opr07BMC

багато іноземців – німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах – Львові, зокрема, - можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів, українських та вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому що жодна церква не могла бути вищою за костьол.

У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньоруського містобудування – вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць – доріг, що вели до головного собору.

Значний вплив на будівництво “кам’яниць” тут мали форми дерев’яного житла. Найпоширеніший будинок – такий, що нагадує селянську хату “дві половини”. Характерною є “кам’яниця” чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVIII ст.). Фасади її були декоративні глибокими нішами, фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі свят- ково-радісного вигляду.

Загальнонародне піднесення після визвольної війни - виявилося в тому, що козацькі та міщанські “громади” поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми.

Напевне, вже в другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох заломів. Зберігся ряд високомистецьких дерев’яних споруд того часу. Одна з них – церква Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок.

Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій – орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми, – та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони – як скульптура – мають розглядатись з усіх боків. Третьою особливістю дерев’яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. При цьому вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації,

201

що породжує багатоманітність і неповторність дерев’яних храмів у різних областях України.

Дерев’яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII-XVIII ст. дерев’яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтавської області заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із села Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.

Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Пафос боротьби і перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців .Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву.

Український козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко. Щоб краще зрозуміти його особливості, порівняємо два типу собору : бароковий – п’ятиверхий – і давньоруський – тридільний і прямокутний у плані, бо вони є найпопулярнішими типами сакральних споруд в Україні.

Давньоруський храм – будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо); козацький же собор – однаковий із чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається довкола осі.

Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілість характерні також для таких шедеврів барокової архітектури, як СпасоПреображенська церква у Сорочинцах, Катерининська церква у Чернігові, Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровський собор у Харкові.

202

З посилення політики католицької експансії пов’язано спорудження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель – палацовим, замковим тощо (приміщення королівського арсеналу у Львові).

Бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров’ї та східних областях України потужно виявили себе саме в унікальних архітектурноландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Стильові зміни пов’язані з ім’ям російського архітектора І. Шеделя, автора палаців Меншикова на Васильєвському острові та Оранієнбаумі. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будивництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця – своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда в межах імперії – 96,5 м. Дзвіниця – вперше в українській архітектурі – побудована за принципами ордерної архітектури.

Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам’яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови.

У 1747р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви – архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. По пагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудова церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об’ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква – один із ранніх творів великого митця. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін “прочитується” на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських при-

203

дніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей на деталей декору.

Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С.Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.ГригоровичуБарському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша – як продовження традицій української національної архітектури – Покровська церква на Подолі.

Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в’їзниими воротами у першому і церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м’якого трактування, властивого українському мистецтву.

Наступні роботи Григоровича-Барського (НабережноМикільська церква на Подолі, ротонда фонтану “Самсон”) поруч з бароковим рисами мають вже й класицистичні.

У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю – класицизму.

Українська культура XVII-XVIII ст. – це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. На українських землях виросли десятки нових міст, складалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явилася архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика.

204

Література виробила ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів.

В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі – від воїнів та політиків і до митців – дивилися на світ новими очима – і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань.

ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТ.

1.Промисловий переворот і НТП та їхній вплив на свідомість людства.

2.Європа XIX ст.:

–романтизм як новий напрямок у мистецтві;

–формування історичного погляду на особу в реалізмі;

–творчість імпресіоністів і постімпресіоністів.

Вкультурі нового часу XIX ст. займає особливе місце. Культура XIX ст. поклала початок принципово новим процесам, визначаючи її розвиток до теперішнього часу і відокремлевши XIX ст. від попередніх століть як особову культурну цінність. XIX ст. - це доба класики, коли буржуазна цивілізація досягла свого розквіту.

