opr07BMC

становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

** *

**

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: “зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги много”. З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі – велика культурноісторична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань – художньої, юридичної, історичної.

З’явилися (порівняно великі – від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією.

У ній чітко виділяється два напрями: передовсім – це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також - оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті. Захоплення книжною справою не було для великого князя Ярослава Мудрого самоціллю; воно виступало складовою частиною його зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського

111

духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з великокнязівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV – VIII ст., тобто грецької церковної класики.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полюбився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події.

Найулюбленішою перекладною старазаповітною книгою на Русі був Псалтир. Людей приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став підручниковою книгою, багато хто знав його напам’ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) – так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними і заборонялися нею. Це твори християнського фольклору і письменства.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) – це агіографічна література , яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. Переклади творів цієї літератури на Русі з’явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це – оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

112

Природничо-наукова література (пов'язана з ви-

вченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам’яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничонаукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання : анонімний “Фізіолог”, “Шестоднев” Іоанна Екзарха та “Християнська топографія ” Козьми Індикоплова.

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали ( ”малао” – по-сирійському “проповідник”), Георгія Амартоли (“амартос” – по-грецькому “грішник”) та Георгія Синкела (“синкел” – по-грецькому “секретар”).

Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті “Александрія”, що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа, поступаючись у цьому хіба що Біблії.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст.до н.е.), але не за “Іліадою” Гомера, а за повістю “О троянских временах” (“Троянські діяння”) із хроніки Іоанна Малали.

Оригінальна література . Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами, так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.

Серед мислителів цієї пори виділяється передусім Лука Жидята. Головне місце в його “Повчанні до братії” посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому

113

міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг , уникати сварок, жадібності і лихослів’я.

Розробка нової соціологічної теорії державного централізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатному мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові “Слова о Законі і Благодаті”. Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

Іларіон виходить з переконання, що “закон” і “благодать”, Старий Заповіт і Новий Заповіт, – протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні.

“Закон”, на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна “благодаті”.

Позиція Іларіона, спрямована проти “візантізації” київської церкви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.

Клим Смолятич – другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим – продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором “Посланія пресвитеру Фоме” і кількох (за приписом) “слів”.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як “повчання” (“Повчання” Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославовича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Житійна література – це література XI-XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та

114

інші. Всі оповідання про Ольгу ґрунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. Їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.

На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку дослідників, української збірки легенд і житій початку ХШ ст. – “Києво-Печерського патерика”. В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань Києво-Печерської Лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість КиєвоПечерського монастиря.

Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це – ходіння до “святої землі”, до Палестини, “Гробу Господнього”. Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163р.), і в книжних легендах (“Києво-Печерський патерик”) та ін. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомими українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих “хожденій”. Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є “Житіе і хоженье Данила, руськыя игумена”. “Книга паломник” і “Странник” – паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича , який відвідав Царгород у 1200-1204рр. і описав усе бачене.

“Слово о полку Игоревім”. Найкращим твором старослов’янського письменства й гордістю всієї культури східних слов’ян є “Слово о полку Игореве, Ігоря, сына Святослава, внука Ольгова”. Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославькому монастирі на Московщині й у 1800р. видав. Про автора “Слова” на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська.

Велич “Слова” полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зво-

115

дилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу це – записи подій, ведені ченцями в монастирях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. Порічні записи поступово перетворювалися на “енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу” (Д. Чижевський). Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад, О. Шахматову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037-1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. З другої половини XI ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 р. високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093-1095 рр. ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, написаний О. Шахматовим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість врем'яних літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом – це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії.

“Повість врем'яних літ” –літературно- енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на

116

всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов’ян, визначити місце Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати свою історію за світовою.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260р.

** *

**

Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого розвитку шкільної справи. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо. А от відомостей про те, що у нас були в ті часи писемні люди, маємо немало. Це засвідчують укладені договори українських князів, різні написи на предметах матеріальної культури, згадки авторів візантійських, римських та інших хронік. Письмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим.

