Суть пропаганди

Латинське слово ргора&апйа перекладається як поширення та стосується розповсюдження різних ідей, концепцій. Віддавна воно вживалося в широкому та вузькому значеннях, в обох випадках пропаганда використовується для утвердження в суспільній свідомості певних ідей і поглядів. У широкому значенні пропаганда — це поширення політичних, філософ­ських, економічних, естетичних ідей і поглядів. У вузькому — це поширення політичних ідей і поглядів. Поняття «поширення» передбачає пасивний процес, в якому активний суб'єкт різними засобами розповсюджує певні ідеї, погляди, концепції серед індивідів і груп. Поняття «утвердження» розглядається як поширення та передбачає опрацювання серед об'єктів актив­ного ставлення до ідей і поглядів, що поширюються. Утвер­дження передбачає також певного рівня заохочення до окресленої діяльності, оскільки воно спирається на факт позитивного сприйняття ідей, що поширюються, поступового їхнього перетворення на певний тип світорозуміння та переконання.

У зв'язку з цим пропаганда виступає як означений зміст та як засіб, специфічний інструмент, за допомогою якого поширюються та утверджуються в свідомості Індивідів і груп ідеї та погляди. Змістом політичної пропаганди є насамперед політична ідеологія, яка становить систему політичних, соціально-економічних ідей і концепцій, цінностей, які відображають суть і зміст того чи іншого політичного режиму,

_І

176

Суть, Історичні форми

та засоби політичної пропаганди

підставових інтересів певних суспільних груп у суспільстві. Водночас політична ідеологія конкретизується в державній доктрині, суть якої теж поширює пропаганда. Здійснюють пропагандистську діяльність політичні суб'єкти, у минулому це були служителі культів, священики, політичні діячі, а пізніше — професійні пропагандисти- Останніх інколи ототожнювали з ідеологами, що призвело до формування особливого типу пропаганди — ідеологічної.

Пропаганда пройшла кілька історичних форм розвитку, володіє різноманітними засобами поширення, специфічними методами допомагає знайти відповіді на запитання, які турбують людей протягом усієї історії. Як саме має бути? Хто є головним ворогом, а хто — союзником? Як краще зробити, щоб осягнути системних цілей? Досвід переконує, що будь-яка політична еліта користується пропагандою з метою нав'язу­вання власної ідеології, виправдання своїх дій, цінностей, пануючих владних, соціально-економічних, етичних відносин.

Політичну пропаганду можна розділити на кілька рівнів. Перший — це загальносистемна, режимна пропаганда, яка є власне конкретизацією пануючої ідеології та доктрини. Це, так би мовити, стратегічна пропаганда, вона розрахована на ціле суспільство та поширюється на всю державу та її громадян. У цьому випадку суб'єктом пропаганди виступають центри рішення національного рівня, до яких долучаються специфічні пропагандистські державні або напівдержавні інститути або пропагандистські центри правлячої політичної партії. У тоталітарно-авторитарних режимах їхня діяльність чітко фіксована, у ліберальних менш видима та в демократичних режимах майже невидима. Другий рівень політичної про­паганди знаходиться на регіонально-локальному рівні держави та враховує специфічні конкретні умови (у першу чергу етнічні, демографічні, економічні та екологічні). Третій рівень зна­ходиться на місцевому рівні, він тісно пов'язаний з агітацією, прив'язується до певних актуальних місцевих проблем, конфліктів тощо. Водночас у ліберально-демократичних режимах, там, де існує багатопартійна система, політичні партії, що не входять до правлячого блоку держави, ведуть система­тичну політичну пропаганду на національному, регіонально-локальному та місцевому рівнях. Таку пропаганду можуть вести й легальні, прорежимні партії, а також і нелегальні, антирежимні політичні партії.

177

Суть, історичні форми та засоби політичної' пропаганди

Я к певний процес політична пропаганда реалізується, спираючися на свою систему принципів, а саме:

• органічний зв'язок з ідеологією та доктриною, який випливає з факту, що змістом самої пропаганди є головніші постулати, ідеї та цінності ідеології, принципи політичної доктрини, ЇЇ стратегія;

• партійність пропаганди в тому випадку, якщо це про­ паганда ідентифікованих держави та правлячої партії (тота­ літарно-авторитарні режими) або якщо це пропаганда певної політичної партії;

• тісний зв'язок із політичним і соціально-економічним життям, оскільки пропаганда не має права відставати від реалій життя, більше того, вона повинна дещо випереджати події;

• конкретність пропаганди, вона вносить у свідомість певні чітко окреслені ідеї, концепції та доктрини, які повинні бути добре опрацьовані ідеологами та політиками-теоретиками, пропаганда не може бути двозначною, краще, якщо вона формує думку, що не має альтернативи даній ідеології та доктрині. Ідеологічний стереотип пропаганди повинен наближатися до постулату — «Якщо цей вчинок і поганий, то тим не менше наша система — найкраща!»;

• оптимізм пропаганди як її важливіша риса; пропаганда несе віру в краще майбутнє, перемогу над ворогом, нещастями, будь-якими негараздами, тому вона має, так би мовити, мажорну тональність, вона поширює ідеї успіху, впевненості, близького щастя тощо;

• єдність пропаганди з організаційною" працею, будь-яка пропаганда становить, певною мірою, впорядкованість і послідовність дій, вона діє за зазделегідь складеним планом, отже, пропаганда — це добре організована діяльність;

• ефективна пропаганда спирається на комплексний підхід, вона поєднує в собі кінетичний, оптичний і лінгвіс­ тичний аспекти, тобто пропаганда є динамічним процесом, а не статичним, вона реалізується, діє значною мірою образами, зображеннями, окрім того, пропаганда реалізується за допо­ могою живого та писемного слова.

