, рухає думку вперед. Наявність спільного компонента думки

– обов’язкова умова і закон зв’язку речень у тексті.

Логічна послідовність викладу виявляється у членуванні матеріалу на окремі пункти (нумерація, буквені позначення, абзац тощо); це і виділення головного, основного серед усієї маси фактів, що повідомляються. Проявляється цей прийом через порядок розташування компонентів (речень, абзаців) тексту. Поділ авторського висловлення (тексту) на абзаци максимально чіткий: кожен наступний абзац, як правило, розвиває думку попереднього і пов’язується з ним певними засобами зв’язку. В той же час кожен абзац становить більш/менш закінчену одиницю як у змістовному, так і структурному відношенні.

Серед засобів зв’язку важливу функцію виконують займенники, об’єднуючи абзаци у більш тісну смислову єдність; сполучники і сполучні слова слугують засобом вираження таких смислових зв’язків між абзацами, як продовження, підсилення, протиставлення, зіставлення тощо. Різноманітні типи повторів, вставні конструкції також зміцнюють зв’язки між абзацами.

Для наукового тексту характерним є логічне зчеплення окремих його частин, створюване у зв’язку з дедуктивним характером мовного матеріалу, його однозначністю. Дедуктивний метод – це метод, при якому думка рухається від загального до часткового, забезпечуючи повноту характеристики об’єкта, предмета, явища тощо. Схематично це виглядає так:

		належність до класу
Визначення		кваліфікаційна характеристика
предмета		опис форми, будови
		порівняння/зіставлення з іншими предметами

Зауважимо, що послідовність подання інформації про предмет визначається власне характером навчального матеріалу.

Композиційно-структурну зв’язність наукового тексту створює:

−наявність ключових слів, пов’язаність мікротем між собою;

−розташування частин тексту (від загального до часткового, від простого до складного, від відомого до нового);

−залежність композиційних елементів (вступ, розвиток теми, висновок).

Ключові слова – це слова, що містять основну думку, називають основні поняття, процеси у висловлюванні і відзначаються високою частотністю у вживанні.

Лексико-граматичні засоби зв’язку речень у науковому тексті

Лексичними засобами зв’язку речень у науковому тексті виступають:

1) Займенник, який виконує:

а) замінну функцію (замінник іменника): … наноситься антикорозійне покриття,

Воно дає можливість…, … проведено експеримент. Він показав, що…; Банк не надає короткострокових позик, також він не надає кредитів фізичним особм;

б) узагальнювальну функцію – відтворює в узагальненому вигляді вищесказане: ці теорії …, усе це …, це кредитування …

57

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Упоєднанні з частками виступає засобом заперечення (ніхто, ніщо, ніякий) або виділення (саме, лише, тільки, навіть). Наприклад, Саме збільшення акціонерного капіталу вплинуло на структуру банку.

2) Лексичний повтор.

Умежах усього наукового тексту, окремої його підтеми (субпідтеми) для назви основних положень висловлення використовується лексичний повтор, який у науковому тексті визначається поняттям ключові слова.

Кожна нова тема (підтема) містить певну кількість ключових слів, які повторюються безпосередньо або описово у межах тексту (мікротексту). Повторюваною одиницею може бути як термін, так і нетермінологічне слово чи словосполучення. Нетермінологічні слова і словосполучення можуть вільно замінятися займенниками, синонімічними словами тощо; термін найчастіше повторюється у повному чи скороченому (якщо можливо) вигляді.

3) Фразові скріпи. У їх ролі виступають вставні слова, підсилювально-видільні частки, прислівники, головні частини складнопідрядних речень, виражені безособово тощо. Ось найголовніші з них: висновок – значить, таким чином, словом, отже; ствердження –

очевидно, зрозуміло; ілюстрація – так, наприклад; протиставлення – між тим, навпаки, інакше, хоча; розчленування – по-перше, по-друге; умовність – припустимо, уявімо; зчеплення – слід відзначити, інакше кажучи тощо.

