opr07BMC
.pdfВенеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути – міського архітектурного пейзажу (А. Каналетто, Ф. Гварді – “Венеціанський дворик”, наприклад) – жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П. Лонгі).
Як бачимо, духовна культура цього періоду складна і нерівномірна. Властивості художнього сприйняття життя – інтимність, ліризм, але й гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери – принесли нові відкриття, помітно розвинули світову художню культуру. Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, властивих мистецтву попередніх років.
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
1.Козацька доба:
–козацтво як явище історії та культури;
–нові процеси в духовному житті.
2.Українське бароко як нове світовідчуття:
–специфіка національного варіанту бароко в літературі, театрі, музиці;
–розвиток образотворчого мистецтва;
–архітектура.
На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття . Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна – правонаступниця Київської Русі – відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. У все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, в відтак і діяльності козацтва.
181
На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре заорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту , була завжди землею нашесть і спустошень, і тому в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем.
Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставити на захист слабкого і гнаного – це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є.Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини – як Європи лицар чи джентльмен. Не дивно, що в українській ментальності поняття “козак” стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, - не обв’язково військова людина. Це передусім “справжній чоловік” мужній – як у І. Котляревського: “Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!”.
Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми, уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ’я.
Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацію шкіл і майстерень при монасти-
182
рях Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич - Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісних майстерень.
У цих умовах – боротьби за незалежність ,за розбудову державності і культури – змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Це Богдан Хмельницький, Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі – добі бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко ( з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають “козацьким”. Які є для цього підстави?
По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.
Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.
Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.
Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях. Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 рр., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської
183
лаври. Хронологією подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII ст.: від початку війни проти шляхетської Польщі до події 1702 року. За літописом Самовидця можна також вивчати тодішню географію України. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків. Автор літопису-людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка – Романовський.
Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних “Сказаній”, які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу.
Паралельно з Григорієм Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий – на чотири томи (які побачили світ лише 1848 року) – літопис Самійла Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки.
Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою “Синопсис”, чи коротке зібрання од різних літописців”. “Синопсис” прагнув подати українську історію з античних часів. За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність - прикмети барокового стилю. Це була одна з найпопулярніших книжок останньої чверті XVII ст. Вона витримала двадцять п’ять
184
видань. Щодо автора “Синопсису” існують різні версії: безумовно, мав відношення до його укладання ректор КиєвоМогилянської академії, видатний письменник і проповідник Інокентій Гізель; серед можливих авторів – визначний історик, ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович.
Лише з 20-х років XVII ст. починається повільний “процес забування” воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIIІ ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 р.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожців. І тримаються на портреті так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та “зраджують” очі – в них глибокий сум і задума.
З огляду на історію і культуру XVII - XVIII ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що отожнювалися з ворожими) силам пов’язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і врешті – решт, всього українського народу.
** *
**
Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів – добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов’язків.
Українське православ’я запровадило обов’язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість України.
Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового ча-
185
су, з недовірою придивлялися до змін у дусі ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиловський, продовжуючи думку Вишенського про “пожадливості тілесні, котрі воюють за душу ”, запитує : що більше розпалює свари і сум’яття, як не оці два слова: “моє”, і “твоє”? Мислителі цієї когорти вважають, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошують душу.
Духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. Це спонукало до реформування православну, і новоутвореному уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок. Лаврська друкарня
в30-70-ті роки видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: “Патерикон” (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих, “Тератургема” Афанасія Кальнофойського з описом див, пов’язаних із Киє- во-Печерським монастирем.
Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Після десятиліть гнаності ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави (походив з молдавського княжого роду) – людина, що перш за все заходилася реставрувати – переважно за власний кошт – культурні та духовні пам’ятки Києва. Реставраційні роботи цього часу повернули з “темряви підземної”, як тоді писали, багато храмів. Повернулися до життя Десятинна церква, Храм Спаса на Берестові, Михайлівська церква у Видубицькому монастирі. Невипадково в цей же час фіксується старе повір’я, що доки
вСофійському соборі стоїть непорушна стіна з Богороди- цею-Орантою, доти стоятиме й Київ.