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мови. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює нову школу. Це перший вітчизняний вищий навчаль-

117

ний заклад, який з’явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси “Руської правди”) Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов’ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найголовнішою з них була та, що до освіти прилучалися, опановували її діти не лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Щодо цього є цікаве свідчення відомого історика XVIII ст. В. Татіщева, який наводить такий приклад з літопису, датованого 1085р.: онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна в цьому ж році відкрила (фундувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти навчали ще й різному рукоділлю. Надзвичайно високоосвіченими були чернігівська княгиня Параскева, Параскева Полоцька (“была умна книжному писанию” і сама писала прекрасні книжки) та інші жінки у княжих родинах.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науковими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, ВолодимирВолинський. Там існували школи, в першу чергу засновані духовенством.

Осердям тогочасної науки була теологія, часто забарвлена філософським змістом. Її твори пов’язувались не тільки з думками святих отців Церкви й античної філософії, а й з вла-

118

сною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію і міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання – історію, право, природознавство, математику, астрономію – в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела; природознавству присвячений “Шестоднев” Василя Великого; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає “Фізіолог” а, ”Космографія” Козьми Індикоплова подає загальну характеристику світобудови.

Найстаріший слов’янський правовий кодекс XI-XII ст.

– “Руська правда” – свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звичаєвого права. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов’янською мовою, без церковнослов'янських елементів.

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі “віщуни” та “кудесники” – чоловіки й жінки. Лікували замовленнями і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (нагрівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо.

** *

**

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньоруського мистецтва. Поза сумнівом, стрімкі темпи і розмах будівництва за Ярослава вимагали як концентрації матеріальних засобів, так і наявності підготовлених ремісників.

Перейняти основи і принципи візантійської архітектури прагнули у всіх країнах, та не всім це було під силу. Київська Русь зуміла блискуче розв’язати це завдання, художні досягнення Києва XІ ст. набагато випередили здобутки сусідніх романських народів. Лише в Угорщині за св. Стефана розквіт нового християнського мистецтва був таким же вибуховим і блискучим, як на Русі.

Для з’ясування особливостей характеру давньоруського мистецтва важливе те, що Русь запозичила християнську

119

іконографію як певну завершеність. На відміну від країн, наприклад, християнського Сходу, що прийняли нову релігію значно раніше і творили християнські образи паралельно з Візантією, на Русі вони були запозичені з Візантії і Балкан, де досягли вже класичної зрілості. Це справді важливо, але не менш важливо й те, що Київська Русь усе перелицьовувала на власний лад. Були успішно засвоєні нові прийоми ювелірного й прикладного мистецтва, яке вже мало свої самобутні традиції.

Русь славилась рубленими дерев’яними хоромами, замками, фортецями. Особливо вишуканими майстрами були новгородці, жителі північних лісових окраїн. Кам’яне зодчество було для слов’ян новим, але їх навички в будівництві стали основою для дивовижно швидкого засвоєння законів кам’яного будівництва. Провідна роль у мистецтві Київської Русі належала архітектурі, яка, вже завдяки своїй специфіці підпорядковувала собі монументальний живопис і впливала на стиль ювелірних прикрас в інтер’єрі.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину княжої казни, звідси й назва храму – Десятинний. Храм увінчували двадцять п’ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великі хороми, що відкривалися у центральний підкупольний простір. Багатокупольність, якої не знала візантійська архітектура, стане згодом специфічною рисою давньоруською архітектури.

Чимало спільного з Десятинною церквою має Спасо - Преображенський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки XI ст. В архітектурі собору яскраво виявлена одна з характерних рис давньоруських храмів – відповідність інтер’єру екстер’єрові: внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад – втоплені багатопрофільні пучкові пілястри ззовні, які найхарактернішою деталлю храму.

Композиція культових споруд відзначається грандіозним масштабом, яскраво вираженою пірамідальністю, що складає своєрідність зодчества доби Ярослава в цілому. Сформовані тут принципи архітектури продовжують розвиватись і вдосконалюються в Софійському соборі Києва, закладеному в 1037 р. Ярославом.

120