Головні риси філософії епохи Відродження

Як відомо з курсу культурології, зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості, поки що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики, були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права, яких так гостро потребувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання і мислення привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її гуманізм і антропоцентризм (від грецьк. антропос – людина і лат. сentrum – центр), згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На проти­вагу релігійним уявленням про людське тіло як про «темницю душі», «вмістилище гріха», воно стає джерелом радості і задоволення. Флорентійський гуманіст Джаноццо Манетті у своєму трактаті «Про гідність і вищість людини» стверджує, що люди­на сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами». Манетті оголошує саме людину (а не Бога) справ­жнім владикою світу. «Із всього сказаного, - робить він висновок, - витікає прямо і безумовно, що людина є самою багатою і самою мо­гутньою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”.

Таким чином, якщо антична людина уявляла себе лише фрагментом природи - «космосу», нерозривно пов’язаним з ним мікрокосмом, який повинен підкорятись законам великого природного світу, то людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім воло­дарем, а відтак і «мірою всіх речей». Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу», і ставив на його місце людину, наділяю­чи її роллю «другого Бога», могутнього володаря світу.

Така позиція антропоцентризму знайшла своє відображення і в натурфілософських поглядах цієї епохи. По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця влас­ного життя і долі, вона починає відчувати себе як необмежений господар природи. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності і цілісності. Християнський Бог не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – немовби зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, які в античності не були їй властиві, тобто природа починає тлумачиться пантеїстично (від гр. pan – усе і theos – бог). Саме в пантеїзмі нерідко приховувались натуралістичні тенденції, що розчиняли Бога у природі з тим, щоб зробити його лише псевдонімом матеріального природного світу, а природа порівнювалась з живою істотою. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. Знімаючи межу між Творцем і його творінням та передаючи матерії те начало життя та руху, котре ще з часів Платона та Аристотеля вважалося властивим лише ідеї (формі), пантеїсти утверджували “Бога в речах”. Ці ідеї розробляються в натурфілософії Відродження, в першу чергу, такими її видатними представниками як Микола Кузанський (1401-1464) та Джордано Бруно (1548-1600). М.Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: „Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі”. Крім того, на противагу середньовічній картині світу як конечного, обмеженого сферою нерухомих зірок, з Землею, розташованою в центрі, Кузанський відроджує на якісно новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру.

На роздумах Кузанця згодом базувалось математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперніком (1473-1548), яке дозволило припустити існування безкінечної множини небесних тіл, таких як Земля. У своїй праці “Про колообертання небесних тіл” Копернік твердив, що Земля не є центром Всесвіту і не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, – Земля обертається навколо Сонця і саме воно є центром Всесвіту. Земля ж є центром лише своєї орбіти, а також центром притяжіння тіл, що падають на її поверхню.

Джордано Бруно, котрий спирався на пантеїстичні ідеї М. Кузанського та на геліоцентричну астрономію М. Коперніка, приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип „героїчного ентузіазму” як безмежну любов до безмежного. Він продемонстрував тим, що пішов на вогнище заради істини, героїчний ентузіазм в дії.

В епоху Відродження починається формування нової науки, яка звільнилась від пут середньовічної схоластики, науки, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.