opr07BMC

КУЛЬТУРА ДОБИ РЕНЕСАНСУ

1.Культура доби Відродження:

–народження епохі гуманізму;

–нова концепція людської особливості і нова модель освіти.

2.Титани Відродження:

–титани італійського Відродження;

–північне Відродження;

–криза гуманістичних ідеалів.

3.Ренесанс в українській культурі:

–основні осередки соціального і культурного життя;

–освіта і книгодрукування в XIV-XVII ст.

Відродження поділяється на три етапа: друга половина XIIІ – XIV ст. – проторенесанс (передвідродження) і треченто; XV ст. – раннє Відродження, або кватроченто; кінець XV

– перша половина XVI ст. – Високий Ренесанс, або чинквеченто; XVI ст. – пізній Ренесанс. Сам термін “Відродження” (фр. “ренесанс”, італ. “ринашименто”) введено в ужиток у XVI ст. живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі. У XVIII ст. Вольтер та інші просвітителі протиставляли середнім вікам з їх начебто культурною відсталістю й забобонами період піднесення – відродження науки та мистецтва у XIV-XVI ст. З їхньої легкої руки антиісторична схема: антична культура – середньовіччя (зупинка у культурному розвитку) – відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії) – залишилася надовго.

Але Відродження – це нова епоха. Уже в XIII – на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про “полемічну свідомість”, про “чітке поривання до бунту”, про “програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування”. Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна

131

регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гніти.

Виникло сучасне природознавство, котре йшло пліч-о- пліч з пробудженою новою філософією великих італійців. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала із скла, рятувальний пояс, вітромір.

Географічні відкриття епохи – це й розвиток метерології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляду завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (цій епосі належить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології – все це теж Відродження.

Однак у ті самі часи – і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І.Ньютон, П. Лаплас та ін.) займались астрологією, алхімією тощо.

Ще на підступах до Ренесансу завирувала у глибинах національного життя Італії напружена політична боротьба. У тривожні ранні роки XIV ст. був написаний один з найвеличніших творів світової культури – “Божественна комедія”. Її автор Данте Аліг’єрі (1265 – 1321 рр.) – останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу. За власним визнанням Данте, поштовхом до пробудження у ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга

– юної і прекрасної Беатріче. Два десятки сонетів, кілька канцов і балад, написані біля могили коханої, яка померла у 1290 р., містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші тут чергуються з прозою – це щоденник схвильованого серця й аналізуючого розуму.

“Божественна комедія” відображає життя душі та серця поета, всі його знання та страждання, все приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Фабула поеми була Данте немовби задана алегоричноповчальною і релігійно-фантастичною традицією середньовічних розповідей про ходіння у загробний світ та видіння по-

132

смертної людської долі. Тонко розроблена система католицького вчення про потойбічне життя грішників та праведників, угодних Богові, з його скрупульозним описом посмертних кар, відплат і нагород, зумовила основні напрями поетичної оповіді Данте й поділ його поеми на три частини: пекло, чистилище і рай.

У грандіозному полотні “Пекла”, з його страхітливими мандрами по дев’яти колах покарання злочинців, Данте “оселив” владолюбців, скнар, жорстокосердих державців, егоїстів, брехунів, байдужих. Глибоке співчуття виявляє поет до фатального кохання Паола і Франчески да Ріміні, які летять у вогняному пекельному вихорі. “Рай”, де Данте після ходінь по колах пекла й уступах чистилища підноситься у супроводі коханої Беатріче до споглядання небесних сфер, – це християнська алегорія “золотого віку” людського існування, утопічного царства добра, справедливості й гармонії.

Як людину вже ренесансної епохи Данте захоплює невтомний мандрівник Улісс-Одіссей, який закликає своїх супутників віддатися осягненню новизни. Співчутливі рядки присвячує поет незламним борцям, духові шукань.

Поряд з Данте завжди називають ім’я іншого великого італійського поета – Франческо Петрарки (1304-1374 рр.). Данте передбачив деякі ідеї епохи Відродження, але першим гуманістом Італії все ж був Петрарка. Він перший в одному із своїх творів протиставив середньовічному “божественному знанню” вивчення людини.

Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки.

Для плеяди блискучих письменників, філософів, публіцистів, художників Відродження характерні тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вміла, все могла. По суті, в цей час виникає те розуміння світу, яке ставить людину в центр всесвіту. Чудово передав цей новоєвропейський антропоцентризм італійський гуманіст Піко делла Мірандола. У його трактаті “Про гідність людини” творець звертається до Адама з таким напученням: “Не даємо тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і обличчя, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і рішенням… Я ставлю тебе в центр світу,

133

що звідти тобі зручніше було оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, аби ти сам… створив собі той образ, який ти вважаєш за краще”.

Так уперше була виражена ідея самоцінності і самодіяльності людського життя. Ця ідея не була можлива ні в античну епоху з її уявленням про універсальне значення світового космосу, ні в середньовіччя, де особистість людини повністю підкорилася божественній волі.

Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. У своїх пристрасних висловлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Всі історики відзначали у людях Відродження формування нового складу розуму, розрив з усіма середньовічними догмами щодо релігії, авторитету, батьківщини, сім’ї.

Міркування про людину – загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській “нікчемності” середньовіччя протиставляється Homo sapiens та Homo faber (Людина розумна і Людина діяльна) у всьому її “благородстві”. Віра у природу людини, особливо в її творчі сили грунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів і цінностей. То був по суті гімн епосі з її творцями, її успіхами, її правителями.

Однак це не був хор голосів, які звучали в унісон. У ньому ми чуємо найрізноманітніші сольні партії, хоча всі вони про Людину. Італійський гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404-1472 рр.) – архітектор, геометр, астролог, музикант, але і філософ – так висловився про драму людства: “Людина людині вовк”. І ще: “Людина не задовольняється поневоленням інших, але терзає і мучить саме себе”. Його творчість не зводиться до звичайних схем. У трактаті “Про сім’ю” людина – це “щасливий смертний бог”, який розкриває земні таємниці і “створений для пізнання й захоплення красою та багатством небес…”, який “пізнає і діє з допомогою розуму і доброчесності”. В іншому творі Альберті – “Теодженіо” – людина є вираженням розпаду, розколу і бунту: “Чи є тварина лютіша?” Зруйнувавши (хоч і попередньо віддавши йому належне) дорогий для гуманістів образ, Альберті

134

передбачив, до чого призведе тріумф людського розуму, передбачив, якою буде доля світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі, змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи.

Але в основному ренесансному світовідчуттю властиве життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) – політичний мислитель і письменник – у трактаті “Государ” міркує про індивідуума, ладного діяти з раціоналістичною доцільністю, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов’язковим тільки для цього “Я”. Згодом реалістичне тлумачення механізмів влади у Макіавеллі ставилось йому за вину як виправдання цинізму засобів заради досягнення жаданої мети (“макіавеллізм”). Однак глибинна ідея Макіавеллі про відповідальність діючого за власним вибором індивідуума – це глибоке передчуття проблем народжуваного буржуазного світу, здатного ігнорувати найвищі моральні цінності.

** *

**

Нова концепція людської особистості, сформульована гуманістами, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості із станової обмеженості і ремісничної рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий ідеал грунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (Поджо Браччолоні: великі діяння можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Ніколо Макіавеллі: сильні люди відхиляють закони, створені для слабких, боягузів, ледарів).

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що “універсальні” осо-

135

бистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання.

Природним було звернення гуманістів до античної культури особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені – від Джованні Бокаччо (першого гуманіста, який вивчив грецьку мову) і до Петрарки – розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких авторів. Вони вивчали мистецтво класичного стилю.

У врятованих після падіння Візантії рукописах постав новий світ – грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лауренціона, яка містила багатюще зібрання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами з мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Європою постали страдник Лаокоон, прекрасні Аполлон і Венера.

З другої половини XV ст. почали друкувати античних авторів: “Буколіки” і “Георгіки” Вергілія, твори Гомера, Арістотеля, Платона. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов.

