opr07BMC

туалеті жінки (адже краса тіла – це теж порядок), і лише згодом набуло значення світопорядку, світового устрою.

Проблема переходу від хаосу до гармонії хвилювала всіх мислителів цієї епохи. Піфагор, Анаксимандр та інші шукали першооснову світу. Парадигма античної свідомості – чотири стихії (земля, вода, вогонь, повітря), з допомогою яких пояснювалося все. Світ сприймався як певний порядок, що проявлявся в космології, музиці, математиці, логіці тощо. У способі існування головне – теж пілкування про гармонію. Платон вважав: “Найвіддаленіше від розуму те, що відхиляється від закону порядку”.

Утрудовій діяльності панувала така концепція: якщо все підпорядковано світовому закону, то головне в роботі – пристосування до природного колобігу; в методах пізнання – вшанування природного стану речей, природних процесів. Головний метод – спостереження, але воно дає змогу виявити закономірність. Навіть історики античності, наприклад, тривалий час лише фіксували події (щоправда, досить систематизовано). Такий підхід застосовувався і в китайській історіографії: не заважати історії, дати їй іти своїм шляхом.

Таке ставлення до навколишнього світу, закріпившись

удавніші часи в міфах, через міфи впливало на художню творчість.

Угрецькій міфології сирий матеріал давніх легенд пройшов високу художню обробку. Тому він і став основою епосу, лірики і драми. Глибоке проникнення міфів у свідомість усіх греків гарантувало безпосереднє художнє сприйняття літературних творів, що виросли з них, а також образотворчого мистецтва – скульптури і вазового живопису.

Олімпійські боги, які створили рід людський, у свідомості жителя Еллади не всемогутні і зовсім не зобов’язані творити добро. Чому ж тоді їм молилися і приносили жертви? Мабуть, про всяк випадок – либонь, допоможуть. Саме міфи й розповідали різні такі випадки, коли боги допомагали своїм улюбленцям, підказуючи розумних хід або наливаючи силою їхні м’язи. Але іноді відверталися від тих, хто на них сподівавсь, і навіть наставляти їм носа: “Ошукав ти мене, о найпідступніший поміж богами!” – вигукує Ахіллес, звертаючись до Аполлона (“Іліада”).

Давньогрецькі філософи довго мізкували над роллю богів у житті людей. І школа Епікура вирішила це питання

71

так: світ богів – це образи можливої досконалості, але піклування про людей – не їхня справа. Відповідно до цього грецький міф давав не заповіді й абстрактні знання, а образи. На відміну від невиразних звіриних образів давнішніх релігій (єгипетської, наприклад) грецькі боги надзвичайно антропоморфні і тому ставали моделями людської поведінки – щодо пози, постави, жесту (тобто давали уявлення, як треба поводитися за законами краси: царствені жести Зевса, святкові музичення Аполлона і муз, застигла скорбота Деметри тощо). Грецькі міфи мали особливу пристрасть до естетики.

Як писав один з німецьких просвітителів, боги єгиптян стали у греків поетичними істотами, скинули з себе тягар зайвих розкошів і своє важке вбрання і постали перед людиною такими, якими їх створила природа, - оголеними, з прекрасним людським тілом і до того ж у людських (часом навіть занадто людських) вчинках.

Міф не тільки переказують – у ньому живуть; він у кожній справі – в обряді, у ритмічній магії танцю і співу, в художній творчості. Однак дистанція між міфом і людським буттям усе-таки зберігається, а нехтування міфом карається. Художник Фідій створив легендарну статую Афіни Парфенос. Він вірив у рятівну могутність богині – покровительки міста. Але безсмертний витвір спричинив його ув’язнення, і він помер у кам’яниці, бо сикофанти відкрили, що на щиті богині один з греків, який б’ється з амазонками, дуже нагадує скульптора, а інший – його друга Перікла. Це було зневажанням божества, блюзнірство вимагало суворого покарання – іншим на науку. Зауважимо, карається не спроба зобразити живе (людину), як у давні часи, а вільність митця щодо міфу.

І все-таки боги у зображенні греків мали людське обличчя, хоча й набагато довершеніше естетично. Адже вони теж складалися з живих індивідів, які породжують один одного і становлять певну універсальну родоплемінну общину.