У своїй основі культура XIX ст. будується на тих же засадах, що і вся культура нового часу: раціоналізм, антропоцентризм, європоцентризм тощо. Це доба трьох епохальних явищ, значення яких для долі євпропейської культури важко переоценіти : промисловий переворот в Англії, війна за незалежність у північноамериканських колоніях, Велика французька буржуазна революція – це низовий кордон XIX ст., хоч і не співпадає з хронолією. Серпень 1914 р. – це пункт прибуття культури нового часу з його раціоналізмом та оптимізмом, з вірою в безмежний прогрес і добру природу людини.

Окреслив часові кордони, розглянемо обличчя XIX ст. В цей час створюється зовсім новий тип сучасної людини. Три фактори створили умови для реалізації задумів нового

205

часу: 1) демократія (ліберальна ідеологія), яка в політиці розподілила владу на законодавчу, виконавчу і судову; в економіці захистила право на приватну власність; в соціальній сфері – дотримувалася принципу “рівних можливостей”; 2)

експериментальна наука; 3) індустріалізація. Два останніх об’єднуються під ім’ям “техніка.”

Бурхливий розвиток техніки призвів до промислового перевороту і відкрив епоху розквіту машинного виробництва. Багаточисельні технічні винаходи приводять до масового застосування машин – це початок наведення мостів між наукою і технікою. “Значення машин в історії людства, - пише в своїх “Очерках з новітньої історії політичної економіки” М. ТуганБарановський, - не може бути перебільшено… Машини ознаменували собою початок нової ери – визволення людей із-під влади зовнішньої природи; вони були тому плідною перемогою людського духу, тією прометеївською іскрою, з якої розгорілося велике полум’я, яке охопило з усіх сторін старий світ людських відносин”.

На перших порах темні сторони капіталістичного ладу приховувалися за блискучими перемогами людини над природою, за колосальним зростом багатства в окремих країнах, за тріумфом техніки не були помітними. Буржуа виставляли себе носіями передових ідеалів, які втілювали принципи свободи конкуренції талантів і енергії. Під час “медового місяця” захоплення новими ідеалами люди не бачили серйозних проблем, які неминуче з’явились з накопленням капіталу.

Вплив промислового перевороту на європейське суспільство посилився тим, що він визвав бурхливий зріст науки і техніки. Як показали підрахунки П.Сорокіна “тільки XIX ст. принесло відкритій і винаходів більше, ніж усі століття разом взяті, а точніше – 8.257”. Так, на Різдво 1813 р. на Вестмінстерському мосту в Лондоні вперше спалахнули газові лампи, а з 877 р. вулиці Парижу освітлювались електрикою.

У1881 р. по берлінським вулицям пройшов перший трамвай.

У1807 р. американець Р.Фултон збудував перший в світі колісний пароплав, а у 1814р. англічанін Д. Стефенсон привів у рух перший локомотив і, нарешті, у 1830 р. було закінчено будівництво першої залізничної лінії загального користування між Ліверпулєм і Манчестером.

Великі наукові відкриття змінили не тільки повсякденне життя. Вони відіграли роль в історії людської думки,

206

зробивши вплив на свідомість європейського суспільства, повністю визволивши людський розум і спрямувавши його на вивчення природи. Віра в чудове та незвичне вступила місце вірі в можливість пояснювати всі явища природними причинами.

У50-ті роки XIX ст. еволюційна теорія Ч.Дарвіна про походження видів шляхом природнього відбору визвала самі жваві дискусії, в тому разі в етиці, релігії, Біблії. Фундаментальне значення мало відкриття (1864р.) монаха з Моравії Г.Менделя законів спадковості, яке поклало початок нової науці – генетики.

Усамому кінці XIX ст. подружжя М. СкладовськаКюрі та П. Кюрі зробили сенсаційне відкриття. Вони виявили властивість деяких металів випромінювати промін і- радіоактивність - відкривши шлях в світ мікрочастин. Це привело до ряду нових винаходів.

УXIX ст.будувались не тільки залізничні шляхи, а з’явився підводний човен, створено перше авто, наприкінці століття починається доба повітроплавання; з’явилось радіо, телефон, телеграф, фонограф, фотографія і кіно.