Які ж головні функції пропаганди? Окреслимо принаймні кілька. Отже, функцією політичної пропаганди є поширення та популяризація системних ідеологічних та доктринальних цілей, важливіших положень стратегії та підставових цін­ностей. Наступною функцією є захист політичного режиму, його виправдання, переконання громадянства в справедливості

Суть, історичні форми

та засоби політичної пропаганди

178

179

Суть, історичні форми та засоби політичної пропаганди

саме цього суспільно-політичного та економічного ладу. Із цією функцією тісно пов'язана наступна — утвердження в свідомості думки про легітимшеть режиму влади, його необхідність.

Історичні форми політичної пропаганди

У давнину, коли тільки почався процес політичної органі­зації суспільства, на етапі родового ладу проходив і процес становлення пропаганди, яка тоді ще не розрізнялася за типами (політична, економічна, культурна), тоді не існувало відокрем­лених від суспільства інститутів влади та кожен член роду був одночасно суб'єктом та об'єктом пропаганди. Тому першими формами пропаганди були спільні акції всіх членів роду-ллемені: обряди та ритуали, які закріплювали родову мораль, об'єднували всіх членів общини навколо важливіших ідей. Конкретизацією цих акцій могла бути, наприклад, присяга, яку складали молоді воїни, проголошуючи особисту вірність обов'язкам і поширюючи вірність цим обов'язкам серед тих, заради кого вони присягали.

Ритуал як сукупність обрядових дій відображав соціальну орієнтацію суспільства та зайняв значне місце в громадському житті, з'єднуючися з релігійними віруваннями та переймаючи релігійну символіку. З часом у родовому суспільстві знайшлися люди, які почали виконувати суто ідеологічні (пропаган­дистські) функції, відбулося розділення на суб'єктів (тих, хто безпосередньо провадив пропаганду) та об'єктів (тих, на кого ця пропаганда була спрямована). Найчастіше суб'єктами пропаганди були жерці, вищі посадові особи, участь яких у ритуальних діях формувала певний спосіб життя, поведінку, правила здійснення та підтримання зв'язків із сусідніми родами, племенами, державами. Ці форми пропаганди мали в собі певні необхідні елементи для реалізації пропаган­дистського впливу: цілеспрямованість, звернення до масової свідомості, емоційну насиченість.

Окрім цього, найдавнішою формою пропаганди була усна творчість у вигляді міфів, легенд і переказів. Саме в них відбивався історичний досвід, пам'ять про минуле, було міфологізоване походження верховних правителів; пропаган-дисти-жерці сакралізували не лише вірування, але й владу та її суб'єктів, надаючи їм містичного, таємничого характеру.

Ще однією формою пропаганди стала офіційна пропаганда, яка поєднала пропаганду з політикою, що спричинило становлення власне політичної пропаганди. Це означало, що будь-яка політика отримувала в процесі реалізації пропаган­дистські засоби, а будь-яка пропаганда мала політичну спрямованість. У свою чергу пропаганда стала засобом державної політики як закордонної, так і внутрішньої. Політика ж, точніше її реалізація, завжди враховувала потреби пропаган­ди, водночас розвиток філософії теоретично обґрунтував пропаганду, дозволив остаточно відділити (це дуже умовно — Б.К.) пропаганду від агітації. Праці античних мислителів мали від початку певний пропагандистський зміст, оскільки вони виникали як теоретичне обґрунтування певних провідних суспільних ідей з апологетичними цілями, насамперед виправ­данням політичних режимів, опрацюванням теоретичних моделей майбутнього суспільства. Саме відтоді й починається відлік часу існування власне ери пропаганди, про що написав австрійський вчений Альберт Штурмінґер у праці «3000 років пропаганди»¹.

Поряд з офіційною формою пропаганди формується й неофіційна пропаганда. її першими формами стали притча, байка, які носили здебільшого сатиричний характер і знахо­дили жвавий відгук серед народних мас. Саме сатира дозволяла в алегоричній формі висловлювати та поширювати такі ідеї, які б не знайшли зрозуміння та підтримки правителів, виступати там, де відвертий протест був неможливим.

Величезне значення мала поява такої форми пропаганди, як друковане слово, шо стало результатом винайдення книгодрукування, поширення писемності серед широких мас населення. Книгодрукування Індивідуалізувало сприймання пропагандистських акцій, створило умови для якісного покращання пропаганди. На початку XVII ст. (а саме в 1622 р.) вперше в Європі було створено спеціальну пропагандистську організацію, засновником якої був папа Григорій XV. Ця організація — місіонерська «Конгрегація пропаганди віри» (Соп£ге&аііа Ае ргора%ап<іа /Не) — ставила собі за завдання проповідь католицької віри, боротьбу з єретиками, поширення впливу християнства в цілому світі.

Водночас формується ще одна форма пропаганди — підпільна, пов'язана з діяльністю таємних революційних товариств у Франції, Бельгії, Польщі та Італії. Визначне місце в пропаганді зайняла відома «Енциклопедія, або Тлумачний

18

Політична соціа/гізація особи (теоретичним аспект)

и родичів, інших авторитетних дорослих. Оцінка батьків, що є, як правило, вищим авторитетом для малюків, справляє вирішальний вплив на дитячу уяву щодо явиш політичного життя. І Іе може бути коментар побаченого по ТБ або почутого по радіо, спільна участь у мітингу, демонстрації чи поході. Маленький прапорець або значок із зображенням політичного символу дає можливість дитині вперше відчути себе учасником певного політичного заходу. Тому така вирішальна роль сім'ї на початку формування суспільно-політичної свідомості люди­ни. Батьки або люди, що їх заміняють, є для дітей головним прикладом, оскільки саме вони забезпечують їхні життєві потреби. Трохи пізніше в малюків можна виділити кілька аспектів первісної соціалізації. Перший із них — це персона-лілація політики, коли побачені дитиною визначні політики формують певний якісний сигнальний образ цілої політичної системи. Побачений по ТБ чи на вулиці в машині політичний лідер, коли оточуючі активно реагують на його появу, може на довший час перетворитися для дитини на символ політики. Таким символом може стати велична будівля уряду, парламен­ту чи щось подібне, що вразило дитячу уяву та зв'язало її образ­ну пам'ять із певним режимом політичної влади, тим більше, якщо це супроводжується емоційним коментарем дорослих.

