Грушевський Михайло Сергійович

М иха́йло Сергі́йович Груше́вський (*29 вересня 1866, Холм (нині Польща) — †25 листопада 1934, Кисловодськ, СРСР) —історик, літературознавець, публіцист, громадсько-політичний діяч, лідер українського національно-визвольного руху у пер. чверті XX ст. Народився у м. Холмі. Після закінчення Київського університету проводив дослідницьку роботу в наукових закладах Львова і Києва. Водночас брав активну участь в громадсько-політичному житті: один із засновників Національно-демократичної партії в Галичині, а згодом Товариства українських поступовців. За громадсько-політичну діяльність Грушевського не раз заарештовував царських уряд. У 1917 р. обраний Головою УЦР, яку очолював до останніх днів її існування. У квітні 1919 р. Грушевський покинув Україну і виїхав до Праги, де зосередився на науковій роботі. У 1924 р. повернувся на Україну, був обраний академіком і працював у галузі вітчизняної та всесвітньої історії. Його найважливіші праці: «Історія України-Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури». У них він зазначав, що українське життя повинне насамперед знайти себе, з’ясувати свої можливості, завдання та інтереси, брати для себе все, що може бути корисним. Закликав не просто шукати ідеалів у минулому. А вирішувати національне питання у дусі справжнього демократизму, в інтересах народу. Помер у 1934 р., поховано його в Києві.

Міхновський Микола Іванович

М ико́ла Іва́нович Міхно́вський (*1873, Турівка, Полтавська губернія; †3 травня 1924) — видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник та ідеолог українського націоналізму. Народився у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії у 1873 році . Освіту здобув у Прилуцькій гімназії. Вступив на юридичний факультет Київського університету. Автор програми РУП «Самостійна Україна», де проголошувалась ідея політичної самостійності України. Ініціатор створення Української народної партії (кін. 1901 – поч. 1902 рр.), головною метою якої була боротьба за незалежність України. У програмних виданнях партії розробив основні засади та принципи українського націоналізму. Керував таємним напіввійськовим товариством «Оборона України» (1903 – 1908), заснував та редагував низку національних українських часописів. Один із засновників 1917 р. Українського військового клубу ім. гетьмана П. Полуботка, Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. Член ЦР, Українського генерального військового комітету. У 1920 – 1924 - жив на Кубані, вчителював, працював у кооперації. 1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Після кількох днів допитів він опинився на волі. 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. 

Єфремов Сергій Олександрович

С ергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (6.10.1876 с. Пальчик — † після 1939; за н. даними —1937) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Справжнє прізвище — Охріменко.

Народився в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський район Черкаської області) у родині священика. У 1891—1896 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність розпочав із студентських років. Один із засновників Української демократичної партії – УДП (1904 р.). Належав до ліберального крила українського руху, стояв на національно-культурницьких позиціях, виступав за поступовість та поміркованість політичної боротьби, з 1908 р. – член керівництва ТУПу. Один з ініціаторів і безпосередніх учасників створення УЦР, заступник її голови, генеральний секретар міжнаціональний справ у Генеральному Секретаріаті. Негативно поставився до Жовтневої революції, вбачав у ній небезпеку для українського руху, виступав за створення єдиного національного фронту. Засудив гетьманський переворот, відмовився від співробітництва з гетьманським урядом. У часи Директорії УНР відійшов від активної політичної діяльності. 1919 – працював в Українській академії наук. У 1922 – 1928 – віце-президент ВУАН. У 20-ті рр. опублікував низку ґрунтовних наукових досліджень з історії літератури та літературознавства. Не приховував свого негативного ставлення до ідеології комуністичної партії, радянського ладу. 1929 р. – заарештований, у квітні 1930 р. – засуджений у справі СВУ як один з її керівників. Помер у тюрмі. Реабілітований у 1989 р.