opr07BMC

** *

**

Кризу ренесансної гуманістичної ідеї найповніше висловив третій великий майстер Великого Відродження – Мікеланджело Буонарроті (Мікеланьйоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буонарото Сімоні, 1475 – 1564 рр.).

Мікеланджело перевершив усіх художників Високого Ренесансу насиченістю своїх творів сучасними йому ідеями, громадянським пафосом, умінням відчувати і реагувати на зміни суспільного настрою. Він набагато пережив Леонардо і Рафаеля, творив у роки реакції, і, природно, саме в його набутку виявився крах ренесансних ідей.

У його життєписах складається певна концепція генія, часто самотнього, але незалежного у своєму мистецтві. Він справді був першим цілком вільним талантом, який досяг невідомої раніше свободи від влади авторитету. Мікеланджело дозволял собі бути незалежним щодо покровителів. Він не був близькою до папи особою, як Рафаель, не здобував графського титулу, як Тиціан. Зате він заслужив найвищу похвалу своєму таланту, він був названий “божественним”.

Мікеланджело провів довгий час у Вічному місті. Тут він створив перші скульптури, які здобули йому славу, – “Вакх” і “П’єта”. У першій Мікеланджело зобразив античного бога вина голим юнаком, який, ніби трохи напідпитку, позирає на чашу з вином. Оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікеланджело головним (і, по суті, єдиним) предметом мистецтва. До сюжету другої скульптури – “П’єта” – митець вертався не раз.

Наступною великою роботою Мікеланджело (вже у Флоренції) була статуя Давида. Знаменно, що це замовлення Мікеланджело одержав через дванадцять днів після прийняття нової конституції республіканської Флоренції. Можливо, саме тому головна тема статуї – уславлення республіканських свобод та ідея божественного заступництва благородних помислів і діянь. Ця тема наповнила образ біблійного героя гордим громадянським звучанням.

Вже тут проявилося те шанобливе ставлення до цілісності кам’яного блоку, яке зберігалось у митця протягом усього життя. Мистецтво скульптора полягає в тому, щоб видобути з каменю образ, пробудити його до життя.

151

Мікеланджело бачив у тілі не тільки вмістилище розуму та пристрастей людини, як Леонардо, але й наділяв його небаченою силою і величчю. Такий його Мойсей, створений для надгробка папи Юлія ІІ. Образ Мойсея – один з найсильніших у художника. Він вклав у нього свою мрію про вождя

– мудрого, сповненого титанічної сили волі – якості, такої необхідної для об’єднання його батьківщини.

Вершини живопису Мікеланджело досяг у творах, зв’язаних з Сікстинською капелою. Капела святого Сікста була домовою капелою римських пап у Ватикані. В урочисті дні релігійних свят у ній збирався весь конклав, а службу правив папа. Розмальовував плафон площею близько 600 кв. м на висоті 18 м художник сам, з 1508 по 1512 р.

Великі й малі живописні композиції чергуються: великі – “Потоп”, “Гріхопадіння”, “Створення людини”, “Створення планет і світил”; малі – “Осміяння Ноя”, “Жертвопринесення Ноя”, “Створення Єви”, “Створення води”, “Відокремлення світла від темряви”. Гріх, його покарання і спокута – головні мотиви цих композицій.

Принцип розміщення сюжетів від кінця до початку, від Ноя до Бога-творця був невипадковим. Він диктувався не тільки архітектурною композицією інтер’єру, в його основі лежала точно продумана ідейна програма, яка поєднувала християнську і неоплатоністичну символіку в єдиний сплав. Наприклад, смисловим і композиційним центром фрески “Страшний суд” є постаті Христа і Богоматері. Не милосердний Бог, котрий несе людям мир і радість первісного буття, а грізний суддя, який карає за гріхи плоті і пороки душі, панує в центрі вівтарної стіни Сікстинської капели у блакитнуватому сяйві, а поруч перелякано знітилася Марія. Все зображене захоплює силою свого внутрішнього руху, який на зразок грізного, невблаганного колеса Фортуни повертається навколо Христа, як своєї осі. У нескінченному просторі холодної порожнечі Всесвіту живуть відособленим життям святі і мученики, непримиренні в осуді мирської омани.