Наступним аспектом є ідеалізація політиків, явищ політич­ного життя. Для дітей не існує напівтонів, події трактуються за принципом «чорне — біле», а мислення є простим і кон­кретним. Ще одним аспектом першого етапу політичної соціалізації є шетитуалізація, тобто поступова систематизація побачених політичних образів та явиш, початок їхнього самостійного осмислення, оперування найпростішими політич­ними понятгями. На первісному етапі політичної соціалізації людина пристосовується до політичного життя, норм політич­ної культури, остаточно не розуміючи їхньої суті та значення. Тому таку величезну роль відіграють особистості батьків, вихователів і перших учителів. Побачене або почуте, підкріп­лене авторитетом батьків чи вчителів, міцно вкорінюється в свідомості, створює стійкі стереотипи, формує постійні сим­патії або антипатії щодо певних явищ політичного життя, а інколи до політичної системи загалом. Будь-які психологічні стреси, пережиті дитиною, можуть, за певних обставин, проя­витися політичною патологією в зрілому віці, особливо небез­печною, якщо особистість стала суб'єктом політичного життя та приймає важливі політичні рішення системного характеру.

_І

У

19

Типи поетичної людини та форми участі громадян у по/нгичному иттгі

Д ругий етап політичної соціалізації полягає в усамо-стійнепнІ особистості, коли вона засвоює методи опрацювання інформації, стає здатною опиратися чужим впливам, груповому тиску. На цьому етані власне й проходить становлення громадянських позицій людини, вона починає особисто розуміти ідеологічні позиції, культурні норми та традиції. Цей етап означає постійну не лише адаптацію до суспільно-політич­них, системних цінностей і норм, але й опрацювання свого ставлення до цінностей і норм, які нав'язуються, свого і&ачення політичних реалій і політичних процесів, спроб особисто брати участь у цих процесах. Початок цього етапу припадає на шкільні роки й для одних завершується на вузівській лаві (що сприяє формуванню свідомого ставлення до політичних доктрин, норм і цінностей політичної культури), але для більшості він завершується, в основному, з отриманням середньої освіти, і тоді їхня громадянська позиція або поси­люється (за умови безпосередньої участі в політиці), або поволі зменшується, вони стають пасивними. Подальше життя людини детерміноване, значною мірою, глибиною засвоєних на цих двох етапах політичних знань, переконань і навичок, які визначають (разом із психофізичним типом особистості) образ тієї чи іншої політичної людини.

Типи політичної людини та форми участі громадян у політичному житті (Б.К.)

Процеси соціалізації завжди особистісні, для них прита­манні нерівномірність і неоднозначність. Різниця в механізмах засвоєння спадщини політичних культур, традицій і норм різних політичних систем дозволяє зробити їхню типологію, певний психополітичний аналіз і розподіл політичних людей у сучасних політичних режимах у залежності від процесу соціалізації. Так американські політичні психологи виділили наступні чотири типи політичної людини. Перший тип гармонічний, він є відображенням психологічно нормальної взаємодії людини з владними інститутами. Така людина є активна та свідома своїх обов'язків і прав громадянина певного політичного режиму.

Другий тип — гегемоністичний, якому притаманний авторитаризм і негативізм по відношенню до всіх інших політичних режимів, окрім власного. Люди цього типу праг­нуть нав'язати виключно своє світорозуміння, власні політичні

Суть, Історичні форми

та засоби політичної пропаганди

180

№

Суть, Історичніформм та засоби політичної пропаганди

Словник наук, мистецтв і ремесел» у 28 томах за редакцією Дідро, яка поширювала в Європі буржуазні революційні ідеї та сприяла майбутній революції.

Буржуазні революції розширили практику таких форм пропаганди, як декларативної та політичного памфлета. Декларативна пропаганда у вигляді різних петицій, декларацій і маніфестів революційної влади відновила традицію прямого звертання суб'єктів політики до народних мас. Так нові представницькі інститути — Установчі збори, Конвент — публічно зверталися до мас із пропагандистськими докумен­тами, спрямованими на формування нової революційної політичної свідомості народу. Відомі діячі революцій — Джон Лільберн, Джон Мільтон, Жан Поль Марат, Томас Пейн стали «батьками?- публіцистичної форми пропаганди — політичного памфлету.

XX століття політична пропаганда вперше набрала тоталь­ного характеру, утвердилася державна форма пропаганди, яка не лише фінансувалася державою, але й набувала різних організаційних форм при виконавчій владі. За легітимністю пропаганда поділилася на три форми: білу, сіру та чорну. Біла пропаганда провадиться від імені офіційного джерела, спи­рається на державні документи, висловлювання посадових осіб тощо. Сіра — не вказує чітко свого джерела, часто сприймається двозначно. Чорна пропаганда приховує свої джерела, маскує, а то й просто їх фальсифікує². Прикладом такої пропаганди може бути кампанія в російській пресі навколо вивозу Л.М.Кравчуком валізи з великою сумою валюти під час закордонної поїздки. Як з'ясувалося пізніше, джерело інформа­ції було фальшивим, як і сама інформація, але сумніви були посіяні, Кравчуку прийшлося виправдовуватися, що для політика вже має негативний ефект.

