53.Завдання палеонтологічних досліджень

У стратиграфії за допомогою палеоекологічного методу виконують:1) детальну кореляцію розрізів за палеоекологічними і біостратономі-чними ознаками (палеоекологічні ознаки, а саме: прижиттєві кількісні спів-відношення видів, їхня приуроченість до певних частин шару, що відповідає місцю та часу їхнього життя, сліди життєдіяльності, прижиттєве орієнту-вання черепашок, та біостратономічні показники включають: посмертні кількісні співвідношення, збереженість, орієнтування органічних решток і характер їхніх скупчень – витримані в шарах на невеликі відстані (в десятки кілометрів), їх можна використовувати для пошарової кореляції, вони мають важливе значення для розробки детальних місцевих стратиграфічних схем);

2) виділення стратиграфічних одиниць і кореляцію розрізів за зміною екокомплексів у часі (приклад: виділення горизонтів зі збідненим комплек-сом фауни);

3) визначення синхронності утворення різнофаціальних відкладів;

4) уточнення стратиграфічних меж.

Той факт, що одновікові відклади можуть бути залежно від умов їхньо-го утворення відмінними як за літологічним складом, так і за палеонто-логічною характеристикою, на перший погляд, значно ускладнює застосу-вання біостратиграфічного методу. Екологічні особливості просторового розподілу організмів раніше тільки ускладнювали роботу стратиграфа. Внаслідок ігнорування фаціальної приуроченості біоти в разі страти-графічного розчленування та зіставлення досить часто допускали значні помилки. Нерідко за синхронні фауни і флори приймали різновікові, проте однофаціальні фауни й флори, і навпаки, різнофаціальним одновіковим відкладам, що не вміщували спільних видів, приписували різний геологіч-ний вік. Головні позитивні моменти використання палеоекологічного методу полягають у такому: він дає змогу створити детальні стратиграфічні схеми й обґрунтованіше виділяти стратони та корелювати різнофаціальні товщі різних палеогеографічних областей; підвищує достеменність біо-стратиграфічного методу і розкриває нові напрями застосування палеонто-логії в стратиграфії; посилює аналітичний елемент у стратиграфії.

54.Палеомагнітний метод.

У геологічній історії Землі періодично відбуваються зміни геомагніт-ного поля. Для стратиграфії особливо цікаві зміни полярності - інверсії геомагнітного поля. Це глобальне явище, що виявляється одночасно на всій планеті. Магнітне поле минулого зафіксоване у векторах залишкової намагніченості гірських порід. Упродовж геологічної історії були численні інверсії геомагнітного поля, які призвели до того, що розрізи осадових і вулканогенних товщ виявилися розділеними на численні зони прямої (N-зони) і зворотної (R-зони) намагніченості. Такі інверсії в часі можна реконструювати за допомогою вивчення залишкової намагніченості порід pi3Horo віку. Оскільки інверсії одночасно впливали на осади по всій Землі, то шаруваті породи можна розчленовувати на комплекси відкладів, що утворилися між двома інверсіями і відрізняються один від одного прямою чи зворотною первинною намагніченістю порід. Є точна стратиграфічна і хронологічна кореляція прямо і зворотно намагнічених утворень у всьому світі, це дає змогу створити шкали геологічних інверсій або магніто-стратиграф1чш i магнітохронологічні шкали. Геолопчш шверсп нерівно-MipHO розподілені у часі, тому в магнітостратиграфічних і магніто-хронологічних шкалах полярності можна виділити одинищ р1зного рангу. Головні одиниці магнітостратиграфічної шкали (від великих до дрібних) такі: мегазона, гіперзона, суперзона, ортозона і субзона. 1хш головш магнітохронологічні аналоги: мегахрон, гіперхрон, суперхрон, ортохрон, субхрон. Мегазони за обсягом приблизно відповідають ератемам загальної стратиграфічної шкали, гіперзони - системам, суперзони - відділам, орто-зони - ярусам. Опорні регіональні палеомагнітні шкали створені майже для Bcix інтервалів фанерозою, вони є в основі шкали геомагнітної полярності фанерозою. В країнах Східної Європи це переважно шкали стратиграфічні, тоді як в західних - вони ґрунтуються на радіологічних датуваннях і є шкалами геохронологічними. Магнітостратиграфічні дослідження виконують за такими напрямами:

•розчленування товщ за палеомагнітними характеристиками;

•палеомагнітна кореляція регіональних і місцевих стратиграфічних схем та їхнє співвідношення з загальною стратиграфічною шкалою;

•створення єдиної магнітостратиграфічної шкали.