Фатальні наслідки власних справ людини – тематична вісь греків. Зухвальство і відплата були і моральними, і політичними поняттями (звинувачення у злочинному зухвальстві політики кидали один одному в обличчя). Добром не закінчують ті, хто дратує автономну силу світу. Покровитель людей Прометей, наприклад, хотів облудним шляхом добути їм кращу долю. І за це був прикутий до скелі. Цар Сізіф намага-

72

вся перехитрувати смерть. Відтоді він приречений до безглуздої тяжкої праці – котити в гору тяжкий камінь. Герої ведуть відкриту гру, вони довіряють й перемагають обачливу хитрість царів.

Там, де герої покладаються на силу свого розуму, як сумній історії Едіпа, котрий розгадав навіть загадку Сфінкса, але так і не зміг розгадати загадку власного життя, доля повертається проти нього. Трагічна вина Едіпа полягає в його самовпевненості.

Люди тієї доби бачили можливості людини, яка вміє долати великі простори, знаходити вихід з найскладніших обставин, створювати храми й чудові статуї, володіти словом і думкою, всього досягати своєю мудрістю, витонченою майстерністю.

Однак людина здатна скористатися своїми можливостями і на благо, і на зло. Самовпевненість, зухвальство можуть спонукати людину на чорні діла і тому підлягають покаранню.

** *

**

Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська спадщина. Цей світ, що пішов у небуття (можливо, внаслідок виверження вулкану або землетрусу), був у культурному відношенні сполучною ланкою між Стародавнім Сходом (насамперед Єгиптом) і власне Грецією.

Крито-мікенська (або егейська) культура склалась і розвивалась у ІІІ-ІІ тис. до н.е. і була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

Завдяки розкопкам німецького археолога Г. Шлімана у 70-х роках ХІХ ст. перед поглядом учених постала визначна культура, що підтвердила багато здогадок, які виникли на підставі “Іліади” та “Одіссеї”.

Місто Кнос - ще з ХVІІІ ст. до н.е. головне серед міст Криту – славилося майстерно збудованим палацом. У ньому містилися царські палати, святилища, гімнастичні зали, басейни (критяни вже мали водогін), відкриті майданчики – очевидно, для театральних вистав і релігійних церемоній. Стіни в ньому розмальовані фресками із зображенням рос-

73

лин, тварин, особливо часто бика, казкових грифонів (левів з орлиними головами), безліччю людських постатей.

Крит був могутньою державою (ХV ст. до н.е.) і Кноський палац з хитросплетіннями його коридорів цілком міг перетворитися в уяві греків на легендарний Лабіринт, а фрески, які зображали битви з биком, породити образ напівдика, напівлюдини – володаря Лабіринту Мінотавра.

З ХV - XIV ст. до н.е. центр егейської цивілізації перемістився на південь Балканського півострова, у Мікени та Тіринф. Тут будували міста-фортеці на пагорбах, звідки й виникла назва “акрополь” – верхнє місто. Мікенський палац

– комплекс більш упорядкований, ніж Лабіринт Кноського палацу. Центром його був мегарон – великий прямокутний парадний зал з вогнищем посередині. У залі влаштовували врочисті зборища і бенкети. Навколо вогнища чотири колони підтримували навіс із отвором для диму. З егейського будинку з мегароном склалась архітектура античного храму. Гомер назвав Мікени золоторясними, і це справедливо. Археологи знайшли там чимало золотих предметів (ритуальних прикрас, зброї, золотих посудин тощо).

Ахейці були більш войовничі, ніж критяни. Це відображено у сюжетах фресок. Близько 1240 р. до н.е. ахейські племена пішли війною на Троянське царство, що й відображено у безсмертних поемах.

Чи була ця епоха справді епохою героїв? Чи такою її створив геній Гомера? У будь-якому разі, герої міфів – це люди, які уславилися своїми великими діяннями на благо людства. Міфи розповідають про перших засновників людської культури, про людей відчайдушно сміливих, розумних, які очистили світ від розбійників і диких звірів, про мудрих правителів.

Період історії Греції з ХІ до VІІІ ст. до н.е. називають гомерівським, бо все, що про нього відомо, ми знаємо з розповідей Гомера. Між історичною Грецією і класовими цивілізаціями давнини лежать 300 або 400 років смутних часів, коли внаслідок чи то навали відсталих племен, чи то невідомої нам соціальні революції всі зовнішні ознаки занепалої цивілізації були забуті. На початку наступного тисячоліття племена Стародавньої Еллади розселилися по всьому Середземномор’ю. Сільські общини – деми стали переважною формою поселення, і хоча місто зрештою взяло своє, природа

74

грецького поліса здебільшого визначалася землеробською демократією. Тут мабуть, слід шукати відмінність античного суспільства від держав Передньої Азії – монархічних, централізованих, деспотичних.

