Постпозитивізм

На зміну методології неопозитивізму прийшов новий напрямок в філософії постпозитивізм, або «історична школа» в філософії науки, яка звернулася до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання. Постпозитивістський представлений працями таких філософів як Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (1922-1995), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейерабенд (1924-1994) та ін.

Початок постпозитивізму пов’язаний з виходом основної методологічної роботи К.Поппера „Логіка наукового відкриття” (1959) і книги Т.Куна „Структура наукових революцій” (1962). В цілому цей етап характеризується великим розмаїттям методологічних концепцій, але можна виділити і деякі загальні риси даного напрямку: послаблення уваги до проблем формальної логіки, що було характерно для позитивізму, прагнення пояснити розвиток науки – як нові теорії утверджуються у свідомості наукового співтовариства, які критерії вибору конкуруючих наукових теорій і т.д.

Представники одного з напрямків постпозитивізму - критичного раціоналізму – прагнули розмежувати сфери раціональності науки та псевдонауки, тобто метафізики та ідеології. Засновником цього напрямку став англійський філософ та соціолог К.Поппер. Важливою характеристикою наукового знання він вважає раціоналізм, котрий передбачає відкритість до критики, яка спирається на факти і наукову методологію. Раціоналізм включає в себе принцип фальсифікації, який став альтернативою принципу верифікації в неопозитивізмі. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню. Зростання наукового знання якраз і полягає у висуненні нових сміливих гіпотез і їх спростуванні, фальсифікації, в результаті чого й вирішуються наукові проблеми. Ненаукове ж знання спростувати неможливо. Якщо теорія неспростовна, то це не є її достоїнство, а її недолік.

В області соціальної філософії Поппер виступив проти так званого „історицизму”, який вбачав головне завдання соціальних наук в історичному передбаченні. Згідно Попперу, в суспільстві не існує ніяких об’єктивних законів розвитку, тому неможливо його прогнозування. Свою соціально-філософську концепцію в найбільш повному вигляді він виклав у роботі „Відкрите суспільство і його вороги” (1945). Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соцільними соціальними структурами, громадянським суспільством і правовою державою. Для членів такого характерними є раціонально-критичне мислення та відповідна установка поведінки. До закритих суспільств він відносить суспільства докапіталістичні та соціалістичні, для яких характерними рисами є незмінність соціальних форм функціонування, тоталітаризм, примат колективу над особистістю, ідейний догматизм.

Значний внесок в розробку постпозитивістської теорії належить американському філософу Томасу Куну, одному з лідерів історико-еволюціоністського напрямку в філософії науки. Свою концепцію історичної динаміки розвитку знання він виклав у фундаментальній роботі «Структура наукових революцій». Кун запропонував відмовитися від пануючого в неопозитивізмі образу науки як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма», Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу. Парадигма як основна одиниця виміру процесу розвитку науки – у самому загальному вигляді являє собою сукупність переконань, цінностей та технічних засобів, що застосовуються науковим співтовариством і забезпечують існування наукової традиції. Наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках чи у класичних працях вчених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього вирішення в тій чи іншій області науки. До парадигм Кун відносить, наприклад, аристотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. Пізніше Кун роз’яснює значення терміну «парадигма» за допомогою поняття дисциплінарної матриці, основними елементами якої є символічні узагальнення (формули), закони і визначення термінів; «метафізичні уявлення», що задають спосіб бачення універсуму; ціннісні установки, що впливають на вибір напрямку дослідження; «загальноприйняті зразки» рішення конкретних задач.

Загальна схема історико-наукового процесу, за Куном, містить у собі два основних етапи: «нормальна наука», де панує певна парадигма; «наукова революція» – розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду «нормальної науки». Більш детально ж історико-науковий процес за Куном складається з таких фаз:

- допарадигмальний період, що характеризується суперництвом різних шкіл, відсутністю загальноприйнятих концепцій і методів дослідження, серйозними суперечками щодо правомірності методів, проблем і стандартних рішень;

- період “нормальної науки”, коли зникають розбіжності в результаті перемоги однієї зі шкіл; вчені в цей період зайняті рішенням конкретних задач на основі прийнятої парадигми;

- криза нормальної науки, коли відбувається накопичення «аномальних фактів», що не піддаються поясненню на основі даної парадигми; виникає стан професійної невпевненості в науковому співтоваристві; активізуються пошуки нових способів пояснення фактів;

- наукова революція, для якої характерне витіснення старої парадигми новою; в цей період вчені при обговоренні фундаментальних положень звертаються за допомогою до філософії; процес зміни парадигми відбувається як боротьба між різними науковими співтовариствами.

Представники постпозитивізму зробили значний внесок у філософське осмислення науки, поглибили уявлення про її розвиток і діяльність вчених.