Магнітостратиграфічний метод найуспішніше застосовують для вивче¬ння стратиграфії четвертинних і пліоценових відкладів, обґрунтування гео-хронологічної шкали, вивчення стратиграфи шмих товщ, визначення віку вулканогенних утворень і руд, детальної кореляції розрізів. Найсприятливішими об'єктами палеомагнітних досліджень є червоно-колірні осадові породи, ефузиви, деяш с1рокол1рш породи і боксити. Саме в цих різновидах імовірніша збереженість первинної намагніченості і найпростіше и визначення. Основа магнітостратиграфічних регіональних досліджень - це побудо-ва опорного палеомагнітного розрізу, тобто визначення послідовності палеомагнітних зон у тому стратиграфічному інтервалі, який представлений породами регіону, і прив'язка цих зон до регіональної стратиграфічної шкали.

55.Методика палеомагнітного опробування та способи підготовки зразків для вимірювань

Методика палеомагнітного опробування та способи підготовки зразків для вимірювання. Методика палеомагнітного опробування,система відбору зразків на дослідження визначення поставленними завданнями і обєктами досліджень.

При вирішенні страт задач застосовують способи відбору проб палеомагнітні дослідження:

1 Рівномірний відбір зразків.Він застосовується по найбільш повних розрізах чи відслоненнях.У кожній товщі відбирають 1-2 штуфи з яких виготовляють зразки для палеомагнітних досліджень.Інтервал визначається потужністю геол тіла та мінімального к-тю необхідних для стат обробки зразків,яких повинно бути не менше 15-20.За цією методикою вив однорідні осадові товщі,окремі пласти і лавові потоки.

2 Вибірковий відбір зразків проводиться для певних типів порід і його застосування у тих випадках коли товщі гірських порід тільки деякі породи могли зберігти првинну намагніченість,способи відбору не відрізняються від попереднього ,якщо сприятливу породу не зустрічают в усіх породах..

3 Відбір окремих штуфів у різних місцях залягання обєкту.Застосовують при рекон роботахі в лабораторних умовах з кожного штуфа виготовлюють макс можливу к-ть зразків для досліджень. Із цих штуфів зразки для магнітометричних вимір. Виготовляють такими способами:

1 У відслоненнях відколюють штуф породи розміром не менше 10х10х10см ,верхню поверхню якого зариті марковою стрілкою,штуф в ручну розрізают на однакові кубики,прямо на відслоненні у випадку мяких порід,або на каменерізальному станку.

2 Із штуфа перпенд до площни маркув вибирають керни,які потім розрізають за допомогою станка на циліндри однакової висоти. 3 Аналог керни вибурюють безпосередньо на відслоненнях без процесу відбору штуфів .правильна форма зразків зручніша і дозволяє на порядок підвищити точність виміру.

56.Проблеми магнітостратиграфії.

проблеми:

-Пошук додаткових діагностичних ознак для виділяємих одиниць школи полярності ,для такого визначення рангу полярності,або точного порівння чи кореляції різновікових одиниць однієї полярності у розрізах сусідніх відділів.

-Для докембрійських і ранньо палеозойських порід існує проблема,який з полюсів слід вважати пн.

-Існує проблема діагностики і зняття метахромної намагніченості коли гір порода із зафіксованої намагніченості з її вектором у подальшому геол часі після утвор при зануренні у земні надра піддаваюче динамічним склом.Прогріваючи більш молодими інтрузуями і зазнавали фіз-хім зон під впливом всіх ,яких частково або повністю руйнувала синхронна намагніченість і утвор нова мезахронна намаг.

57-58. Циклостратиграфічний метод розчленування і кореляції осадочних товщ. Характеристика циклічно побудованих товщ

Циклічність – ритмічне повторення генетичних асоціацій фацій і їх послідовностей внаслідок повторення обстановою осадконакопичення у часі. Елементарні ритми складаються з двох верств: глина і пісок або алеврит та, рідше, з 3х:глина, алеврит, пісок. Таким чином, елементарний ритм або цикліт характеризується двоєдиною будовою, нечіткою границею між верхнім і нижнім проверстками. Цикліт не розчленовується, а виділений і верхній, і нижній прошарок є складним елементом складного циклу. Цикліт характеризується чіткими границями, які, як правило, є поверхнями розмиву: нижня – розмита підошва циклі ту на підстилаю чому пласті, верхня – це поверхня розмиву перекриваючого цикліту. Класичним прикладом циклі ту є верствуватість стрічкових глин, або варви. Циклічність є характерною рисою більшості осадових товщ фанерозою. Осадовим циклом називають інтервал вертикального розрізу між двома послідовними однозначними границями. Варви складаються з двох прошарків:

1)весняно-літнього теплого з інтенсивним зносом теригенного матеріалу;

2)зимового повільного холодного постачання тонко дисперсного матеріалу.

