15. Філософія Платона

Платон народився в 427 році до н.е. на острові Егіна, що недалеко від Афін. Він прожив 80 років до 347г. до н.е. Платон був учнем Сократа. Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків,Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання. «Ідея» за Платоном - це причина, джерело буття, зразок, дивлячись на який творять світ речей, мета, до якої, як до верховного блага, прагне все існуюче. «Ідея» - це не саме буття, а відповідне буття поняття про нього, думка про нього. Він називав такі ознаки ідеї -об'єктивність, безвідносно, незалежність від усіх чуттєвих визначень, від усіх умов і обмежень простору,часу і т.д.

Платон виходить з думки про те, що види знання повинні відповідати видам або сфер буття. Для справжнього розуміння буття Платон вважав необхідним вирішити протиріччя між двома протилежними концепціями: елейскої, що затверджує незмінність, тотожність, нерухомість істинного буття, і гераклитовської, що визнає його вічну плинність, мінливість і рухливість. За Платоном знання можливо не для всякого. Філософія неможлива ні для того, хто вже володіє істинним знанням, ні для того, хто зовсім нічого не знає. При розгляді вчення Платона про знання необхідно, перш за все, мати на увазі, що питання про знання аж ніяк не ставиться у Платона як окрема, ізольована проблема філософії. Діалектика Платона - перш за все вчення про буття або про ідеї. Ідеалізм Платона, також як і його теорія пізнання і діалектика, має явно виражений онтологічний характер. Діалектика - це не тільки логіка, хоча в ній є і логічний аспект, це не тільки вчення про пізнання, хоча в ній є і гносеологічний аспект; це не тільки вчення про метод, хоча в ній є аспект методу.

16. Філософія АристотеляАристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом. Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі.

Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі..

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

17. Мілетська іфілософська школа Мілетська школа - філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Вона булла першою філософської школою Еллади (тобто Стародавньої Греції), а тим самим і Європи. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.Фалес (близько 640/625 - близько 547/545 до н.е.) - давньогрецький філософ і політичний діяч (з Мілета), один із «семи мудреців». У фокусі уваги Фалес були проблеми природи. Імовірно, зводив все різноманіття явищ і речей до єдиної первшостихії - воді. Робить перший крок на шляху формування в античній філософії ідеї arche як субстрату світу, заклавши основи переходу від властивого для міфології генетізма до субстратне мислення. Згідно Фальоса:1) все суще виникло з води, 2) всі постійно виникає з води, 3) все стане, все стає водою, але також все є вода.Анаксимандр (610-540 до н.е.) - іонійський (з Мілета) натурфілософа, учень і послідовник Фалеса. Анаксимандр приписують перша письмова прозовий твір («Про природу»). Анаксімандр був першим серед філософів, що проголосив як першооснови Апейрон - Як щось матеріальне, якісно невизначене і нескінченне, що стало значним кроком вперед у порівнянні з іншими мислителями, що говорили про якомусь одному і обов'язково конкретному, якісному первоначалі. З Апейрон шляхом виділення, за Анаксімандром виникає все, що було, є і буде в цьому світі. Сам Апейрон, як те, з чого все виникає і в що все перетворюється, є щось постійно перебуває і незнищенне, безмежне і нескінченна в часі.Анаксімен (585-525 до н.е.) - натурфілософ, учень Анаксімандра. Анаксімен можна розглядати і як продовжувача лінії останнього, і як прямого послідовника Фалеса. В якості матеріальної першооснови Анаксімен запропонував таке, що одночасно відповідає і ідеї Фалеса (уподобань як конкретна природна стихія) і поданнями Анаксімандра (безякісний початок - Апейрон).З повітря, згідно Анаксімену, завдяки розрідженню виникає вогонь, завдяки загущення - вітер, хмари, вода, земля і каміння. На принципі паралелізму мікрокосму і макрокосму заснований вибір Анаксіменом повітря як космогонічного первопринципа і актуальної життєвої основи космосу. Постулюванні «згущення» і «розрідження» єдиної праматері передбачало крок до розробки перших навчань про якісні зміни у світі.

18. Піфагорська філософська школа Школа була заснована Піфагором в Кротоні і проіснувала до початку IV століття до н. е., хоча гоніння на неї почалися практично відразу після смерті Піфагора в 500 р. По суті, це була перша філософська школа, релігійно-філософське аристократичне братство. Спосіб життя піфагорійців увійшов в історію. " Піфагорійська школа поклала початокматематичних наук. Числа розумілися як суть всього існуючого, їм надавався містичний зміст. Основу піфагорейської математики складає вчення про декаді: 1 +2 +3 +4 = 10. Ці чотири числа описують всі процеси, що відбуваються у світі. Піфагорійцям належить вчення про музику сфер і про музичний звукоряді, що відображає гармонію Сонячної системи, де кожній планеті відповідає певна нота, а всі разом вони створюють інтервали музичної гами. Ними ж належить і початок музичної психології: музика використовувалася як засіб виховання і зцілення душі і тіла. В піфагорійській школі почали розвиватися астрономія та медицина. Нею створено безліч алегоричних коментарів Гомера, а також граматика грецької мови. Таким чином, піфагорійців можна вважати родоначальниками гуманітарної, природничої, точної і систематичної наук.

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. У вченні Піфагора знайшов відображення складний, суперечливий процес народження філософської думки, що пробивалася через пережитки міфології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня.

21. Парменід народився в Елеї, тому приналежність його до елейської школи безперечна. Його «акме» припадає на V ст.. до н.е. Він теж є автором філософської поеми «Про природу» (від грецького «Пері Фюзіз»). Там розповідається про зустріч філософа з богинею Гіхе (богиня справедливості), яка розповіла йому таємниці всесвіту. Отож, філософія Парменіда:Пропонує єдність мислення і буття: «Мислити означає те ж саме, що й бути»;Пропонує концепцію: «Буття є, а небуття немає». Намагався знайти гармонію між ними;Говорить про безперервність буття та його постійність: «Не може бути більше буття, чи менше, воно просто Є!»;Відкриває закон виключення третього: «або є, або немає, третього не дано»;Започатковує Онтологію – вчення про буття (з грецького «онтос» – суще, «логос» – буття);Розглядав світ, як єдність видимого та невидимого, що сполучаються «еросом» (з грецького – «сполучення»);Ще один представник елейської школи - Зенон – супроводжував свої думки аргументами і зважав на можливі контраргументи. Був учнем Парменіда. Філософія Зенона:Повністю заперечує рух;Намагався з’ясувати природу та значення мислення;Займається гносеологічною проблематикоюГносеологія – наука про знання, пізнання.Вивчаючи питання механіки, чимало уваги звертав саме на проблему пізнання;Започатковує логічний аналіз філософських проблем;