Ще однією формою пропаганди XX ст. стала *психологічна війна», яка провадиться з використанням спеціальних форм і засобів. Метою такої «війни» є осягнення військових перемог без застосування військової сили³. Дослідник цієї проблеми Поль Лайнбарджер виділив як напрями «психологічної війни» конверсійну та розділяючу пропаганди.

Конверсійна пропаганда ставить собі за мету добитися повного перевороту в ціннісних орієнтаціях людини або суспільних груп, перетягування людей на іншу сторону, відмову від лояльності щодо режиму, від підпорядкування керівництву, зраду тощо. Ця пропаганда деморалізуюче

впливає на супротивника, особливо коли його становище стає безнадійним. Дестабілізація досягається й шляхом «дрібних змін», тобто повільним розхитуванням ціннісних орієнтацій людей, груп, нищення їхньої групової солідарності, але для цього використовуються акцентування лихоліть, нещасть, які супроводжують війну, нагадування про сім'ю, дітей.

Розділяюча пропаганда — це намагання протиставити в середовищі супротивників одну групу населення іншій, тому робиться ставка на розкол, підрив віри в успішну діяльність режиму. Лайнбарджер назвав наступні розділяючі мотиви; безправність рядових солдат перед офіцерами, дискредитація командирів і вищого керівництва, надавання керівникам образливих прізвиськ, поширення різних чуток, пліток для розділу уряду з народом тощо.

Із цим напрямом політичної пропаганди тісно пов'язана компрометаційна пропаганда, тобто поширення різних вигадок, анекдотів про керівництво супротивника. Так в останні десятиліття існування СРСР американська пропаганда спеціалізувалася насамперед на анекдотах «вірменського радіо» (було видано 8 томів) та «кремлівських» анекдотах. До цієї пропаганди належить й її різновид часів Другої світової війни т. зв. «флюстерпроиаганда» (пропаганда пошепки). її головною метою було посіяти сумніви, підірвати віру в режим, його лідерів. Варто зазначити, що нині Україна є постійним об'єктом подібного роду політичної пропаганди зі сторони деяких її сусідів. Поширюються різного роду злісні чутки, йде перебіль­шення недоліків, намагання поставити керівництво в смішне становище (коли часто транслюються другорядні деталі урядових візитів, зустрічей). Як правило, перед підписанням важливих міжнародних угод деякі засоби масової інформації організовують «масові психічні атаки», витягуючи на світ різні чутки, твердження, вириваючи певні місця з Інтерв'ю держав­них мужів і маніпулюючи ними. Зрозуміло, що така чорна пропаганда — це справа рук спецелужб зарубіжжя, спец-інститутів при МЗС, різних благочинних фондів, агентств інформації, які діють за прихованими замовленнями тих чи інших експансіоністських кіл окремих держав.

Суть, Історичні форми

га засоби політичної пропаганди

182

іЯЗ

Суть, кґгоричні форми та засоби погатичної пропаганди

Засоби політичної пропаганди

У перших формах пропаганди існувала єдність суб'єкта та об'єкта пропаганди, оскільки в обрядах І ритуалах панувало правило спільної участі суб'єктів (жерціи) та об'єктів (членів роду) в різних діях. Обряди та ритуали мали достатню комунікативну властивість, тому що релігійні символи передавалися діями або зображеннями (танцями, мімікою, жестами або спеціальними масками, одягом, татуюванням тощо). Усе це дозволяло передавати зміст через демонстрацію, показ, що робило пропаганду зрозумілою та близькою для всіх учасників дійства, сприяло більш-менш повному співпере­живанню побаченого та почутого. Варто вказати й на важливе значення музики та співів, які закріплювали в свідомості сказане жерцями і разом з тим сприяли ефективному навіюван­ню масі певних потрібних настроїв, оскільки владні рішення в ті часи в першу чергу були емоційними переживаннями. Із формуванням республіканських режимів в Греції та Римі головним засобом пропаганди стає живе слово, яке на додаток закріплювалося обрядами та ритуальними діями. Таким чином, засобами пропаганди поступово стали всі три головні знакові системи: кінетична, оптична та лінгвістична — рух, зображен­ня та слово. Водночас ці комунікативні засоби були все ж таки обмеженими, що робило необхідним примусовість пропаган­дистських акцій. Усі члени одного роду-племені примусово-добровільно ходили на загальні збори громадян, брали участь у судочинстві, виконували священний обов'язок захисту батьківщини, тобто в процесі цих дій вони охоплювалися пропагандистськими акціями. Це означало реалізацію важливі­шого принципу пропаганди — охоплення максимальної аудиторії.

Примусовість участі в обрядово-ритуальних діях зберіга­лася протягом усього періоду стародавньої історії та захопила в Європі епоху Середньовіччя. Як зазначав Джозеф Лінч, «...у середньовічному суспільстві ритуал посідав центральне місце в релігії та суспільстві. Церемоніалізація... проникала тоді в усі сфери життя. Церемонії... змінювали людей та речі, сповнювали їх новим змістом*-. Причому все це починалося від народження дитини, оскільки «необхідно було охрестити кожну дитину, висвятити кожного священика, миропомазати та увінчати короною кожного монарха, освятити кожну чашу»*. Обов'яз­ковими були шлюб у церкві, систематичне відвідування

богослужінь, участь у святах, сплата десятини тощо. Обряди та ритуали почали служити зміцненню державної влади, що знайшло своє відображення в формуванні культу верховних правителів держав, встановленні спеціальної титулатури, якої потрібно було суворо дотримуватися, обов'язковість вихва­лення верховних суб'єктів влади, тобто встановлення культу імператорів, царів, королів, князів або вождів.

