76. Філософія о. Шпенглера.

Освальд Шпенглер - німецький філософ, історик, представник філософії культури. Культурологічна концепція О. Шпенглера вважається однією із найяскравіших в системі філософського знання ХІХ-ХХ століть. Основна праця О. Шпенглера - "Захід Європи". Саме в ній автор виклав основні положення нової теорії культури і виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Він розділяє та протиставляє поняття культура та цивілізація. Культура, за Шпенглером - це органічна система духовно-соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. А "душа" - це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити. Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Отже, цивілізація - це культура, яка реалізувала свої цілі. У масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Ідеї О. Шпенглера сприяли розвитку нового напрямку в культурології, саме його теоретичні положення утворюють фундамент для більшості сучасних культурологічних досліджень.

77. Філософія а. Бергсона

Анрі Бергсон — французький філософ, для філософії якого є характерним ірраціоналізм та інтуїтивізм. За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде до фідеїзму(віра над розумом). Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію. А.Бергсон у філософії життя найбільш розгорнув концепцію творчості. У творі «Творча еволюція» Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно — особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

78. Екзистенціалізм: загальна характеристика. Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор. Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками е М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю. До центру уваги екзистенціалісти рішуче ставили питання провини та виховання відповідальності рішення і вибору, відносини людини до свого покликанню і до смерті. Проблеми науки, моралі, релігії були зацікавлені переважно в з пропозицією й значно меншою мірою. Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя – з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним. Філософія екзистенціалізму причину всіх суперечностей і складнощів життя сучасного суспільства вбачає в боротьбі між людиною і машиною. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси – глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш вживаними екзистенціалістами поняттями є "самотність", "страх", "смерть", "покинутість", "буття-до-смерті", "буття-для-себе" тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, – основний смисл людського життя. Людина – дещо незавершене, це постійна можливість, задум; вона прагне до майбутнього, виходить за межі самої себе. Екзистенція – це свобода, свобода внутрішньо властива людині, людина приречена бути вільною. Свобода – це свобода вибору, яка завжди є у людини. Людина обирає себе і несе повну відповідальність за свій вибір.

79. Філософія К. Ясперса Карл Ясперс — провідний представник німецького екзистенціалізму. Центральне поняття — екзистенція у його філософських поглядах визначається як необ'єктивна реальність, як такий «рівень» людського буття, що не може бути предметом розгляду науки. Екзистенція нерозривно пов'язується з «трансценденцією», Богом. Трансценденція виступає як буття, яке перетворює екзистенцію з простого самоствердження на носія буття, більш високого, ніж усе, що визначається розумом як найвище. Тобто трансценденція - це вище буття. Екзистенція і свобода у Ясперса — поняття тотожні. Характеристика свободи полягає в тому, що її не може бути «знайдено» на жодному рівні людського буття: ні на рівні свідомості, ні на рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: «Людина або існує як предмет дослідження, або існує задля свободи». Ясперс вважає, що людина не може бути до кінця пізнана наукою і, таким чином, не може до кінця стати предметом соціального маніпулювання, оскільки завжди залишатиметься деякий непізнаний «залишок» - екзистенція. З цього випливає висновок: пізнання — справа науки, свобода — справа філософії. За Ясперсом, буття людини становить, по-перше, предметне буття; по-друге, екзистенцію або вільне людське життя; по-третє, трансценденція як раціонально незбагачена межа будь-якого буття та мислення. Смертність людини, залежність її від інших людей і, нарешті, від Бога як джерела існування, дає ключ для розуміння людської свободи як екзистенції. У своєму унікально особистому бутті, тобто в екзистенції, людина є носієм свободи, оскільки намагається віднайти її через спілкування з іншими людьми і в кінцевому підсумку — з Богом, тобто від екзистенції, унікальної особи людина йде до трансценденції (більш високого буття, до якого стає причетною). Специфіка екзистенціалізму Карла Ясперса виступає у вченні про суміжні ситуації: смерть, страждання, боротьба, провина. На його думку, справжній зміст буття відкривається людині лише в природі глибоких потрясінь (хвороба, смерть). Саме в ці моменти людина звільняється від вантажу своїх повсякденних турбот і наукових уявлень про дійсність. Перед людиною відкривається світ її глибокого інтимного існування і її справжні переживання Бога. В основі справжньої екзистенціальної комунікації лежить любов і дружба, тобто сердечні взаємини людей, які відчувають взаємну схильність. Такі відносини виключають забобони, егоїзм, хитрість, неправду, заздрість, ненависть.

80. Філософія Ж.-П. Сартра Ж.-П.Сартр – французький філософ, екзистенціаліст. Сартр яскравий атеїст, він один з філософів, для якого „Бог помер”. Філософ стверджує, що не Бог, а людина є єдиним джерелом цінностей, індивіду залишається творити власну шкалу цінностей, її власний ідеал. Людське існування, на думку Сартра, є неперервне самозаперечення. Утвердження свободи знаменує розрив з раціоналізмом, об'єктивно науковим розумінням дійсності. Свобода ставить людину поза закономірності і причинну залежність. Свобода не терпить ні причини, ні підстави. Вона не визначається можливістю людини діяти у відповідності з тим, якою вона є, бо сама її свобода – це вибір свого буття, людина така, якою вона себе вибирає. Теперішнє не знаходиться в закономірному зв'язку з минулим, а минуле з теперішнім. Свобода покладає незалежність по відношенню з минулим, заперечення його, розрив з ним. Свобода не результат дії, не досягнення; вона полягає в самій спрямованості. Свобода забезпечується тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, «приречена до свободи». Людина - єдине джерело, критерій і мета моральності. Не суспільство, не людина взагалі, а кожна окрема людина є окреме «Я». Основним критерієм моральності висувається «аутентичність», тобто відповідність свідомості людини саме її власній, «дійсній» свідомості. Це знайшло вираження в «категоричному імперативі» Сартра: користуйся своєю свободою, будь самим собою. Моральна свідомість у Сартра не знає закону, бо якщо людина «приречена до свободи», вона сама є законом своєї діяльності. Вибираючи себе, людина бере на себе величезну відповідальність як за себе, так і за все людство.

81. Філософія А. Камю.Альбер Камю - французький філософ, який відомий своїми неперевершеними творами «Калігула», «Чума», «Міф про Сізіфа», «Бунтівна людина». Сам А. Камю заперечував свою належність до сприяв її впливу та популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Світогляд Камю має радикально ірраціональний характер: на його переконання, весь світ надзвичайно безглуздий. Будь-яке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна й алогічна. Абсурд - ключ до всієї філософської проблематики А. Камю, стрижень буття та мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності. В центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Він пише, що двадцяте століття є століттям страху. Страх - основний- «екзистенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. «Абсурд» у філософії Камю спрямований не тільки проти раціоналізму, але й проти фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом. Камю ні в що не вірить, у тому числі і в розум, як у божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує на можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність. Для Камю свобода – це потреба самовираження особистості, тому він і казав: «Я бунтую, отже, існую». Справді вільна людина, вважає Камю, — це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки. Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на «відчутті абсурдності», тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована жодна більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість уготованої йому долі Сізіф перемагає «безглуздою» дією, не розрахованою на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством. Для нього Бога немає, тому що «Бог помер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.