Основні тенденції розвитку сучасної екологічної свідомості

Епоха новiтньої iсторiї розвитку цивiлiзацiї з її бурхливим зростанням промислово-енергетичного потенцiалу дала потужний поштовх (еквiвалентний могутності атомного вибуху) наступу людства на природу.

Потреба людини у задоволеннi своїх всезростаючих потреб при тiй самiй її природнiй безсилості скинула з рахункiв усi гальмуючi обмеження у спрямуваннi до самоствердження над природою. Соцiальне розшарування форм господарювання в межах окресленого капiталiстичним і соцiалiстичним укладами лише пiдливало масла у запалений процес людського мозку – досягати переваги. Переваги за будь-яку цiну, переваги над усiм. Найбiльш придатним об'єктом, де можна було б без особливих зусиль потiшити болiсно-честолюбне почуття владарювання, людина обрала природу, свiй рiдний дiм. Стали приборкуватися рiчки, злочинно експлуатуватися надра, пiдкорятися космiчнi далi. Але й цього виявилося замало.

Здобувши iлюзорну перевагу над материнською природою, людинi, як виявилося, потрiбно мати ще не менш iлюзорну перевагу над самою людиною, над власною природою. Для цього знадобилося безцеремонне і досить грубе втручання в iнтимнi процеси природних явищ , повернути їх назад, перетворити в енергiю атомної бомби, в засiб хiмiчного та фiзичного знищення усього живого.

Екологiчна свiдомiсть, як домiнуючими iдеологiями, філософськими підходами так i теоретичними концепцiями, на цьому етапi відрізняється хворобливим, шизофреноподiбним абстрагуванням, роздвоєнням та дереалiзацiєю. Через це людство вже у ХХ ст. втратило контроль над тим, що саме робить. Абстрагування, як теоретичний злет людської думки, досягло неймовiрної висоти. Та навряд чи мiг колись передбачати американський дослiдник і державний дiяч часiв феодального рабства Бенджамiн Франклiн, що людина досягне такої влади над матерiєю лише за якихось 100-150 рокiв. Навряд чи той самий Б.Франклiн, який стояв у витоків пiзнання законiв електрики, мiг збагнути, що, стверджуючись у своїй владi над природою, людина здатна буде поставити на межу загибелi не тiльки матерiальну, але й усю живу природу на Землi, й не через тисячу рокiв, а всього через 200 (Чорнобильська катастрофа).

Роздвоєння екологiчної свiдомостi вiдбулося не раптово. Воно готувалося еволюцiєю свiтоглядних позицiй, практично всiм досвiдом минулих поколiнь. І ми це показали попереднім аналізом З того моменту, як людина стала споживати і використовувати природу, усвiдомлювати необхiднiсть розумного використання природних стихiй, вона пояснювала це шляхетними намiрами. Колись вона не розумiла, що втручатися в не їй вiдведенi екологiчнi нiшi не можна, а коли стала це усвiдомлювати, то завжди намагалася пояснити собi, обгрунтувати, тим самим своєрiдно компенсувати у власнiй самосвiдомостi нанесену природi шкоду, удаючись здебільшого до "гуманних" цiнностей. I дiяла у бiльшостi випадків згiдно з власними iнтересами, а не iнтересами природи.

Навiть пiзнання природних явищ знадобилося їй для того, щоб приборкувати природу, а не сприяти балансу зваженостi, природної доцiльностi, гармонії в ній. Разом та одночасно з цим у свiдомостi людей iнiцiю­валися iдеї правильностi, справедливостi, гуманностi екосовметральних (насильницьких) ставлень до природи. Особливого розквiту цi екосовметральнi настанови знайшли свою руйнівну силу в радянський перiод, а грандiознi масштаби роздвоєння екологiчної свiдомостi чiтко вбачаються у резолюцiях та постановах ЦК КПРС, урядових рiшеннях Радянського Союзу. Саме це знайшло втілення в величезних будiвництвах і грандіозних проектах столiття. I прикро, що все це подавалось під блюзнірським гаслом “на благо народу”, для його добробуту, задля перспектив і прогресу людства.

На грунтi роздвоєння екологічної свідомості зростало згубне ставлення до навколишнього середовища. Практичнi дiї та глобальнi втручання в екобiоценози економiчно і соцiально "обгрунтовувалися", "моделювалися", "прораховувалися". Психологiчно створювалась атмосфера когнiтивного дисонансу, в якому штучно, для впевненостi "науково" надбудовувалась перевага компенсаторної аргументацiї. Компенсаторна функцiя втручання у природу висувалася як головна, необхiдна, єдина та доцільна як для людини, її життя, так i для прогресу. Послiдовна і системна акцентуацiя (однобоке зосередження) на останньому, як абсолютна і безапеляцiйна точка зору, поступово стирала і врешті стерла гранi дiйства компенсацiї настiльки, що почала сприйматися реальною iстиною. У пiдсумку дiйсна реальнiсть в екологiчнiй свiдомостi виявилася дереалiзованою, знайшла риси патогенної спрямованостi та через звичку стала нормою.

Як не дивно, факт дiйсно парадоксальний, і виявився він в тому, що з найбiльш вагомих причин насильства над природою і перетворення екологiї в одну з глобальних проблем людства є повна і загальна перемога сучасного наукового мислення, тріумф сучасної науки, так званого «науково-технічного прогресу». Норми і правила наукового пiдходу до природи та життя, хоч і складалися до ХVII-ХVIIІ ст.ст., однак проникли в усi сфери людської життєдiяльностi тiльки на початку ХХ ст., а до його кiнця стали основними формами свiторозумiння, сприйняття не тiльки зовнiшнього свiту, а й самої людини.