Майже одночасно непересічну роль почали відігравати такі засоби культури, як мистецтво та архітектура. Серед першого виділялися такі форми, як образотворче мистецтво, яке своїми формами, зокрема портретами, достатньою мірою служили для сакралізаци суб'єктів влади. Особливо велике значення мали архітектурні споруди, палаци правителів, тріумфальні арки, нарешті величні усипальниці, зокрема піраміди, які стали мало не ідеальними засобами монументальної пропаганди, яка за своєю природою була розрахована на сприйняття мільйонами людей.

Із появою писемності з'явився засіб, який дозволив разом із мистецтвом зміцнити, закріпити в свідомості мас політи-зовані міфи про божественне походження правителів і влади, дати відповідну інтерпретацію історичним подіям, пояснення дій правителів, тлумачення законів, хронік правління тощо.

Варто зауважити, що поява мистецтва як різновида пропаганди дозволила відійти від поголовної примусовості. Водночас примусовість самої влади, яка існувала переважно в формі тоталітарно-авторитарних режимів, служила основою для широкого застосування імперативності, декларативності та умовляння в пропаганді. Імперативність пропаганди полягала у використанні указів, наказів, ордонансів, декретів, консти­ туцій, законів верховної влади, які формували певні установки та погляди народу. Наприклад таку роль відігравали рішення римського сенату, які Цезар повелів регулярно вивішувати для публічного ознайомлення (т. зв. «Акта сенатуо). Цим досягалося не лише ознайомлення народу з законами, але й стимулювалося наведення порядку в державі, створювалися можливості для отримання зворотньої реакції щодо виданих законів. Декларативність полягала саме в публічному проголо­ шенні політичних документів, рішень політичних суб'єктів. Декларативність формувала певну ціннісну орієнтацію серед громадян, підданих, оскільки певні гасла, навіть заклики, стисло висловлювали провідні політичні ідеї тієї або іншої епохи. - • ,•■-'. ■■'■'. : •_: ,. .-: -_:;::;-._.-„-_;...■

Суп., історичні форми

та засоби політичної пропаганди

184

185

Суть, історичні форми та засоби пш#тичп<м пропаганди

Пропагандистський засіб обґрунтування (умовляння)

виник, видно, на етапі появи вільних громадян, які, будучи власниками, воїнами, вислуховували промови старійшин, різних вищих посадових осіб, державних мужів, щоб схвалити або відкинути пропозиції, погодитися на ті чи інші державні рішення. Навіть римські імператори змушені були переко­нувати в необхідності тих чи інших дій членів законодавчих інститутів — післанців провінцій, народних представників, а інколи й військових начальників. До цього виду пропаганди можна віднести промови відомих античних мужів — Демосфена, Ціцерона та інших.

Винайдення книгодрукування дало пропаганді могутній засіб впливу. Так під час Реформації лише протягом 24 років (від 1523 до 1546 р.) було 430 разів видано лютерівський переклад Біблії³. Мільйони примірників релігійної літератури дозволили безпосередньо звернутися до широких народних мас зрозумілою для них мовою. Фактично успіх Реформації значною мірою залежав не лише від пропагандистської майстерності її провідних діячів, але й від розповсюдження святих книг, в яких було викладене слово Боже. До цього середньовічна людина засвоювала релігійні ідеї на слух, феодальне суспільство було суспільством жесту та слова, які сприймалися разом різними формальними та неформальними великими й малими суспільними групами. Друкована книжка як би «приватизувала» гносеологічний процес, оскільки читання книжок ставало суто особистою справою, принаймні в межах сім'ї.

Незабаром після винайдення книгодрукування з'являється ще один засіб пропаганди — газети (спочатку рукописні, які належали державним установам, потім ті, які належали різним об'єднанням ремісничих — гільдіям, цехам, будинкам торгівлі тощо). Вони виходили нерегулярно різними форматами. У 1661 —1663 р. починає виходити чи не перша в світі друкована щоденна «Ляйпцігська газета», в Англії щоденне видання з'являється в 1702 р., у Франції — в 1777 р., в Австрії — в 1782 р. Без сумніву, вірним буде твердження, що «інформація в щоденних газетах від самого початку була поставлена на службу пропаганді»⁶, оскільки не випадково уряди різних держав широко використовували їх як рупори своїх доктрин, фінансували важливіші з них. Цей засіб пропаганди розвивався шаленими темпами, на початок XX ст. у Франції нарахо­вувалося понад 8 тис. назв газет, в Італії — близько 3 тис, в

СШ А — близько 20 тис. Ще під час Англійської революції було прийняте рішення дозволити висвітлювати в пресі парламен­тські дебати, що означало можливість широкого використання депутатами парламенту преси як засобу політичної пропа­ганди. У свою чергу читаюча публіка почала вчитися сприй­мати рішення парламенту як «свої власні» в ході ознайомлення з парламентськими дебатами та прийнятими законами. Саме так сталося з ухваленими парламентом «Дев'ятнадцятьма пропозиціями» після організованого газетою «Перфект джурнал» обговорення перебігу прийняття цього документу.

Кінець XIX ст. став часом розквіту й риторичної про­паганди, коли після введення загального виборчого права, із розвитком парламентаризму, розгорнулася масова міжпартійна боротьба. Це був час появи покоління нових політиків, лідерів І вождів мас, які розповсюджували свої програми словом. Тут варто назвати таких політичних діячів, як Жан Жорес, Жорж Клемансо, Карп Лібкиехт, Каутський, Ленін, Троцький та інші, які в політичній діяльності спиралися на могутній пропагандистський апарат партій і держави.

