Тема 4. Філософія нового часу (хvіі - хvііі ст.)

Зміст теми: 1. Передумови та основні риси філософії Нового часу. 2. Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон. 3. Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза. 4. Філософія Просвітництва.

Передумови та основні риси філософії Нового часу

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Йдеться, насамперед, про експериментально-математичне природознавство, котре в ХVІІ столітті саме переживало бурхливий період свого становлення, що було пов’язано з іменами М. Коперніка, І. Кеплера, Г. Галілея, І. Ньютона. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. Сформувався відповідний тип філософствування, орієнтований, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму.

На тлі нових завдань, котрі були поставлені перед філософією часом, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.

Емпіризм у філософії Нового часу: ф. Бекон

Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії, котра у ХVІ-ХVІІ століттях стає безумовним світовим лідером науково-технічного прогресу. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією” та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки, відштовхуючись від твердо прийнятих і послідовно продуманих уявлень про значення знання в суспільстві і людському житті. Головне призначення філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створенні нового методу пізнання природи речей.

Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнство людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом досягнення практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “Знання – сила”, в котрому стисло відображена практична направленість нової науки.

Вчення Бекона вирішує двоєдину задачу - критично переосмислити вади схоластичної філософії і вказати на вірні методи оволодіння істиною. На думку Бекона, успішному пізнанню природи перешкоджають панування так званих “ідолів”, або “примар”, джерелом котрих є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Він зводить їх до чотирьох основних видів: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. Найбільш небезпечними з них є “ідоли роду” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою. “Ідоли ринку” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. “Ідоли печери” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. “Ідоли театру” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету.

Неупереджений, звільнений від усякого роду забобонів, відкритий досвіду розум - таке вихідне положення філософії Бекона. Обмеженість античної і середньовічної науки полягала в тому, вважає він, що вона головним чином користувалась методом дедукції, за допомогою котрого пізнання рухається від загальних аксіоматичних положень до окремих висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало що дає для пізнання істини. У її виявленні пізнання повинно опиратись на досвід, від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Заснувавши свою філософію на понятті досвіду, витлумачивши чуттєвість як єдине джерело усіх наших знань, Бекон тим самим заклав основи емпіризму - однієї з провідних філософських традицій новоєвропейської філософії. Тільки за умови опори на досвід людина здатна у повній мірі проявити силу свого розуму, призначення котрого він зводить до організації спостереження й експерименту. Розум як такий не містить у собі істин буття і, будучи позбавлений зв’язку з досвідом, нездатний до їхнього відкриття.

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.