Фразові скріпи – слова і групи слів, вживані у функції сполучних елементів у тексті.

Серед морфолого-синтаксичних засобів підсилення логічного зв’язку виділяють:

1) паралельні синтаксичні конструкції речень: однопланові повідомлення набувають однакової синтаксичної форми, роблячи виклад думки чітким і прозорим, сприяють узагальненню окремих висловлень для доведення певної думки, напр.: якщо … то …; якщо …, то…; отже, … (в математиці). За допомогою цих конструкцій підтримується система (єдність) у викладі матеріалу;

2) вставні слова, які встановлюють відношення певної думки до попередньої або наступної: як сказано вище, нарешті, отже;

3) сполучники сурядні і підрядні (найчастіше причинові): щоб, якби, тому що,

незважаючи на те що, хоча, тимчасом як; 4) займенники це, ми у функції підмета; мають характер повної неособовості,

узагальнення і невизначеності діяча; 5) складнопідрядні речення з головною частиною, вираженою безособово. При

цьому інформація вміщується у підрядній частині, напр.: Зрозуміло, що...; Відомо, …;

Очевидно, …; Звідси випливає, …; Треба довести, …; Це значить, … .

Зв’язкову функцію між реченнями у тексті виконують обставини (часу, місця, способу дії тощо) та неповні речення (з пропущеним членом речення). Звичайно речення у науковому тексті починається не з підмета, а з другорядного члена (обставина, додаток), при цьому принципі побудови зберігаються і зміцнюються зв’язки між сусідніми реченнями.

3.Мовні засоби наукового стилю.

Основними мовними засобами наукового стилю є велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних (часто іншомовних) слів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання; уникання емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів.

До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо дотримання норм, що сприяє посиленню логізації викладу. Адже метою наукових творів є ознайомлення читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Меті підпорядковані спосіб викладу матеріалу, і, відповідно, мовні засоби, які використовуються. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а

58

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не мають бути домінантними в ньому.

Розглянемо головні мовні засоби в науковому стилі за рівнями літературної мови. Лексика та фразеологія. Загальновживані слова, загальнонаукова лексика й

терміни визначають мовні особливості стилю творів, у яких ідеться про результати досліджень, досягнення науковців. Слова у таких текстах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів майже немає. Із зображальних засобів переважають порівняння. Вони допомагають скласти виразніше уявлення про предмет розповіді.

Фразеологія наукової мови також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (наприклад, такі стійкі словосполучення, як навести результати, як показав аналіз, на підставі отриманих даних,

підсумовуючи сказане, звідси випливає, що тощо; з іншого боку, позначати певні поняття,

які є термінами (вільна економічна зона, мертва мова, струм високої напруги, форма релігійного світогляду).

На лексичному й фразеологічному рівнях слід виділити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже, – виразно іменний характер висловлювання, адже більшість термінологічної лексики становлять іменники. Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, то наукові твори також насичені абстрактною лексикою.

Найбільшу частину інформації викладено з застосуванням наукових і спеціальних термінів. Вживають також слова й усталені словосполучення, що допомагають послідовно, логічно пов'язати між собою окремі елементи наукового тексту: таким чином; однак; крім цього; з іншого боку; у свою чергу; у даному разі; по-перше (по-друге, по-третє тощо); описаний вище; наведені результати; на підставі отриманих даних; як показали дослідження.

Особливо необхідно виділити слова, які свідчать про ступінь вірогідності (дійсно,

зрозуміло, вірогідно), об'єктивність наведеної інформації (думають, вважають,

стверджують, здається, можливо). Ці мовні звороти нададуть висловлюванню відносності. А от абсолютні твердження вимагатимуть від автора найвищої відповідальності.

Морфологія. У науковому стилі розширені функції іменників і прикметників за рахунок дещо звуженого використання дієслова. Для всіх форм останнього, а також для іменника, характерні абстрактні, узагальнені значення.