Греки, згідно з їхнім власним уявленням, завжди залишалися народом дітей серед народів старіших і мудріших країн.

Фактично на грані І тис. до н.е. культурне середовище спростилося. Греція немовби почала шлях людства спочатку. Це було своєрідним новим народженням людського суспільства. В умовах більш розвинутого міжнародного середовища грецька первісність, ставши на фундамент, закладений найдавнішними цивілізаціями, розчинила браму майбутнього. Грецька культура принесла з собою вищу форму громадської самодіяльності общин, гармонію природи й суспільства і, звичайно, тонке відчуття прекрасного.

Грецька культура сприймалась у наступні століття як “історичне диво”, - казав Шліман, як “швидко опадаюча троянда”, - підкреслив Гегель. Вона створила, крім усього іншого, таку силу - силлену понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві ), що дослідник Я. Бурхарт мав підстави сказати: “Ми бачимо очима греків і розмовляємо їхніми зворотами мови”.

Нагадаємо, що цей період нам відомий з розповідей Гомера. Учені ХІХ – ХХ ст. здебільшого припускають, що окремі “гомерські гімни” (пісні) або частини поем Гомера тривалий час жили в усній традиції спеціалістів-співців - аедів, гомеридів, рапсодів. Спочатку вони імпровізували, а потім настав момент, коли пісня досягла такої форми, що стала незмінною і передавалася з покоління у покоління, щоб зберегти для нащадків “діла минулих днів”.

Гомерівський епос вважається епопею аристократичної еліти. Отож не дивно, що в ньому знайшли відображення риси так званого лицарського епосу, система лицарських цінностей. У ній на першому місці – прагнення слави й шани. Батьки вимагають від синів прагнення у всьому бути першими: “Батько заповідав міцно силкуватися інших перевершити, невтомно жадати відзначитися “ (“Іліада”).

Так само напучує сина Гектор. Ахілл, перед яким стоїть вибір: смерть зі славою чи життя без слави – обирає першу можливість. “Благородне походження відзначається тим,

75

- написав пізніше грек Феофраст, який зажив світової слави своїми “Характерами” вважався засновником психології, - що благороднороджений у своїх вчинках більше від інших прагне слави”.

Риси героїв Гомера виступають яскравіше на тлі чеснот, що вихваляються у “Працях і днях” Гесіода. Гесіод – перша реальна особа у давньогрецькій літературі. Його дидактичний епос різко відрізняється від героїчного. Гесіод ставить собі за мету дати зведення заповіданої віками народної мудрості, встановити своєрідний кодекс, писаний закон для людини, прив’язаної до землі як джерела існування.

У всіх частинах своєї поеми, які мають різні сюжети, автор дає настанови; не забуваючи про дрібниці життя, розмірковує про головне в ньому. Так, у першій частині, де міститься напучення брату Персу, спричинене намаганням останнього відібрати у поета частину батьківської спадщини за допомогою несправедливих суддів, Гесіод багато говорить про несправедливість і необхідність праведного життя. Серед найперших чеснот у нього обачливість, уникання ризику, прагнення відвернути від себе небезпеку на все життя, бережливість. Це “здоровий селянський глузд”, що, як і байки Езопа, виражає перший протест проти сильних світу цього.

В VII-VI ст. до н.е. (період архаїки) на зміну співцяаедам прийшли рапсоди, які із запасом завчених ними епічних пісень мандрували по грецьких містах (про них згадують історики Геродот, Фукідід, Піндар, котрий називав їх ще й гомеридами, тобто людьми, які походять з роду Гомера і співають його поеми).

Розвиткові ліричні поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, заснові у Греції в VІ-V ст.. до н.е. (Піфійські змагання, Немейські ігри). На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів і героїв, співали пісень під час урочистих процесій.

Серед найвідоміших поетів - Алкей, Сапфо, Анакреонт. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо.