Ідеал гармонійно розвинутої особи був адресований, природно, верхнім освіченим верствам. Саме до них був звернений трактат Бальдасаре Кастільйоне “Про придворного”. У ньому йшлося по суті про ідеальну людину (у плані зовнішнього і внутрішнього блиску). Вона повинна була знатися на науці і мистецтві, вміти гарно говорити, танцювати, грати на музичних інструментах, володіти зброєю, їздити верхи, битися на шпагах. Звичайно, тут просвічувала чисто станова модель. Досконала людина, виявлялося, - досконалий придворний. Саме тому найдемократичніші мислителі Відродження такої моделі не приймали: Томас Мор і Томазо Кампанелла, наприклад. Перші утопічні мислителі були гуманістами.

136

Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії (п’єси Л. Аріосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр “комедії масок” (commedia dell’arte), який поєднував у собі традиції майбутнього народнофарсового театру (балагану) з впливом античного.

УНімеччині виявився блискучий талант одного з найосвіченіших людей Європи – Еразма Роттердамського (1469-1536 рр.). Його сатира “Похвала глупості” спрямована проти “сморідного болота” богословів, невігласів – ченців, пап, зажерливих і хтивих королів. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

УФранції Відродження набуло аристократичнодворянського характеру. Центром його став королівський двір, при якому жило чимало італійських майстрів (Леонардо да Вінчі, Бенвенуто Челліні та ін.) і діставали покровительство французькі вчені, поети, художники. До гуртка Маргарити Наваррської, сестри Франциска І, входили видатні письмен- ники-гуманісти Клеман Маро, Етьєн Доле, Бонавантюр Депер’є, які виступали з проповіддю прав людини і висміювали аскетизм.

Народну стихію вніс у літературу Франсуа Рабле (1494-1553 рр.) романом “Гаргантюа і Пантагрюель”, в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу.

Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбонни (філософського факультету Паризького університету), яка засудила книги Рабле і Депер’є, змусила Маро залишити Францію, винесла смертний вирок Доле.

Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який набув великої популярності й серед народу. Це час В. Шекспіра (1564-1616 рр.).

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками – такі риси притаманні першим п’єсам Шекспіра (комедія “Приборкання непокірної”, “Комедія помилок”, “Два веронці”, “Сон літньої ночі”, “Багато галасу даремно”, “Дванадцята ніч”). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра - “Ромео і Джульєта”, потім “Юлій Цезар”, “Гамлет”, “Король Лір”, “Макбет”, “Отелло”. Багато людських пристрастей, злети і

137

падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар души принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони – творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.

Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська література: розвиток шахрайської новели, сатири, драматургії і, звичайно ж, Сервантес (1547-1616 рр.) з його знаменитим “Дон Кіхотом”. У романі ми бачимо епос вимираючого лицарства, чесноти якого у щойно народженому світі буржуазії стали дивацтвом і викликали насмішки.

Надзвичайно популярним став театр. Коли Лопе де Вега (1562-1635 рр.) починав свою літературну діяльність, в Мадриді було лише дві трупи, коли він закінчував її, їх уже налічувалось сорок. Його п’єси – це глибоко оригінальна і національна література, правдивість якої письменник обґрунтовував теоретично: “…Якщо події схожі на життя, я не надаю особливої ваги правилам. Чимало на світі таких письменників, які через високий стиль і правила безжально калічать природу”.

Характерна риса епохи – пробудження національної самосвідомості у всіх європейських країнах. Виникла література народною мовою, а латинська художня література у XVI ст. остаточно припинила своє існування.

Типові персонажі фольклорної культури Відродження

– образи Дон Жуана і Фауста (у первісних обрисах – в легендах Іспанії та Німеччини). У них виявилося співчуття сміливій особистості науковим пошукам. Але народна свідомість відправляла Фауста в пекло – за пристрасть до влади і багатства.

Слід зазначити, що між церквою і гуманістами аж до кінця XVI ст. існували практично мирні відносини. Лише в кінці XV – на початку XVI ст. церква “прозріла”, виявивши зв’язок між ренесансною ідеологією і повстаннями. Саме тоді Собор прийняв рішення про організацію ордену єзуїтів, про нещадну боротьбу з єрессю. Активізується інквізиція (церковний суд), видається заборона на книги. Послідовник Коперника Джордано Бруно був спалений на вогнищі інквізиції у 1600 р. Це один з перших терористичних актів церкви.