У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з максимальною точністю визначати потрібні ознаки понять. Як відомо, від відносних прикметників не можна утворювати форми ступенів порівняння. Тому в текстах наукових праць, використовуючи якісні прикметники, надають перевагу аналітичним (складеним) формам ступенів порівняння, щоб витримувати однаковий стиль мовлення, використовуючи слова (най)більш, (най)менш.

Наукова мова вирізняється також тим, що вона не експресивна. Звідси переважна форма оцінки – констатація ознак, притаманних предметові або явищу, які вони визначають. Тому більшість прикметників є частинами термінологічних виразів.

Дієслова й дієслівні форми мають у тексті наукових праць особливе інформаційне навантаження. Вони використовуються для окреслення постійної ознаки предмета, у висвітленні дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко застосовуються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, оскільки вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання.

Рідше застосовуються дієслова умовного (у формулюванні гіпотез) і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «У цій статті розглядаються...», «Передбачено надати додаткові кредити...»).

59

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Серед займенників особливо поширені вказівні (цей, той, такий, який, котрий), які не лише конкретизують предмет, а й визначають логічні зв'язки між частинами висловлювання. Неозначені займенники, зважаючи на неконкретність їхнього значення, у науковому тексті майже не використовуються (за винятком науково-навчального та науково-популярного підстилів).

Внаслідок певних обставин на позначення суб'єкта дослідження в науковій мові почали використовувати особовий займенник ми, що зумовило утворення низки нових похідних словосполучень, наприклад на нашу думку, по-нашому. Проте надто часте вживання цього займенника та його похідних в роботі справляє неприємне враження, тому автори намагаються використовувати звороти, щоб уникнути повторів. Для цього застосовують конструкції з невизначено-особовими реченнями («Спочатку проводять відбір зразків...» тощо), форму викладу під третьої особи («Автор вважає...»), безособові форми на -но, -то («Здійснено аналіз...» , «Визначено напрями...», «За основу прийнято метод індукції»«).

Разом з екстралінгвістичними (позамовними) засобами (одиницями виміру,

формулами, графіками, схемами, ілюстраціями, кресленнями, діаграмами) правильне використання частин мови в науковій праці допомагає подати необхідну інформацію стисло, лаконічно, наочно.

Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну логічну структуру думок.

Важливою рисою синтаксису наукової мови є переважання розгорнених складних речень із розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових). Велика частка належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв'язками. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи в текстах суспільствознавчого та гуманітарного профілю; цю лексику доцільно застосовувати у фізико-математичних та природничих науках.

Унауковій літературі поширені безособові, неозначено-особові речення, які використовуються для описування явищ, фактів, процесів. Номінативні (називні) речення часто вживають у назвах спецкурсів, книг: «Технологія галузі», «Українська мова (за професійним спрямуванням)»; розділів: «Здоровий спосіб життя», «Українська культура XX століття»', у підписах до малюнків, ілюстрацій: «Будова клітини», «Карта діалектів України». Неповні речення – як такі, що належать до емоційно-експресивних засобів мовлення – у науковому стилі майже не використовують. Часто вживають розповідні речення, досить рідко – питальні, а окличні майже не застосовують, так як вони мають певне емоційне забарвлення (за винятком мови науково-популярних видань).

Унауковому тексті значно частіше трапляються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що в підрядних частинах речень відображаються причинові, часові, наслідкові, умовні й інші зв'язки, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов'язані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби «нанизуються», утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого незалежні одна від одної й легко піддаються перегрупуванню.

Опис явищ, фактів і процесів, які вивчаються, майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. Експерименти описують за допомогою дієприкметників пасивного стану. Дії машин і механізмів (у працях технічного профілю) найчастіше описують за допомогою пасивних конструкцій, в яких присудком є дієслово в пасивнозворотній формі (подається, вмикається, від'єднується). Використання таких синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії, суб'єкт при цьому лишається невизначеним, оскільки в наукових текстах необов'язково його зазначати.

60