76

Виникнення грецької драми зв’язувалося з культом Діоніса, бога винограду і вина. Дуже цікаве свідчення грека Симоніда, ніби “від сп’яніння винайдено і комедію, і трагедію”. “Тотемом” Діоніса був козел, чим і пояснюються виступи його шанувальників у вигляді козлів: пісню на честь Діоніса співали, вдягши козлині шкури підв’язавши роги і копита; людина немовби виходила із своєї оболонки і в нестямі (грецькою мовою – екстазі) була здатна до перевтілення і незвичних для неї вчинків. Це перевтілення і становить основу будь-якої драми.

Театри виникли водночас у багатьох грецьких містах. Римський архітектор Вітрувій залишив опис ідеального театру, який будується біля підніжжя гори, у “здоровому” місці. Але реальні театри відрізнялися від описаного Вітрувієм. Оскільки “першою сходинкою” драми були пісні і танці, то виконували їх на орхестрі, котра входила до складу священної ділянки бога Діоніса. В афінському театрі Діоніса збереглися ще сліди найдавнішої орхестри, що належить до VI ст. до н.е. Навколо неї на пагорбі стояли глядачі, а там, де пагорб був невисокий, споруджували дерев’яний поміст, щоб з його висоти дивитися на орхестру. З цих помостів згодом розвинувся “театр”, тобто місця для глядачів.

У подальшому цим словом почали називати всі театральні споруди. Мімічна гра, яка була неодмінною частиною трагедії, потребувала майданчика як місця дії акторів. Потрібні були і приміщення для переодягання – намет (“скена”) стояв так, щоб глядачі не бачили виходу акторів з нього через бічні ходи до орхестри. Посередині орхестри розміщався вівтар Діоніса, на “приступці” до нього і стояв актор.

В ІV ст. до н.е. місця для глядачів будували з каменю – вони піднімалися концентричними колами і, розходячись, наче промені, поділялися на клини сходами (амфітеатр).

Грецька драма ставила особливо високі вимоги до голосу акторів. Мову жестів, як зазначав Г. Лессінг, греки довели до такої досконалості, про яку ми й гадки не маємо. Вони грали у масках, що обмежували всю міміку одним порухом і загальною поставою тіла. Акторами були тільки чоловіки. Деякі з них досягали досконалості у грі. Водночас на сцені перебувало не більш як троє акторів.

Великий давньогрецький драматург Есхіл (525-456 рр. до н.е.) зробив літарутні вдосконалення – складнішу струк-

77

туру трагедій і пожвавлення дії, наприклад в “Орестеї”, а водночас і велику життєвість у зображенні дійових осіб. Трагедія “Агамемнон” дає постійне наростання драматизму. Вже у пролозі сторож намічає можливість трагічної розв’язки, говорячи про те, що в домі не все гаразд, а згодом у хитрих, двозначних промовах Клітемнестри, у сповнених протилежного змісту промовах глашатая і самого Агамемнона, нарешті, у приголомшливих видіннях і пророцтвах Касандри поступово готується катастрофа. Головний зміст трагедій Есхіла визначається характерним для давньогрецького світорозуміння питання про долю і фатум, про трагічну вину людини.

Сила таланту Есхіла забезпечила йому видатне місце серед національних поетів Греції. Протягом усього V і IV ст. до н.е. він залишався першим поетом, взірцем, його твори здобували виключне право на повторні постановки.

Двоє інших великих драматургів Стародавньої Греції – Софоки та Евріпід – діячі того самого “п’ятдесятиріччя”, яке почалося після 479 р. до н.е., коли греки у героїчній боротьбі перемогли персів, і закінчилося у 431 р. до н.е., коли почалося Пелопоннеська війна, що спричинила загибель демократії в Афінах, і в інших грецьких містах. Це був час культурного розквіту Афінської держави, від Перікла, найвищого розвою мистецтва, виникнення багатьох галузей філософської науки (Демокріт, Анаксагор, софісти, Сократ, Платон), історії (Геродот і Фукідід), лікарської справи (Гіппократ та його школа). На кінець цього періоду, тобто на кінець Пелопоннеської війни, Афінську державу вже роздирали смута, викликана боротьбою демократів з олігархами, протидія новій думці і новому мистецтву. Всі питання і державного, й особистого життя, у вирішенні яких розходилися представники різних верств афінського суспільства V ст., дістали своє відображення у трагедіях Софокла й особливо Евріпіда.

Гете, який високо цінив Софокла, зауважив: “... ніхто не знав так сцени і свого ремесла, як Софокл”. Деякі дослідники вважали, що він по - шекспірівському зобразив у трагедії силу долі, яка тяжіє над людиною.

