Правило, як правило, як звичайно, як водиться, як заведено

У нашій мові широко вживається іменник "правило": «Засвоївши якесь граматичне правило, він придумував до нього цілий диктант» (О. Донченко); «Додержуйтесь правил вуличного руху» (оголошення); «Чотири правила арифметики».

За відповідник до російського вислову как правило в нас дуже вподобали вислів "як правило", запозичений з інших мов і насамперед із російської: «Усі будиночки були двоповерхові, розраховані, як правило, на дві сім'ї». А тим часом наша мова має свої ориґінальні відповідники, про які часто забувають: "як звичайно" («На есмінці, як звичайно, в цей час панувала тиша. – М. Трублаїні), "як водиться" «Раз ласуни, як водиться у них, поснідать добре захотіли». – Л. Глібов), "як заведено" («У кіно, як заведено в нас, ходимо ми, дівчата, всі разом». Із живих уст). Не слід забувати цих давно відомих висловів.

Приклад і кольба

Слово "приклад", як частина рушниці, – дуже схоже на українське слово "приклад", що відрізняється від нього тільки наголосом. Це часом утруднює читання тексту, приміром, у такій фразі: «Його останнім, проте дуже переконливим, аргументом був старий приклад, якого він завжди висував, коли заходила суперечка на полюванні й не знати було, хто вбив зайця». Не відразу й збагнеш тут, чи сварливий мисливець наводив приклад з аналогічного випадку на якомусь іншому полюванні, чи він загрожував нижньою частиною своєї рушниці, – це можна зрозуміти гаразд, тільки прочитавши попередні або дальші фрази.

А чом би нам не скористатися словом "кольба", що означає саме цю нижню частину рушниці? Це слово трапляється й у нашій класичній літературі: «Жандарми били його, одначе він мовчав. Лиш раз, – коли, вдарений кольбою, мов переломлений, упав до землі, – кликнув» (О. Кобилянська). Це слово вживається в говорах західних областей України, а також Поділля й Волині. Його наводять під рубрикою обласного слова Українсько-російський і тритомний Російсько-український словники. Не вадило б, не боячись «провінціалізму» цього слова, широко застосовувати його в художній і технічній літературі.

П'янка, пиятика, гульня, дудліж

Слово "п'янка" дуже часто можна бачити на шпальтах наших газет, воно заходить часом і в живе мовлення, ба навіть у художню літературу, витискуючи давні українські слова: «Та недовго він додержувався своєї обіцянки виправитися: знову почалися п'янки, а далі дрібні крадіжки, й ось уже тяжкий злочин».

Українська класична література й фольклор не знали іменника "п'янка", вони знали тільки прикметник "п'янкий" (із наголосом на останньому складі): «В повітрі стояв густий і п'янкий запах квітів» (Я. Баш); «А ця вишнівка – таки п'янка» (з живих уст).

Російським "пьянство", "пьянка" відповідають українські "пиятика" («Згадую, як Степан Кишук оцього Юхима (правильно – оцьому Юхимові) за неробство та пиятику гострим словом дорікав». – С. Журахович), "гульня" «Без нього і гульня – не гульня». – Т. Шевченко), "дудліж" «Та годі-бо вам! Другий день дудліж у хаті трива!» – З живих уст).