11.2. Структура соціології освіти

Соціологія освіти складається з кола проблем, зумовлених буттям її об’єкта та розвитком предмета. В.М.Пічі та інші автори виділяють такі її складові:

- потреба суспільства у стані культури та задоволення моделями освіти; культурогенез особи в освітньому процесі;

- фактори динаміки галузі освіти; вплив, що здійснюють на освіту інші сфери громадського життя (економіка, наука, культура, політика, етнічні традиції) та зворотний вплив;

- зміст освіти: навчання як різновид соціокультурної діяльності; засоби та технології навчальної діяльності, організація навчального процесу;

- соціальні інститути в галузі освіти; колектив та особа в освітянській системі;

- соціальна структура сфери освіти; типологічні, рольові та статусні особливості поведінки основних угрупувань освітянської галузі;

- інфраструктура сфери освіти; регулювання та управління соціокультурними процесами в галузі освіти;

- соціальна структура сфери освіти; типологічні, рольові та статусні особливості поведінки основних угрупувань освітянської галузі;

- якість та рівні освіти, освітянська діагностика та прогнозування;

- інноваційні процеси в освіті; зростання культурного потенціалу в освітянській галузі тощо [2. С. 157].

Соціологія освіти виявляє, вивчає і впроваджує закономірності (найбільш усталені зв’язки), що діють у галузі освіти. Серед них виділяють такі:

- обумовленість освіти станом розвитку культури праці, громадських відносин, станом науки, політики, сфери побуту, дозвільної та іншої соціокультурної діяльності;

- відносна самостійність внутрішньої соціокультурної організації освіти як системи та її вплив на суспільний прогрес;

- закон поширення сфери дії освіти; опанування нових галузей культурної діяльності; зростання ролі навчання та освіти у розвитку продуктивних сил та виробничих відносин;

- закономірності розподілу характеристик серед різних соціальних груп, пов'язаних з рівнем освіти, особливостями орієнтацій на її певні різновиди та динаміку опанування;

- закон побудови взаємовідносин між навчанням та вихованням, визначений, насамперед, соціальною спрямованістю освіти, що обумовлене метою і завданнями у вихованні суб’єкта;

- закономірності саморегуляції та управління у навчальній діяльності та галузі освіти в цілому, у функціонуванні соціальних інститутів освіти. (2.С.158).

11.3. Соціальні функції та соціальні принципи освіти

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім у її соціальних функціях. Більшість вітчизняних соціологів традиційно виділяють наступні функції освіти: функція професійної соціалізації, тобто підготовки кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Наприклад, на початку 90-х років ХХ ст. в основній масі працездатного населення у віці від 25 до 64 років кількість людей з вищою освітою становила: США – 35%, Канада – 30%, Швейцарія – 24, Японія – 21, Фінляндія – 18, Франція – 15%. А в ХХІ ст., за прогнозами ЮНЕСКО, рівень національного добробуту, що відповідає вищим світовим стандартам, досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40-60% буде складатись з людей з вищою освітою [3. С. 6].

Таким чином, розвиток вищої освіти перестає бути проблемою лише просвітництва, культури, національного престижу і перетворюється у визначальне стратегічне завдання забезпечення науково-технічної і соціально-економічної могутності держави, а значить і добробут громадян.

Ще одна функція освіти реалізується через взаємодію з соціально-класовою структурою (регуляція соціально-класового балансу суспільства): зайняти місце лікаря, менеджера, вченого не можна не отримавши відповідної освіти. У соціологічній літературі існують різні точки зору щодо цієї взаємодії.

З функціональної точки зору, освіта – раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх обдарувань, коли найздібніші й найактивніші люди посідають вищі посади. Представники цього напрямку вважають, що освіта сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, що в закладах освіти оцінюють людей на основі їх досягнень, незважаючи на класову належність, расу і стать.

Згідно з теорією людського капіталу, освіта – це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, у майбутньому воно принесе прибуток. Академік С. Струмилін ще у 1957 році відзначав, що продуктивність працівника, підготовленого у вищій школі, в 11 разів перевищує витрати на його навчання [3. С. 10].

Але навіть не в небаченій донині економічній ефективності полягає основна цінність і значення інтелектуальної праці. Вона відіграє основну роль у вдосконаленні самого виробника, його розумових задатків, його духовності, моральних устоїв як індивіда, а отже, і в удосконаленні всього людського суспільства. З точки зору теорії соціального конфлікту взаємодія освіти з соціально-класовою структурою має суспільно-негативний характер. За цією теорією, освіта несе небезпеку конфліктних ситуацій. Представники теорії соціального конфлікту активно виступають проти системи селективного навчання, з очевидним, як вони підкреслюють, соціал-дарвіністським ухилом.

Виховна функція освіти полягає у формуванні з допомогою цілеспрямованої діяльності у підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання пануючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці до виконання певних соціальних обов’язків.

Освіта виконує і функцію соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному і особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов. Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб’єктивно-об’єктивному змісті.

Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси.

Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо).

Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду.

Науково-дослідна функція освіти.

Доводячи соціо-культурний зміст інституту освіти, соціологія досліджує систему соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності. Автори “Соціології” за редакцією В.М.Пічі подають їх у такій послідовності:

- Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

- Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв’язоки між всіма ступенями у навчанні, стимулює підвищення кваліфікації та відновлення освіти.

- Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

- Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

- Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.

- Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

- Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

- Принцип випереджаючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.

- Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучити з принципами зваженого консерватизму у освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.

• Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов’язане як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти [5. С. 161-162].