На відміну від Софокла Евріпід, живучи у ту саму бурхливу епоху, був байдужий і до політичного життя, і до громадської думки. На його творчості зате позначилося спілкування з філософами. Його, як відомо, називали трагікомфілософом.

78

Грецький театр, який виріс з розмовних партій первісних обрядів-вистав, як бачимо, досяг найвищого розквіту. Трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, комедії Арістофана виховували почуття гідності, громадянськості, відповідальності перед містом - державою. Театр, які і пластичне мистецтво, показував, якою має бути людина: фізично і морально прекрасною – і в цьому розумінні мистецтво V-IV ст. до н.е. слушно почали називати класикою, бо воно стало взірцем для наслідування.

** *

**

Фізично і морально досконала людина, в якій воєдино злилися доброчесність і пропорційна краса тіла, - такою є модель особистості вільного грека. Ритм тіла виховувався атлетикою, ритм душі – “музикою”, що для грека означало мусичні (тобто під знаком муз) мистецтва: триєдність поезії, танцю і власне музики. Це була програма для кожного вільного грека.

Ці три роди творчості в класичній Греції були неподільні. Оди або трагедії (Есхіла, наприклад) співали й танцювали, хоча для нас вони - літературні тексти. Давньогрецька література жила не тільки у слові – вона жила і в звуці, і в німому жесті, і в танці.

Історики античного світу неухильно наполягають на значенні художнього елементу в грецькому житті, починаючи з культури тіла, гімнастики і кінчаючи гомерівськими шляхетністю й лицарським кодексом, які вважалися взірцем гідної поведінки. Насичені суспільним змістом, громадянськими мотивами, обряди на тлі великої художньої культури, створеної архітектурою, пластикою та іншими музами, відігравали величезну роль.

За словами Платона, участь у хороводі робить людину вихованою. Про підготовку хорів в Афінах дбали спеціальні службові особи – “хореги”. Лиха слава кінетів, одного з племен Аркадії, яке не дотримувалося добрих звичаїв, зв’язувалась у громадській думці греків незнанням музики. Надособистий ритм музики робить душу і тіло людини “музикальними” (за піфагорійським ученням, правильна настроєність тіла є здоров’ям, а душа за своєю суттю – не щось ін-

79

ше, як гармонія). На граничному ступені просвітління людині стає зрозуміла “музика сфер”, гармонія зоряного неба.

Звичайно, естетичний елемент найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі.

Система архітектурних форм склалася в період архаїки (від грец. archaios – давній, VII-VI ст. до н.е.). Грецький храм – сховище казни і художніх скарбів, місце поклоніння богам – був центром усього суспільного життя громадян грецького поліса. Він стояв у центрі акрополя або на міському майдані. Основним типом храму був периптер – храм прямокутної форми, оточений з усіх боків колонами.

В основі грецької архітектури з самого початку лежала певна система співвідношення несених і несучих частин – ордерів (від лат. ordo – стрій). Ордери називали за місцем їх виникнення доричним, іонічним і коринфським.

Доричний храм – периптер з триступінчастою основою, приземкуватими і могутніми колонами був увінчаний двосхилим дахом. Фронтони його заповнювалися скульптурами, скульптурними прикрасами завершувалися й роги даху та його шпиль.

Капітель іонічного ордера, який склався наприкінці VІІ ст. до н.е., мала ехін з двох витончених завитків і щедро декорованого карниза.

Коринфський ордер відзначався колонами, стрункішими, ніж іонічні, вони завершувалися пишною капітеллю, складеною із стилізованого листя.

Грецькі храми архаїчного періоду підмальовували. Фарба підкреслювала архітектоніку будинку, підсилювала святковість образу. Білий з кольоровими деталями храм, для якого грецькі архітектори завжди вміли знайти вдале розташування на пагорбі, на підвищенні, легко “читався” силуетом на тлі неба.

Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімнасіях, на олімпіадах. Переможців Олімпійських ігор всенародно прославляли , на їх честь споруджували статуї. Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то й виникли зображення – куроси, які довго називались архаїчними аполлонами: підкреслена атлетична будова, очі широко розплющені, кутки губ трохи підняті. Часом такі статуї сягали трьох метрів заввишки і нагадували давньоєгипетські, але відрізнялися такими рисами, як відкритість людини перед світом,

80