64. Сучасна соціологія Заходу ст. 31,60

65. Сучасні школи соціології права

Якщо у першій половині XX ст. домінуючим видом діяльності соціологів у багатьох країнах були прикладні соціологічні дослідження, то у 60-80-х рр. в Західній Європі і почасти в США все більше соціологів стало цікавитися розробкою проблем самої соціологічної теорії, пов'язаних з процесом інтеграції різних напрямів у соціології, які різнились один від одного специфічним підходом до аналізу об'єкта і предмета соціології, до розуміння метода соціології як науки.

У самому широкому значенні слова під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах виробленої нею самою дослідницьких традицій. В більш вужчому значенні школа в соціології - це дослідницька група із загальними традиціями і відповідною інституційною формою. Так, наприклад, у всьому світі відома Чіказька школа емпіричної соціології, яка сформувалась на базі першого у світі соціологічного факультету Чіказького університету і представляла собою Специфічний підрозділ з досить швидко сформованими традиціями дослідницької діяльності і великим впливом на діяльність соціологів всієї країни, а згодом й усього світу.

Напрями об'єднують соціологів, які займаються розробкою ідентичної проблематики, або мають спільну світоглядну направленість. До них можна віднести, наприклад, функціоналізм, позитивізм, символічний інтеракціонізм, структуралізм, етнометодологію та ін. Всі вони виступають як парадигмальні альтернативи, і одночасно, є продуктом оперативної взаємодії (як між собою, так і з різними пограничними суспільствознавчими і людинознавчими дисциплінами).

Основними чи відмінними рисами Чіказької школи були:

• органічне поєднання емпіричних досліджень із теоретичними узагальненнями,

• висування гіпотез в межах єдиної організованої і направленої на конкретні практичні цілі програми,

• широта теоретичної орієнтації,

• поєднання різних підходів і методів, серед яких не було яскраво виражених Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціологи була книга

Під впливом американської соціології (на прикладі структурно-функціональних підходів до соціальної реальності) в 60-70-і рр. активно формувалась німецька соціологічна школа з багатьма галузевими соціологіями. Одним із її засновників став Р. Кенії, видавець "Кельнського журнала з соціології і соціальної психології" (з 1949 р.), словників з соціології і керівництв з емпіричних соціологічних досліджень. Його колега X. Шельський в 1966 р. організував, у Білефельде університет з кафедрою соціології, який став нині найбільшим, соціологічним центром у Німеччині. В 80 - 90-і рр. сферою особливого і постійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток соціології праці, а в її межах - індустріальної соціології (Ф. Адлер, Г. Бернард, Ф. Мюллер, Р.Штольберг та ін.).

66. Тенденції розвитку правової культури в Україні

Правова культура здавна цілком справедливо вважається важливою складо­вою загальної культури су­спільства, ознакою його цивілізованості й гуманності, міри­лом гармонії між особою і державою. Про рівень правової культури українського народу промовисто свідчать створені впродовж його багатовікової історії юридичні пам'ятки, багато з яких сьогодні широко відомі в усьому світі.

Звичаєве право

Історія права України починається з усних пам'яток (правових норм, не зафіксованих у офіційних документах) подібно до того, як історія літератури починається з усної народної творчості. Упродовж багатьох віків провідну роль у правовій системі відігравали санкціоновані державою та обов'язкові для населення давні звичаї. У своїй сукупності вони створювали звичаєве право, яке регулювало більшість суспільних відносин у рабовласницькому і ранньому фео­дальному суспільствах.

Пізніше звичаєве право стало допоміжним джерелом, до якого зверталися в разі відсутності відповідних норм у зако­нодавстві. Доречно зауважити, що перші правові кодекси теж були не чим іншим, як систематизованим офіційним викладом давніх правових звичаїв.

Руська Правда

Славнозвісна «Руська Правда» — найвідоміша збірка давньоруського права, яка мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білорусько­го, а почасти й литовського права.

Руська Правда зберігала свою чинність упродовж кількох століть, набагато пережила Київську Русь, у якій вона наро­дилася, до того ж стала одним із основних джерел при створенні російських і литовських кодифікаційних актів XVI—XVII ст.

Литовські статути і магдебурзьке право в Україні

Литовські статути виникли як правові акти багатонаціо­нальної держави; в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньорусько­го, римського, німецького, польського права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел була Руська Правда,- наголосимо, що для українського народу «іноземне походження» Литовських статутів мало досить відносний характер: їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися як руське право.

«Березневі статті» Богдана Хмельницького

Одним із найважливіших правових документів в історії України були так звані «Бе­резневі статті», що юридично закріпили рішення Переяс­лавської Ради і визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні 1654 р. під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським пол­ковником П. Тетерею.

Конституція Пилипа Орлика

Однією з найцікавіших пам'яток української правничої думки є «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», що з'явилися на світ у Бендерах серед тієї частини україн­ського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опи­нилася у вимушеній еміграції. Цей документ становив собою своєрідний договір між козаками і новообраним-після смерті Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика (так її скорочено називають) була прийнята публічною ухвалою обох сторін, підтверджена 5 квітня 1710 р. під час виборів підписом, печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня 1710 р. ще й санкціонована (підтверджена) швед­ським королем Карлом XII.