Ще сучасники порівнювали “Страшний суд” з “Божественною комедією” Данте, підкреслюючи прямий и тісний зв’язок між ними. Але нинішні дослідники вважають, що вплив Данте виявився тільки у двох прямих аналогіях: човні Харона і страшному Міносі, а загалом Мікеланджело зверну-

152

вся безпосередньо до першоджерела – Священного Писання, прагнучи драматизувати традиційні уявлення.

Фреска “Страшний суд” стала своєрідним духовним заповітом художника. В одному з листів до Вазарі він з гіркотою писав: “… не повинна людина сміятися, коли весь світ плаче…” Своєрідно поєднав Апокаліпсисом Чотири Євангелія із Старим Заповітом, він починав з того місця Євангелія, де говориться про друге пришестя Христа на землю, вже в образі судді, а не мученика, “коли заплачуть усі племена земні і побачать сина людського, який прийде на хмарах небесних з силою і славою великою”. Мікеланджело сприймає друге пришестя Христа як трагічну, але очисну катастрофу, як катарсис, але й як страшний катаклізм, який ввергне світ у хаос. Це зображення майже космічної за масштабами події.

Останні тридцять років життя Мікеланджело зв’язані з Римом. Це роки самотності і старіння. Нове покоління художників напрочуд легко використало досягнення попередників, створивши електичний, тобто банально-наслідувальний, стиль, що об’єднав риси мистецтва Рафаеля і Мікеланджело,

– маньєризм.

Римська художня культура середини ХVІ ст., пристосована до потреб духовних і світських правителів, стала елегантною, зніженою, нарочито ефектною або підкреслено монументалізованою. При всій зовнішній імпозантності вона залишилася холодною й поверховою.

Збереглася лише форма класичного мистецтва, але ідейна його змістовність зникла. Так, майстерня Вазарі виконала у Палаццо Канчелерія у Римі і в Залі Раджа у Ватикані великі живописні цикли, настільки насичені історичними асоціаціями й смисловими алегоріями, що для їх пояснення довелося б написати не один трактат.

У 1527 р. Рим був пограбований німецькими ландскнехтами, а з 1530 р. Флоренція з буржуазного міста-держави стає звичайним центральним містом феодального герцогства. Починається феодально-католицька реакція (контрреформація), і 1530 р. можна вважати кінцевою датою розвитку Відродження. Саме розвитку, бо вплив мистецтва Відродження поширюється ще на все XVI ст.

153

** *

**

Роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV – XVI ст. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства. Але після перемоги Московського князівства над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 р., Литва склала договір з Польшею (1385 р.). За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою (він зобов’язувався прийняти католицизм). Так звана Кревська унія відкрила шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму. Цей процес посилився з приняттям Люблінської унії (1569 р.), згідно з якою була створена одна держава Річь Посполита.

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав і привілеїв після остаточного об’єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Складність церковного життя в Україні литовськопольської доби пов’язана і з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Україні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап – все це підривало велич та могутність католицької церкви.

Першими на терени України проникають ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв’язки з Чехією: українці навчались у Празькому університеті, були учнями Яна Гуса. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, але й національні мотиви. На початку XV ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації, а гусити висували ідеї національної незалежності.

154

Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50- х роках XVI ст. У Галичині, на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині утворюються громади кальвіністів, антитринітаріїв, соціан та ін. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий.

Як відомо, на зміну Реформації в Західній Європі прийшла контрреформація – реакція католицької церкви. На обминув цей процес і Україну. У 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів. Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Острозі, Львові, Вінниці. У школах, окрім освітянської справи, увага акцентувалась на пропаганді католицького віровчення.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. Її підписанню передувало багато подій як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Влучну оцінку Берестейської унії дав Іван Франко: “Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративнодисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, …та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні “руїну”, а Польші зародок політичного занепаду”.

** *

**

Удругій половині XVI ст. більшість українських земель опинилася у польсько-литовської феодальної державі – Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями – нижчим

івищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п’ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки – богослов’я. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим на-

155

вчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії Папа римський призначив Петра Скаргу – активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

ВУкраїні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославі (1574 р.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 р.), Луцьку (1614 р.), Києві (1647 р.) та ін.

ВУкраїні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх та вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450-1494 рр.). Пізніше як ректор цього університету він склав іспит на звання доктора медицини. У науковій спадщині збереглося лише чотири наукові праці Дрогобича. Всі вони з астрономії.