Але на рубежі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певне розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Нове буржуазне суспільство хоч і було організоване набагато краще за феодальне, але зовсім не виглядало схожим на царство розуму. Старі цінності втратили авторитет, нові не визначились. Почалися запеклі суперечки між прихильниками нового і старого. У цій суспільній атмосфері виник романтизм, який утворив цілу епоху в історії європейської культури. Протягом кількох десятиліть він панував у літературі, музиці , живописі тощо.

** *

**

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина , відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-1800 рр. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в “ієнському гуртку”, що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф.

207

Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердждення мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазії і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошуком загальнолюдського об’єктивно “прекрасного” ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси – мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (не типовість обставин) – і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі, В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче просте плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути “дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум’я!” Гюго не приваблював образ ані торгівцям - скнари і шахрая, ані буржуа – розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Д. Байрона (герої “Східних поем” і “Манфреда”), Конрад Валленрод в А. Міцкевича, Рюї Блаз у В. Гюго, мандрівні музиканти в Ернста.

Старший сучасник Байрона В. Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історія твориться людьми з живими, палкими серцями. В.Скотт майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

208

З романтизмом пов’язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту.

Унімецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані

йопубліковані братами Грімм - Якобом та Вільгельмом. Чому ж німецьким романтикам не давали спокою “казки старих часів”? Поет Новаліс у романі - казці “Генріх фон Офтердінген” хворобливо переживав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман (1776-1822 рр.) створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і романи (“Золотий горщик”, “Життєва філософія Кота Мурра...”, “Крихітка Цахес”). Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом (а музика була його пристрастю, чиновника за родом занять), - не забава, а, як сказав Г. Гейне,“приголомшливий крик жаху на дев’ять томів”. Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

А сам Генріх Гейне (1797 – 1856 рр.) – це і напрочуд тонка лірика (“Книга пісень”), і дошкульна політична сатира (книга прози “Дорожні картини”, поема “Німеччина. Зимова казка”), й іронія, завдяки якій подолано романтизм і взято нову головну тему – реальне життя.

УСША романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Фенімора Купера (1789 – 1851 рр.) - це п’ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Французькі романтики – насамперед Віктор Гюго (1802 – 1885 рр.). Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах (“Ернані”, “Король бавиться”, “Марія Тюдор”, “Рюї Блаз”, “Собор Паризької Богоматері”, “Знедолені”, “Трудівники моря”, “Людина, що сміється”),змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд (Аврора ДюдеванДюпен, 1804 – 1876 рр.) – палка прихильниця жіночої рівно-

209

правності (“Індіана”, “Валентина”, “Консуело”). М.СалтиковЩедрін відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця і хвилювала розум.

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум’яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги “місцевого колориту”, виявляються у вільному вирішенні мізанецен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій.

Французькі театри ще довго залишалися твердинями класицизму, не пропускаючи на сцену романтичних п’єс. Але романтична драма в ці роки мала союзника в особі мелодрами, що утвердилася в репертуарі бульварних театрів Парижа.

У театральному репертуарі виникають нові теми, породжені новими умовами соціального буття. Тема багатства і бідності, наприклад, котра трактується як проблема особистих людських рис: багатство – нагорода за працьовитість, бережливість та доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної бідності і засуджували жорстокість багатіїв. Характерна щодо цього позиція В.Гюго, який приніс на театральну сцену не тільки її художню реформу, а й високий гуманізм (“Маріон Делорм”, “Король бавиться ”, “Рюї Блаз”). Найближчим соратником Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма - батько; 1802 – 1870 рр.), автор класичної пригодницької літератури.

Напередодні Великої французької буржуазної революції мистецтво країни було захоплене новою хвилею класицизму. Повернення до античної культури збіглося з потребою у мистецтві героїчному, високогромадянському, яке створить образи, гідні наслідування.

В архітектурі це оформлення майдану Людовіка XV (майдану Злагоди), відкритого до парку Тюїльрі й на Сену і зв’язаного з широкими зеленими масивами Єлисейських полів.

210