Характерною рисою політичної пропаганди вже довший час є П висока Манілу ляти виїсть, тобто здатність пропаганди в процесі реалізації маскуватися під Інформативність, яку об'єкти пропаганди не помічають, не усвідомлюють, оскільки вона захоплює людей під виглядом задоволення потреб в інформації та розвагах. Маніпуляції будуються за схемою «комунікатор (пропагандист) — рецешєнт (слухач, глядач)». Усяке джерело інформації прагне бути почутим, побаченим, тобто намагається, щоб імпульс від нього зустрівся з реакцією уваги. Це й називається комунікаційним процесом. Рівень реакції уваги вимірюється психологічною готовністю людини до отримання інформації («за» або «проти», сприятлива чи несприятлива). Ця готовність називається установкою. Маніпулятивна пропаганда грунтується на тому, що зводить сенс комунікативного процесу до сполучення інформації з інтересом людини до інформації. Це найбільш ефективно тоді, коли «установка сприймання» поєднується з інформацією, яка максимально відповідає особистій потребі людини. Така установка сприймання є чимось на зразок посередника між потребою (мотивом діяльності) і засобом задоволення потреби (об'єктом інтересу)⁷. Отже, людина так збудована, що вона прагне новин, інформації, і тому завдання пропагандиста в

Сут*, історичні форми

т» мсоби політичної пропаганди

186

187

Полгпачнж пропаганда ■ «поху радіо, кіно т* ТВ

кінцевому результаті полягає в тому, щоб надати свої ідеї у вигляді новин (або принаймні з новинами) т. зв. «потік новин»-. У такому випадку людина, захоплена лавиною новин, не має часу подумати й осмислити почуте та побачене, вона без критики починає сприймати інформацію. Краще за все оформити важливіші ідеї під певну сенсацію, яка є найбільш гострою формою «організованого інтересу». Це робиться за допомогою гіперболізації чогось або подачі інформації свідомо скандального характеру*. Форма «організації інтересу» дуже часто використовується під час виборчих кампаній, тоді вона має три стадії: 1) пробудження інтересу, 2) жонглювання суперечними запитаннями, 3) спонукання до дії. На цих стадіях застосовується понад 70 різних прийомів, серед яких «гасла», «брехня», «приєднання до популярних рухів», «відволікання уваги» тощо.

ІДе один елемент формування установки сприймання ■— це стереотип - спрощений, стандартний образ, уява про навко­лишню дійсність, який здійснює роль орієнтації лри прийнятті позитивної або негативної оцінки про щось. Стереотипи формують позитивну або негативну емоційну реакцію. У політичній пропаганді роль стереотипів величезна, згадаймо популярні стереотипи останніх двадцяти-тридцяти років, наприклад «імперіалізм», «експлуатація», «вільний світ», «західна демократія», «дисидент», «радянський народ» тощо. Наступним елементом є створення образів — іміджів (від англ. іта&е такіщ): Імідж насамперед ідеалізує явище, концентрує увагу на винятковості, на виключно доброму або злому. Тому світ образів (іміджів) і світ стереотипіп здатні створити світ ілюзій, що й потрібно врешті-решт пропаган­дистові. Так у колишньому СРСР були створені такі образи, як «революціонер-більшовик», «людина кришталевої чистоти», «самовідданий борець в ім'я передової комуністичної ідеї*. Не говорячи про «дєдушку Леніна», згадаймо образ «залізного ФелІкса» і «червоних маршалів» або #батька всіх народів — Сталіна». У Західній Європі теж сформувалися пропаган­дистські образи «тигра-Клемансо», «фюрера», «дуче», «гене­рала» (ІІІарля деГолля), «УнІ» (Уінстона Черчилля), «Віллі» {Віялі Врандта) та Інші. Говорячи про імідж у пропаганді, варто зазначити, що найкраще, коли він підігнаний під чиюсь конкретну постать, живу людину, добре відому, яка має якісь особливі зовнішні ознаки. Тоді її розписують виключно позитивно, починаючи від моменту народження й до зрілого

віку, усі її висловлювання поступово сакралізуються, вона стає образом-символом. Разом із тим, пропагандистський образ повинен втілювати в собі певний міф, в основі якого й лежить ідея, яку потрібно нав'язати громадянству.

Не менш поширеними є образи ворогів, на фоні яких вигідно вирізняється позитивний імідж «наших». Згадаймо наприклад, що ще зовсім недавно в колишньому СРСР панували образи «агрессивного блока НАТО», *коварньіх происков ЦРУ*>, «американского жспапсионизма» і навпаки на Заході — *железного занавеса коварнмх русских», «СССР — тюрьмьі народові тощо. Із закінченням «холодної війни» з'ясувалося, що йшлося про пропагандистські образи, які базувалися на напівправді, на перебільшеннях, маніпуляції, дозованій подачі неправди та правди. Іншими словами, на пропагандистських акціях з обох сторін...

Політична пропаганда в епоху радіо, кіно та ТБ (Б.К.)