138

Відродження дало зразки високих творів в галузі образотворчого мистецтва. Тут своєрідність хронологічних періодів і національних особливостей така велика, що необхідно детальніше спинитися на головних досягненнях художників європейських країн.

** *

**

Треченто зв’язується з ім’ям живописця Джотто ді Бондоне (1267 – 1337 рр.). З робіт Джотто найкраще збереглися фрески капели дель Арена у Падуї. 38 сцен з життя Христа і Марії Джотто зв’язав в єдине ціле, створивши великий епічний цикл. Сцени сповнені у нього внутрішньої напруженості, часом трагічні (композиція “Несення Лазаря”).

Замість умовного золотого фону візантійських мозаїк Джотто вводить пейзажний фон. Фігури набувають об’єму й природності рухів. Виникає тривимірний простір, який досягається не перспективним поглибленням, а певним розміщенням фігур на відстані одна від одної на площині стіни. Джотто ввів і побутові деталі, які підсилюють життєвість зображеного. Емоційна виразність, драматизм і водночас величність та монументальність – такі основні риси його манери. Ці образи зрозумілі всім. Згодом розписи капели почали називати “євангелієм Джотто”, “євангелієм для неписьменних”.

Джотто був і архітектором: за його проектом споруджена дзвіниця флорентійського собору, яка й досі прикрашає Флоренцію своїм легким наскрізним силуетом, контрастуючи з могутнім куполом собору.

Центром художньої культури треченто, крім Флоренції, виступає також місто Сієна. Його культура більш аристократична. Фрески сієнської школи чепурніші, декоративніші.

Досі вражає фреска “Тріумф смерті” на стіні пізанського кладовища, автор якої невстановлений: сюжет навіяний трагічними подіями 1348 р., коли епідемія чуми косила мешканців Італії. Фреска втілює традиційний для середньовіччя сюжет (“memento mori” – “пам’ятай про смерть”) – у ній присутня смерть з косою, боротьба ангелів і дияволів за людські душі, а поряд – блискуча кавалькада дам і кавалерів. Тріумф смерті чи тріумф життя? Це вже ренесансне світовідчуття.

139

XV ст. (кватроченто) – це століття зародження нового буржуазного світогляду, століття дерзань, творчої свободи, схиляння перед людською індивідуальністю. Це століття, в якому були розв’язані суто художні завдання.

Однією з найбільш плідних була флорентійська школа. До архітектури Флоренції у XV ст. риси нового стилю ввів

Філіппо Брунеллескі (1377-1446 рр.). У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору (в цілому готичний будинок).

Надалі Брунеллескі та інші архітектори кватроченто звернулися до античної ордерної системи. Капела Пацці при церкві Санта-Кроче – прямокутна у плані, з шістьма коринфськими колонами на фасаді, з карнизом на парних пілястрах, з портиком, увінчаним сферичним куполом, – несе на собі риси античної простоти, гармонії й пропорційності. Це стає характерним для всього мистецтва Відродження.

Ще яскравіше ці риси виявились у світській архітектурі – наприклад, у споруді Виховного будинку у Флоренції, в якому галерея першого поверху, яка переходить на другому поверсі у гладку стіну з карнизами і вікнами, стала взірцем для всієї архітектури Ренесансу.

Кватроченто створило і новий образ світського міського палацу (палаццо) – палаццо Пітті, палаццо Медічі, палаццо Ручеллаї. Чіткість поверхового членування (як правило, вони триповерхові), велика роль пілястр, здвоєні (парні) вікна, підкреслений карниз – такі характерні риси цих палаців.

Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв’язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло (Донато ді Нікколо ді Бетто Барді, близько 1386-1466 рр.). У статуї святого Георгія він показує почуття самосвідомості і впевненості підкреслено спокійною позою постаті, яка нагадає колону, що зближує “Св. Георгія” із зразками грецької високої класики.

Античні традиції (але вже пізньої класики) явно відчутні у бронзовому “Давиді” Донателло. Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителеів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження. Донателло зобразив його зовсім юним, ідеально прекрасним.

У Падуі перед собором св. Антонія стоїть пам’ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) – це

140