51. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпоча­вся, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. - Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта - екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестицій­ний банк.

З1 липня 1968р.був запро­ваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єди­ний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, пос­луг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що вироб­ляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихт­ський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянст­вом і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта - євро.

Протягом 70 90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Но­рвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім'я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних від­носин у світовому господарстві набули надзвичайного значення.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв'язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріаль­ними і фінансовими ресурсами.

Формами міжнародних економічних відносин є:

• міжнародна торгівля товарами і послугами;

• міжнародна міграція капіталу;

• міжнародна міграція робочої сили;

• -міжнародна передача технологій;

• міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

• міжнародна економічна інтеграція;

Ринкові перетворення в пострадянських країнах сприяли асиметрії стану і ро­звитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років ХХст. суттєво змінила їх роль і місце у світі, відкинувши далеко назад.

52. Соціально-інституціональний напрям в сучасній економічній науці

Висування на перший план інтелектуальної складової суспільного розвитку — характерна ознака концепцій «постіндустріального суспільства». Одним з перших сформулював цю концепцію американський соціолог Деніел Белл у книзі «Настання постіндустріального суспільства» (1973 р.), де прогнозував характерні риси такого суспільного устрою і намагався знайти деякі їх ознаки вже на сучасному етапі розвитку.

Подібні ідеї висловлювалися й іншим відомим американським соціологом — Елвіном Тоффлером ( нар. 1928 р.). Розвиток суспільства, на його думку, від­бувається через подолання гострих протиріч, шляхом потрясінь, криз і катастроф. У такий спосіб одна стадія розвитку змінює іншу подібно до хвиль. Пер­ша хвиля в історії людства створила аграрну цивілізацію. Промислова революція кінця ХУІІ ст. породила другу хвилю, результатом якої стало індустріальне су­спільство. Третя хвиля розпочалася з сучасного етапу науково-технічної рево­люції і повинна привести до становлення «суперідустріального суспільства», заснованого на якісно новому рівні обміну інформацією, на невідомих ще дже­релах енергії, новій системі освіти і характеризуватиметься новим способом життя. Характеристику цієї останньої стадії Тоффлер запропонував у книзі «Третя хвиля: від індустріального суспільства до більш гуманнішої цивіліза­ції» (1980 р.).

Теорія інформаційного суспільства виникла і була описана в працях амери­канських соціологів Збігнева Бжезинського, Даніела Белла і Елвіна Тоффлера та інших дослідників.

соціоло­гічним» напрямком інституціоналізму. Визнаним головою цієї школи був відо­мий французький економіст, директор Інституту економічного і соціального роз­витку Франсуа Перру (1903-1987 рр.). Серед його численних праць виділяється монографія «Економіка XX століття» (1961 р.), в якій викладені основні ідеї цього напрямку французької економічної думки.

На формування ідей соціологічного інституціоналізму Ф. Перру певний вплив, безумовно, мала традиційна для французької політичної економії увага до проблем державних фінансів, розподілу і перерозподілу доходів між різними класами, соціальними верствами і групами, що неминуче додавало економічним дослідженням соціологічного забарвлення. Ґрунтуючись на цій традиції, пред­ставники соціологічного напрямку включали до свого аналізу не тільки суто економічні процеси, але й інші елементи громадського життя — соціальну нері­вність, взаємини із навколишнім середовищем, особливості людської природи, вважаючи, що лише такий комплексний підхід дозволяє зрозуміти сутність економічного механізму.

У 80-90-х роках ХХ ст. сформувалося третє покоління інституціонального напрямку. Неоінституціоналізм відрізняється, насамперед, зміною методологі­чних основ своїх концепцій, які беруть коріння не стільки з традицій історичної школи, скільки з неокласичного аналізу поведінкових аспектів економічної ді­яльності. В центрі їхньої уваги опиняється поведінка господарюючих суб'єк­тів. Але на відміну від неокласичного підходу в ролі таких суб'єктів висту­пають не ізольовані «Робінзони» або групи, які розглядаються як самостійні одиниці (наприклад, фірми), а індивіди, що діють у межах соціальних і економі­чних інститутів. Застосовуючи традиційні методи та інструменти мікроекономічного аналізу, неоінституціоналісти з'ясовують специфіку прийняття рішень в умовах інституціональних обмежень, які стають предметом їх особливої уваги.