40.Гомотаксальні послідовності літологічних ознак

Літолого-фаціальні ознаки головні під час виділення місцевих страто-нів на локальному рівні стратиграфічних досліджень. Фаціальні ознаки є якісними, вони відображають внутрішні особливості окремих шарів і характеризують умови седиментації. Структурно-геометричні або геотекто-нічні ознаки кількісні і відображають характер рухів літосфери в процесі седиментації. Поділ доволі умовний, оскільки фаціальні і геотектонічні показники пов’язані між собою і взаємозумовлені.

Речовинний склад порід – одна з найголовніших характеристик, за якою розчленовують та зіставляють розрізи. За зміною складу розріз можна розчленувати на пачки з однаковим літологічним складом, що залягають одна над одною і відокремлені поверхнями, на межі яких змінюється склад порід. Мінералого-петрографічний склад може прямо або непрямо свідчити про умови осадонакопичення.

Розмір зерен, їхня обкатаність та ступінь відсортованості є важливими для з’ясування фаціальної характеристики порід, оскільки відображають енергетичний рівень седиментаційного середовища та процеси транспорту-вання. Динаміка середовища кількісно збільшується зі збільшенням розміру зерен. Ступінь обкатаності підвищується зі збільшенням відстані від області знесення.

Колір порід – це ознака, яку найлегше визначити. Залежить від речови-нного складу порід і відображає фізико-хімічні умови седиментації та діагенетичного перетворення осадів або вміст органічної речовини. Зміна кольору в розрізах найчастіше закономірна, її непрямо можна використо-вувати для стратифікації відкладів. З метою кореляцій застосовують відміни від загальної гами, наприклад, появу строкатих порід серед сіроколірних тощо.

Шаруватість осадових порід має важливе значення для опису розрізу, його розчленування, визначення умов залягання і генезису відкладів. Під шаруватістю розуміють або власне шаруватість осадових товщ, що виявляє-ться в чергуванні шарів різного літологічного складу, різної потужності (від перших сантиметрів до п’яти метрів і більше) і різного латерального поширення (від сотень метрів до сотень кілометрів), або шаруватість гірських порід (внутрішня текстура порід), вираженням якої є наявність тонких міліметрових горизонтальних чи нахилених прошарків у межах заданого шару.

Утворення тонких прошарків у межах верстви зумовлене змінами гідродинамічного режиму, швидкості і напряму течії, кліматичних коливань тощо. Виділяють різні типи косої, горизонтальної, хвилястої, лінзоподібної шаруватості, яка відображає локальні умови седиментації, допомагає з’ясу-вати генезис відкладів і може суттєво доповнити їхню фаціальну характеристику.

Текстури – це характерні особливості внутрішньої будови осадової породи, які видно неозброєним оком. Вони є цінними характеристиками в разі встановлення фаціальних умов, не залежать від складу осадів, не повторюються в різних умовах осадонакопичення. Текстури широко використовують у геології і, зокрема, в стратиграфії для вивчення середовища, у якому відбувалося осадження уламкового матеріалу, вивче-ння гідродинамічного режиму седиментаційних областей, визначення залягання порід, як показники напряму течії і певних діагенетичних процесів тощо. На відміну від таких літологічних ознак, як стуктура і склад порід, однотипові текстури є керівними ознаками, що однозначно свідчать про формування осадів у єдиних фаціальних умовах.

Розподіл конкрецій контрольований кліматичною і пов’язаною з нею біохімічною еволюцією. Мінералогічний склад конкрецій закономірно змінюється з глибиною, що дає змогу трактувати їх як керівні ознаки і на підставі вивчення їхнього мінерального складу та форми використовувати для стратиграфічного розчленування і кореляції. Комплекси конкрецій приурочені до певних рівнів розрізу, витримані, закономірно змінюються на площі і в часі. Тому шари конкрецій найчастіше використовують як маркувальні горизонти.