Юрій Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи.

Інший славетний український поет-гуманіст і педагог

–Павло Процелер (Русин). Його вважають першим поетомгуманістом України, хоча писав він латиною. Парадокс давньоукраїнського літературного життя полягав у тому, що православне духовенство, яке чинило опір католицизму, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латиномовному дусі. Латинською мовою написано чи не найкращі твори давньоукраїнської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в українську культуру разом з латиною.

В1509 р. були видані “Пісні Павла Русина з Кросно”. Це найцікавіша літературна пам’ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський - Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полеміч-

156

ної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім та багато інших. І. Туробінський-Рутенець зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

На межі XVI – XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, КиєвоМогилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературнонауковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577– 1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим

157

ректором академії був Герасим Смотрицький, письменникполеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою “Семи вільних мистецтв”. Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного віросповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за протестантські погляди. Один з професорів, Захарія Копистенський, писав, що в Острозькій академії “знаходилися й славні доктори, добре вивчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики і астрономи перевиборні, а між ними і славний математик, філософ і астроном Ян Лятос (з Краківського університету)”. Серед професорів були українці Василь Суразький, що написав “Працю про єдино істинну православну віру”, де обгрунтував релігійну доктрину острозьких книжників; Дем’ян Наливайко, який зробив істотний внесок у розвиток афористичного аспекту філософського знання в Україні; білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі “Хронологію”; росіянин Андрій Курбанський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс (здобув освіту у Венеції і Падуї), який здійснював переклади наукових праць з грецької на слов’янську й книжну українську мови. Утвердженню авторитету старослов’янської мови, яка принижувалась католицькими богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старослов’янського букваря.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам’яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов’янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові – 1572 р., Воло- димирі-Волинському – 1577 р., Слуцьку – 1580 р., Львові – 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей “всякого стану”, убогих і багатих. Їх основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братсь-

158

кій школі, наприклад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику й риторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася вивченю Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні вивчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов’янської та грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень.

Острозька школа підготувала цілу плеяду відомих культурних і церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Саме в стінах школи були опубліковані полемічні твори Василя Суразького “Про єдину істинну православну віру”, антикатолицький збірник “Книжиця”, до складу якого увійшли послання І. Вишенського до К. Острозького, “Апокрисис” Христофора Філалета та інші. Тут були написані й видані перші полемічні твори ректора вищої школи Г. Смотрицького – “Ключ царства небесного” та “Календар римський новий”, котрі започаткували українську полемічну літературу.

Острозький культурно-освітній центр був одним з відомих осередків розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні. У межах цього світогляду відбувалася поступова переорієнтація від теоцентризму до антропоцентризму, становлення ідей єдності земного і небесного світів, духовного та тілесного начал. У центрі гуманістичного світогляду стояла ідея людини, її самоцінності. Піднесення ролі індивідуальних рис людини значно позначилось на творчості учасників Острозького науково-літературного гуртка, що виявилось у ставленні до окремих осіб та їхніх вчинків. Особливо багато віршів було написано “на герб” засновника академії – князя Костянтина Острозького. Діяльність Острозького культурного центру збагатила культуру не лише українського народу, але й культуру східнослов’янських народів.

Наприкінці XVI ст. і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Польський дослідник Й. Лукашевич, аналізуючи освітницьку діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалася популяризація

159

нової віри. Таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці виконували католики та православні. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів – у контрнаступі проти протестантизму. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охопила Україну в ті часи.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в українських землях. Під впливом прогресивної громадськості польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віленським громадянам відкрити й утримувати братські школи. Починаючи з 1575 р. це право було поширене на всі православні братства Великого Польсько-Литовського князівства й Галичини. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві. Її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зизанії. У програму школи входило вивчення курсу “семи вільних наук”, які складались з предметів “тривіума” – граматики, риторики, діалектики та “квадривіума” – арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд з церковнослов’янською та грецькою вивчали польську та слов’янську мови.

При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній зберігалися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія, Ціцерона, істориків Лукіана, Валерія Максима тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Взагалі вважається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Львівська Успенська братська школа користувалась високим авторитетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586-1588 рр. уклав “Порядок шкільний”, що став один з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньому наголошувалось, що “багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищи-

160