Стратиграфічні одиниці, на які розчленовується ритмічно побудовані товщі, називають циклостратиграфічними підрозділами або циклітами. Цикліти можуть бути представлені як одним, так і декількома літогенетичними типами – це порода одноманітного літологічного складу, певним набором генетичних ознак, які свідчать про однорідні умови утворення. Індивідуальні особливості будови цикліту:

-спрямованість зміни фацій у циклах;

-ступінь витриманості окремих елементів циклу;

-Загальна потужність циклу взагалі або його окремих елементів.

У кожному циклі ті виділяють два ряди фацій, які змінюють один одного:

1)змінюються умови від морських до континентальних = регресивний ряд;

2)від конт-х до морських = трансгресивний ряд.

В залежності від тривалості утворення циклів, від їхньої потужності і площі поширення та набору фацій розрізняють цикліти різних порядків від мікроциклітів до макроциклітів. Найбільш мілкі кліматичні цикли залежать від сонячної діяльності, що спричиняє сезонну верствуватість осадків, льодовикові варви, річні кільця коралів і сезонні зміни пор року.

Виділяють:

1)Цикліти першого порядку - елементарні цикліти - найменші підрозділи, які складені одним або декількома генетично пов’язаними літогенетичними типами.

2)мезоцикліти – 2го порядку – складені з мікроциклів з певним напрямом зміни їх послідовності. Мезоцикліти утворюють ряди або групи, які послідовно і безпосередньо пов’язані між собою, мають єдину ритмічну направленість розвитку і є складовими частинами макроцикліту.

3)3го порядку – макроцикліти – складені кількома мезоциклітами. Відповідають світам або підсвітам, добре витримані по латералі, мають чіткі границі, які, як правило, співпадають з перевами в осадко накопиченні.

4) 4го порядку - мегацикліт.

Цикліти повинні мати стратотип.

Послідовність досліджень для вивчення послідовно побудованих товщ:

1 передбачає визначення літологічних типів порід за складом, структурою, текстурою, за визначенням решток фауни і флори, за характером контактів, переходів тощо.

2 побудова літолого-фаціальних профілів з метою простеження латерального поширення фацій або виділених циклітів, з'ясування характеру зміни циклітів по латералі, проведення типізації циклітів і визначення їх ієрархії.

59.Класифікація циклітів ті особливості їх будови.

Стратони, на які розчленовують ритмічно побудовані геологічні тіла, називають циклостратиграфічними підрозділами, або циклітами. Кожен цикліт схарактеризований комплексом літогенетичних елементів, які від-різняються один від одного літологічними ознаками та генезисом і посіда-ють чітко визначене місце у взаємному чергуванні. Цикліти можуть бути представлені як одним, так і декількома літогенетичними типами (літогенетичний тип – це порода одноманітного літологічного складу і з певним сполученням генетичних ознак, які свідчать про однорідні умови утворення). Кожен цикліт має індивідуальні особливості будови, які визначені:

• спрямованістю зміни фацій у циклах;

• ступенем витриманості окремих його елементів;

• потужністю циклу загалом, і його окремих елементів.

У кожному цикліті виділяють два ряди фацій, що змінюють один одного. В першому ряді змінюються умови від морських до континен-тальних (регресивний ряд, або плече), у другому – від континентальних до морських (трансрегсивний ряд або плече). Назву цикліту дають за співвід-ношенням фацій його початку і кінця.

Залежно від тривалості утворення циклів, їхньої потужності, площі поширення, набору фацій розрізняють цикліти різних порядків – від мікроциклітів, товщина яких становить перші метри, а утворення пов’язане переважно з сезонними (річними) кліматичними коливаннями; до циклітів, формування яких охоплює мільйони років, а потужності – декілька сотень метрів.

Виділяють елементарні цикліти (першого порядку), мезо- (другого), макро- (третього), мега- (четвертого). Цикліти першого порядку – це най-менші підрозділи, що складені одним або декількома генетично пов’яза-ними літогенетичними типами. Їхня потужність – від перших десятків сантиметрів до перших метрів, деколи до 10 м, мало витримані на площі. Цикліти другого порядку складені із мікроциклів з певною спрямованістю зміни їхньої послідовності; потужність – до перших десятків метрів.

Цикліти третього порядку утворені декількома мезоциклами, потуж-ністю до 100 метрів (і до одної тисячі метрів у геосикліналях); відповідають світам або підсвітам, добре витримані по латералі, з чіткими межами, що, за звичай, збігаються з перервами. Межі між ними проводять за перервами або за різкою зміною фацій. Їх позначають цифрами (знизу догори) для кожного порядку циклітів у заданій структурно-фаціальній зоні чи геологічному регіоні. Цикліти повинні мати стратотип.

За циклітами різних порядків, що ієрархічно пов’язані та підпорядко-вані один одному, будують схеми циклічності.