Розвиток державної пропаганди

Особливого розквіту політична пропаганда набула в XX ст., що було пов'язане з певними об'єктивними та суб'єктивними чинниками, які яскраво проявилися в різних режимах політич­ної влади. Події перших десятиріч XX ст., насамперед Перша світова війна, піднесли політичну пропаганду на неабияку висоту. Почнемо з того, що в державах Антанти були створені спеціалізовані інститути пропаганди, спочатку при Міністер­стві закордонних справ Англії, потім були створені Міністер­ство інформації (його очолив лорд Бівенбрук) та Департамент пропаганди, який спрямовував свою діяльність на держави супротивників. У Франції було створено Службу пропаганди при одному з відділів Генштабу (неофіційну організацію «Альянс франсе»), у США при штабі експедиційної армії в Європі створені Психологічна підсекція та Комітет суспільної інформації (на чолі з Дж.Крілем). Комітет був поділений на секції новин, газет (які видаються іноземними мовами), громадянської просвіти, кінофільмів, військових виставок, експозицій, ярмарок, відносин із промисловцями «Союзу праці та демократії», лекторів, реклами та карикатур. До роботи в Комітеті була залучена американська інтелігенція, яка почала

Політичне пропаганда ■ «паху радіо, «їмо та Те

188

189

Політична пропаганда в втіху радіо, кіно та ТБ

масово виготовляти пропагандистську продукцію, часто досить оригінальної якості. Так Кріль застосував такого роду захід — близько 50 тис. спеціально підготовлених лекторів почали регулярно виступати перед масовими аудиторіями з короткими (4 хв.) промовами, щоб мобілізувати громадськість на підтрим­ку військових зусиль США³. Діяльність Комітету Кріля набрала такого масового характеру, стала настільки настирною та безцеремонною, що власне відтоді в свідомості простих громадян Англії та США поняття «пропаганда» пов'язалося з рекламними зусиллями та стало негативним стереотипом. Правда, англійці почали твердити, що пропагандою займаються німці, вони ж самі — лише інформацією, культурними зв'яз­ками тощо.

Однак головною формою пропаганди під час Першої світової війни стали листівки та інша друкована продукція. Так майже один мільйон примірників лише листівок ті ж англійці щомісяця скидали на німецькі позиції й тил¹⁰. Тоді ж почала широко застосовуватися й дезінформація, поширення різних чуток про звірства, жорстокість супротивника (наприклад різні версії про «звірства гуннів») для залякування мирного населення.

Саме під час Першої світової війни було знову застосовано (після Авраама Лінкольна) пропаганду в дипломатичних документах і державних деклараціях. Це були насамперед «Декрет про мир», прийнятий II Всеросійським з'їздом Рад, і програмні «14 пунктів» Президента США Томаса Вудро Вільсона. Обидва документи несли значне пропагандистське навантаження, оскільки перший звертався до урядів і до народів, закликаючи припинити участь у війні, пропонуючи заключити «справедливий і демократичний мир». Звернення безпосередньо до народів пояснювалося тим, що «всюди уряди та народи розходяться між собою в питаннях війни та миру». Закликалося заключити мир без анексій і контрибуцій чужих земель, причому під анексією розумілося «всяке приєднання до великої або сильної держави малої або слабкої народності без точної, ясної та добровільно висловленої згоди та бажання цієї народності». Така згода мала бути висловлена «вільним голосуванням, при повному виводі військ, нації, що приєднує або взагалі більш сильної»¹¹. Більшовицька практика наступ­них років продемонструвала пропагандистську фальш цього декрету, тим не менше він відіграв певну пропагандистську роль.

«І4 пунктів» Вільсона декларували «відкриті договори про мир, які осягненні відкритим шляхом, після чого не повинно бути жодних таємних міжнародних угод, дипломатія завжди повинна діяти відкрито та гласно» (п.1.). Вимагалося «абсолют­ної свободи судноплавства морями поза територіальними водами» (п.2.)та «встановлення рівності умов для торгівлі між усіма державами» (п.З.). Пропонувалося встановити взаємні гарантії, які 6 забезпечували скорочення національного озброєння до граничного мінімуму (п.4.). Передбачалося вільне, чистосердечне та цілком неупереджеие вирішення всіх колоніальних суперечок: колоніальна держава мала виступати як «опікун над туземцями в інтересах спільноти націй»¹² (п.5.). Далі йшлося про російську територію та права фінів, литвинів, латишів, «а може бути й українців»¹³ на незалежність (п.6.). Передбачалося, окрім того, подальше виправлення кордонів Італії, Франції, надання «...народам Австро-Угорщини повної можливості вільного автономного розвитку» (п.1 і.). Вимага­лося встановлення міжнародних гарантій політичної та економічної незалежності й територіальної цілісності всіх балканських держав. Передбачалося створення «незалежної польської держави, яка повинна включати території з незапе­речним польським населенням» (п.13.), а також створення загальної асоціації націй, «з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності та територіальної цілісності як великим, так і малим державам» (и.14.)^н.

У науковій літературі колишнього СРСР цей документ характеризувався виключно як пропагандистський акт США, спрямований на те, щоб вирвати «пропагандистську ініціативу з рук Радянської республіки, зірвати переговори в Брест-Литовську, запобігти виходу Росії з війни». До речі, сам текст «14 пунктів» широкій публіці був незнайомий, вона мала вірити на слово більшовицькій пропаганді, тому ми й ознайо­мили більш докладно наших читачів із цим документом.

Після закінчення війни досвід політичної пропаганди був узагальнений, особливо той, що стосувався організації пропаганди, різних її видів — усної, друкованої (листівки, газети, журнали) тощо. Було також враховано пропаган­дистське значення окремих політичних символів — прапорів, гербів, державних гімнів, усяких урочистих церемоній. Однак те, що відбувалося в Європі та Північній Америці від другої половини 20-х та в 30-ті р. передбачити, напевно, не міг ніхто.