Методологiчною парадигмою сучасного наукового мислення є чисто аналітичний пiдхiд. Сучасна наука намагається все розкласти на складовi частини, незалежнi елементи та визначити їх у якостi об'єктивних і самодостатнiх. Сама людина у науковiй картинi свiту поставлена на одному рiвнi з iншими матерiальними об'єктами. Людина стала об'єктом наукового аналiзу, таким, як i будь-яке iнше явище природи. До того ж, людина виявилася "науково" анатомованою на складовi, окремi системи – фiзiологiчнi, соцiальнi, бiохiмiчнi, психологiчнi. У свою чергу психологiя перестала бути наукою про душу і перетворилася на науку про процеси, властивостi і стани у виглядi вiдчуттiв та iнших явищ. Навiть у цiй галузi людського пiзнання, як бачимо, спостерiгається тенденцiя до аналiзу та використання домiнанти логiчного, рацiоналiзацiї всього iснуючого. Наука, у тому числi й психологiчна, вiддалилася вiд людини, внаслідок чого втратила в масовому уявленнi сутнiсть унiкальностi, емоцiйно-чутливої та рацiональної, бiо-соцiальної цiлiсностi. Вiдходячи вiд внутрiшнього свiту і особистих проблем людини, наука опинилася не тiльки далеко вiд особистості, але й сприяла вiдчуженню людської свiдомостi вiд природної своєї основи, свiдомостi від природи взагалi.

Наука стала особливо помiтним чинником вiдчуження, поєднавшись з промисловим виробництвом. Науково-технiчна революцiя і прогрес, приносячи людям неоцiненну користь, одночасно приховують у собi ту силу, що реалiзує процес руйнування людини. Наукова органiзацiя працi, технiчна база і енергооснащенiсть виробництва, жорстка його орiєнтацiя на вузьку спеціалiзацiю є не що iнше, як спланована установка на використання людини, використання часткове, свiдомо прагматичне використання чiтко заданої якоїсь певної функцiї.

Особистiсть у цьому випадку, її цiлiснiсть та рiзнобiчнiсть науково-технiчному процесу не потрiбна. Людина перетворюється на часткову функцiю, запрограмований компонент системи, об'єкт найрізно­манiтнiших манiпуляцiй. Пов'язане з науково-технiчним прогресом постiйне прагнення до технократизацiї виробництва, як і природи, науки, освiти, культури, веде до розвитку і поширення так званого "технократичного мислення".

Пiд технократичним мисленням розумiють таке мислення, свiтоглядною основою якого є примат засобу над метою, iндивiду­алiзованої потреби над сенсом і загальнолюдськими цiнностями, символа над буттям, технiки (у тому числi й психотехнiки) над людиною та її цiнностями. Це судження, яким не властивi розум та мудрiсть. Для технократичного мислення не iснує категорiй моральностi, совiстi, людських почуттiв, переживань, гiдностi. Технократичне мислення протистоїть мисленню гуманiстичному, категорiям культури, сенсу, моралi. Саме уявлення правильної органiзацiї навколишнього середовища, яким би можна було свiдомо управляти, закладене в iдеалах і способах мислення науки XVII-XVIII ст.ст. I, як не дивно, обгрунтування цих iдей виходить не вiд технiчних, а вiд бiологiчних і соцiальних дисциплiн.

Першими, хто здiйснив спробу побудувати логiчно узгоджену систему класифiкацiї видiв та рiзновидів живого свiту були французький природознавець Жорж Бюффон, який висловив думку про єднiсть плану побудови органiчного свiту, та шведський природознавець Карл Лiнней. Останній запропонував найбiльш вдалу наукову класифiкацiю рослин та тварин. З часом Чарльз Дарвiн, англiйський природознавець, подав класифiкацiю (також логiчну систему) природного добору та заповнення рiвнів у тваринному свiтi. Iдеї бiологiї, еволюцiї органiчного свiту, селекцiйної практики почали швидко розповсюджуватись і наповнюватись якістю пояснюючих принципів упорядкування як біологічних видів, так і соціальних процесів. Основні положення наукових праць Ч.Дарвіна дали поштовх порівняно швидкому розвиткові та розповсюдженню засад соцiологiї, основаної на свiтоглядi тих самих законiв боротьби за iснування і виживання. Цей напрям соцiал-дарвiнiзму знайшов класичний свiй вияв у принципах доцiльностi, а також в iдеалах рацiональностi і детермiнiзму, закладених науками на межi XVIII ст. Саме цi науковi iдеї та принципи лягли в основу бiльшостi соцiальних, iдеологiчних, полiтичних, господарських та культурних традицiй, концепцiй, рiшень i почали здiйснювати шалений тиск на природнi явища та процеси протягом ось уже двох столiть. Цi iдеї iнерцiйно продовжують домiнувати і в наш час. Ідеологiя ця веде людство у безвихiдь.

Характерно: вченi створили науковий свiтогляд, вони ж тепер б'ють тривогу, застерiгаючи людство вiд обмеженостi чисто рацiонального мислення, позбавленого власне людського, чуттєвого свiторозуміння. Особливо явно і чутно лунають цi застереження у зв'язку з проблемами безпеки та глобальної екологiчної кризи. Чорнобиль вочевидь ілюструє сказане [248, 249].

Проте, окрім загальних тенденцій еволюційного розвитку ставлення людства до природи, в екопсихологічному дослідженні слід брати до уваги і колорит впливу на це ставлення, що плине від культури, народної мудрості, національних рис і традицій.