Оновлення торкнулося й освітянської справі. В Україні було багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників всі діти, навіть сироти навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Братські школи (а у першій третині XVII ст., крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Немирівська й ін.) продовжували навчати основ православ’я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створе-
186
них уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інш. містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Пожвавлення дискусії про освіту припадає на літо 1631 р., коли П.Могила, тоді ще Києво-Печерський архімандрит, відкрив власне училище при Лаврському монастирі, зорієнтоване навчальною програмою і організацією на єзуїтський колегіум, а через рік, об’єднавши його з братським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися не лише католики-шляхтичі, а й православні (часто незаможні), тому у програмі була й церковнослов’янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких богослужіннях. Отже, вимальовувався новий тип школи. Він суперечив старій формі освіти, бо було наявне зміщення орієнтирів у західний бік. Тому й активізувалася дискусія щодо нової моделі освіти. Подеколи вчена дискусія набирає надто войовничого характеру. Особливо це стосувалося Києво-Могилянської колегії. Читання лекцій латиною в ній втлумачувалося опонентами як підтвердження того, що колегія – зовсім не навчальний заклад, її вихованців лайливо називали латинниками та уніатами. Були пропозиції: якщо вже не можна обійтися без іноземної мови, то нехай замість латини буде введена грецька тощо. Власна ж мова ставала лише розмовною, вважалась “простою”. Навіть канцелярська та судова лексика містила все більше латини і полонізмів. Поступово у свідомості освічених людей виникла певна ієрархія престижності, першу сходинку в якій посіла польська мова.
З одного боку, тримовність тієї доби створювала барвисте і неповторне інтелектуальне середовище, в якому, наприклад, Мелетій Смотрицький писав польською, Захарія Копистенський – слов’янською, Іван Домбровський – латиною. Та мовна варіантність вносила і певний хаос у світ стабільних релігійних, патріотичних цінностей, що усвідомлювалося діячами тих часів.
Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу – не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Тим-то якою їй бути – визначалося вимогами суспільного життя.
187
Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв – граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов’янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма збігалася з програмою університетів Європи. Однак тільки 1701 року вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов’я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи.
Звичайно, це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і талановиті люди. Серед них історик І.Гізель, поет , вчений і громадський діяч Ф.Пропович, письменник і філософ Г.Сковорода.
Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови – слов’янську, українську літературну, грецьку латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково – середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейських мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).
Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу збереглися лише окремі примірники ), що робило її визначним науковим осередком.
188
Академія була справжнім європейськім центром науки. З академії пов’язана діяльність Й. КононовичаГорбицького, М. Козачинського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди та ін.
На кінець XVII ст., отже, Україна має розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу високого класу.
Однак на кінець XVIII ст. спостерігається вже зовсім іншу картину. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, занепадали братські школи.
Впродовж свого існування освітні заклади, як і монастирі, сприяють книговидавничій справі. У XVII ст. діяли друкарні, які належали братствам, монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це Острозька, Дерманська, Стрятинська друкарні, друкарня в Крилосі на ін. Найбільшою залишалась Києво-Печерська, яка сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й в Росії та Білорусії.
Варто пригадати, що вже в XVII ст., та особливо у XVIII ст., крім колекцій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися в храмах (Софійському соборі, КиєвоПечерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібрання у замках та маєтках (Собеського в Жовклі, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині та ін.).
** *
**
Бароко – важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI-XVIII ст. Місце і час розвитку бароко в Європі – передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко – не аристократичний стиль.
Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософсь-
189
кому підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне.
Що ж до менталітету українського народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв’язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж ґрунтується на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий у якому діють різні сили.
Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, створюваній українськими і народними, і професійними митцями у XVII-XVII ст. У ній знаходилося місце для всіляких моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву – саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом, і там і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття – смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).
Звідси бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу – всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури (Брама Заборовського, наприклад), живопису (згадувана композиція “Христос - Пелікан”) , віршові підписи під гербами й епітафії на зворо-
190