Політична пропаганд* а епоху радіо, юно т» ТБ

199

191

Політична пропаганда ■ епоху радіо, ппо та ТБ

_І

_І

Це було пов'язано, по-перше, із становленням та розвитком тоталітарних політичних режимів (в Італії, СРСР і Німеччині), де було зроблено ставку на тотальну пропаганду в державних масштабах, яка мала вирішити небувалі за розмахом завдання — сформувати в блискавичному темпі масову політичну свідо­мість максимальної відданості новим режимам. Із цією метою були опрацьовані політичні ідеології фашизму, більшовизму та націонал-соціалізму, створені системи режимних цінностей, сформовані нові політичні психології.

По-друге, ліберально-демократичні режими змушені були, для захисту від тоталітаризму відмовитися від відживаючих систем політичних цінностей і перейти до модернізації політичної системи, зокрема в США таким став «Новий курс» Франкліна Делано Рузвельта. Суть реформ полягала й в тому, що вперше в демократичних державах у таких масштабах залучалися до участі в політичних процесах широкі народні маси, вперше вони отримали в такому об'ємі соціальні права та гарантії цих прав. Відповідно до цього змінилися масштаби та форми політичної пропаганди, перед якою були поставлені такі грандіозні за розмахом та глибиною завдання.

По-третє, зростаюча конфронтація між тоталітарними та демократичними режимами поставила нові завдання й у сфері пропаганди. Ці завдання ускладнювалися тим, що зі сторони демократії опинився один із тоталітарних режимів, який мав зовсім інші стратегічні інтереси. Адже сталося так (в історії бувають такі парадокси), що складовим елементом табору демократії, її важливішою військовою силою, став більшовиць­кий тоталітарний режим. Суть цих нових завдань полягала: а) в систематичному ототожненні регіональних, національних цілей із загальнолюдськими, гуманістичними цілями та ідеалами; б) у доказах необхідності утворення широкого антифашистського фронту, в який входили 6 різноманітні політичні сили; в) у доведенні необхідності союзу з СРСР (тоталітарним режимом) в антифашистській боротьбі, її виправданні. Як ми знаємо, загалом ці завдання були успішно виконані.

По-четверте, політична, а потім й військова конфронтація між тоталітарними та ліберально-демократичними режимами спричинила подальшу іиституалізацію самої пропаганди. Замість дорадчих комітетів і різних бюро зі справ пропаганди при виконавчих гілках влади воюючих держав, були створені державні комітети, інколи й міністерства в справах пропаганди.

Так в США були створені Управління з координації між­американських справ та Управління військової інформації, одним із функціональних призначень яких було вести систе­матичну політичну пропаганду. Про значення, яке надавав уряд США їхній діяльності, може свідчити хоча б те, що перше з цих Управлінь очолював Нельсои Рокфеллер. У Великобританії буе створений державний Комітет політичної війни, який сконцентрував представників чотирьох міністерств, у т.ч. міністерства інформації. У СРСР із початком війни з Німеч­чиною було створене Бюро військово-політичної пропаганди, яке потім було перетворено на Раду з військово-політичної пропаганди. Нарешті в Німеччині ще в 1933 р. було створено спеціальне Міністерство народної просвіти та пропаганди (про розмах його діяльності свідчило хоча 6 те, що в рік створення воно мало лише 5 відділів, ав 1941 р. - 17), яке очолив Иозеф Геббельс. Водночас у правлячих партіях у тоталітарних державах велику роль відігравали відділи пропаганди, які діяли в межах ЦК, центральних структурах фашистських, більшо­вицьких партій.

По-п'яте, досягнення науково-технічного прогресу ство­рили реальну можливість спрямувати пропагандистські зусилля буквально на кожного громадянина. Це було здійснено завдяки величезному поширенню преси (газет, журналів, різних бюлетенів, листівок) і застосування радіомовлення та кінематографу. Розглянемо коротко кожний із цих засобів.

Щодо друкованих засобів інформації, то в міжвоєнний період і під час Другої світової війни надалі успішно розвивався випуск газет, журналів, значна частина з яких мала виразно пропагандистське призначення та спрямування.

Так у СРСР, згідно з рішеннями XII з'їзду РКП(б) (1923р.), сформувалися кілька груп газет, у т.ч. всесоюзні загально­політичні та місцеві загальнополітичні (республіканські, крайові, обласні, окружні, міські, районні). У 1940 р. видава­лося 8806 назв газет разовим накладом 38,4 млн. прим. Під час війни на фронтах видавалося 728 назв газет. Будучи значно менш чисельною, фашистська Німеччина тим не менше мала в 1941 р. разовий наклад усіх німецьких періодичних видань близько 24 млн. примірників. Наклад американської та англійської преси був у кілька разів вищий. Однак справа полягала навіть не в кількості друкованих примірників, а у цілеспрямованій пропагандистській діяльності на сторінках преси. Редактори провідних видавництв були членами

Політична пропаганда а епоху радіо, кіно та ТБ

192

193

Політична пропаганда в епоху радіо, гіко т* ТБ

правлячих політичних партій, вони отримували письмові директиви, які мали на мсті систематично та послідовно формувати політичну свідомість громадянства, захищати головні системні цінності режимів, формувати політичну думку. Провідні державні та партійні діячі режимів були редакторами центральних газет тоталітарних партій (у Німеччині — Альфред Розенберг, деякий час сам дуче — в Італії, Бухарін, Карл Радек — в СРСР). У ліберально-демо­кратичних режимах, де панував плюралізм, демократичні ціннос­ті, широке розгалуження напрямів політичної думки, кількість періодичних видань була значно більшою. (Так наприкінці 20-х р. у східних воєводствах Польщі, де проживало в основному українське населення, лише українською мовою видавалося понад 100 назв періодичних видань). Однак і там значна кількість матеріалів преси носила пропагандистський характер.