Шляхи розвитку цивілізацій

Проблема шляхів розвитку цивілізацій віддавна викликала інтерес. Уже Полівій (II ст. до н.е.), спираючися на грецьку спадщину, стверджував, що форми правління змінюються, переходять одна в другу й знову повертаються, оскільки «таким є коловорот державного співжиття»³⁰. Згодом такий же висновок зробив Ціцерон. (При цьому не забудьмо, що в Античності не виділяли, а точніше - не розрізняли поняття цивілізації та певних форм політичної культури). Значно пізніше, уже в Новий час, ідею коловороту в розвитку історії націй сформулював італійський вчений Віко. У поясненнях до своїх «Хронологічних таблиць Світу стародавніх націй від потопу...» він вказував, що Світ давніх Націй здійснив коло від євреїв через халдеїв, скіфів, фінікійців, єгиптян, греків І римлян до часів Другої Пунічної війни³¹. Поступовий розвиток усіх націй, вважав Віко, є однаковим. Спочатку був час Божого правління, потім — час Героїв, далі — час Народної свободи, який переріс у монархічне правління, яке започаткувало нове коло. Такий розвиток (від теологічної через аристократичну й до республіканської демократії, що завершується представ­ницькою монархією) проходив за певними внутрішніми закономірностями.

Достатньо оригінально розглядав цивілізацію Шпенглер, який виділив вісім історичних культур (єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську. західноєвропейську, культуру майя), і передбачив появу дев'ятої — російської культури, він вважав, що культури, як живі організми, народжуються, розквітають, старіють і помирають. Власне етап старіння та повільної смерті, стверд­жував Шпенглер, можна назвати цивілізацією, тобто кожна культура закінчується цивілізацією: «У кожної культури своя ВЛАСНА цивілізація... Цивілізація є неминуча ДОЛЯ культу­ри»³². Перехід від культури до цивілізації проходив у антич-

Громадянство:

■Ід Ідей до концепцій

24

25

Громадоис лм>:

"» до концепцій

громадянином свого раба або за усиновлення іноземця. Громадянство припинялося зі смертю, із продажем у рабство, полоном, засудженням за важкі злочини або через вигнання з Риму. Римське суспільство мало кілька рівнів градацій. За статусом свободи римляни ділилися на вільних і рабів. За статусом громадянства — на римських громадян, латинів, перегринів, вільновідпущеників і колонів. За сімейним статусом — на голову родини та інших членів сім'ї. Право­здатність римського громадянина складалася з двох головних елементів: права вступати в законний шлюб (внаслідок чого діти ставали громадянами) і права торгувати (що означало право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які громадянсько-правові дії, бути спадкоємцем і вести грома­дянсько-правові суперечки в суді). Мав місце й розподіл за майновим і соціальним статусами на патриціїв і плебеїв (або нових громадян).

Римські громадяни мали право голосу в народних зборах (коміціях), право добиватися будь-яких посад (плебеї йогб вибороли в IV ст. до н.е.), право апелювати до народу проти смертних вироків, звільнення від ганебних покарань (різки, кнуту, розп'яття). Окрім цього, римський громадянин мав переважне право користуватися державною земельною власністю, брати участь у колонізації, мав виключне право служити в легіонах, отримувати пільги як ветеран, мав переваги при розподілі зерна та військових трофеїв⁹. Спочатку римсь­кими громадянами могли бути лише жителі Риму та околиць, пізніше — усієї Італії. За Цезаря це право отримали гаїли, а за імператора Каракалли громадянами стали всі вільні чоловіки Римської імперії. Щоправда, нові римляни набули римських прав, але не перейнялися римським духом, що й стало однією з причин занепаду Риму.

Загалом, завдяки ідеям грецьких мислителів, за часи Античності утвердилося визнання особистості як активного елементу політичного процесу та безпосереднього учасника законодавчої та виконавчої владної діяльності держави. Водночас особистість підпорядковувала свої власні інтереси державі й суспільству, які деспотично домінували над люди­ною. Бути громадянином античного суспільства означало насамперед відмовлятися від власних інтересів на користь місту-де ржаві, на користь демократичнії республіці. Тому особистості як такої майже не визнавалося, усі були рівні перед законом, усі повинні були служити загальній справі; воля

народу як великої спільноти вимагала жертвувати своїми дрібними, партикулярними інтересами та цілями. Вже для Сократа закон був безумовним авторитетом, а законослухня­ність була моральним обов'язком кожного громадянина. За Платоном, кожен громадянин повинен був виконувати свій обов'язок, займатися тією діяльністю, до якої його покликали природа та боги. За Арістотелем, становище громадянина в суспільстві визначало політичний устрій держави — «грома­дянин повинен бути тим або іншим у залежності від тієї чи Іншої форми державного устрою»-¹⁰. Зміст поняття «грома­дяни»*' часів античної демократії не підходить для інших форм державного устрою. При цьому формальний статус громадяни­на визначав його становище в державі. Для Арістотеля поняття «громадянин* було не лише номінальним, але й чинним, та залежало від активності громадянина, його участі в реалізації влади та правосуддя".

У зв'язку з цим, вільна людина, за Арістотелем, автономна, адже лише їй за правом належить життя, власність і свобода волевиявлення. Толгу першочергове завдання для громадянина — це забезпечення собі безпечного Існування, що пов'язане з визнанням володіння майном, предметами споживання, тобто визнанням власності та необхідності її охорони. Водночас вільний громадянин має свободу вибору. Як зазначав Арісто-тель у «Риториці»: «Усяка людина вибирає те, до чого має схильність».

Подальшого розвитку поняття «громадянство»- набуло в Стародавньому Римі. Верховенство Інтересів спільноти (міста-держави) знайшло відображення в понятті *гез риЬНса*, що в буквальному перекладі означало «спільна або всенародна справа». Поняття *риЬ!іса* було пов'язане з потребою охарак­теризувати те, що могло буги власністю народу (рориінз). (Не треба забувати, що за часи Античності до поняття «народ» входило перш за .все поняття «громадянин»). Завершеної форми це набуло у вислові Ціцерона — «Держава є надбання народу» (Ке$ риЬііса — ге$ рориїї). Точніше у цьому випадку понятгя *ге$риЬНса* перекладається як «надбання громадян», до якого належить не лише власність, майно, але й сфера спільних інтересів, зобов'язання та усі політичні зв'язки міста-держави. Карл Бюхнер вважав, що поняття «те5 риЬііса* є радше певним принципом, а навіть світоглядом, певною моделлю тогочасного світу- Кеа риЬііса для римлянина-громадянина була батьківщиною, його містом, де громадянин

_т

Ці клн полНнч неї куптури

240

241

Цияйлізаційні цикли політичній" культури

ному світі в IV ст., на Заході в XIX ст., із цього моменту, зазначав Шпенглер, ареною великих духовних рішень стають уже лише три-чотири великих світових міста, щодо яких уся культура держави сходить на позиції провінції, призначенням яких є годувати ці міста. Отже, «світове місто та провінція — цими основними поняттями будь-якої цивілізації відкриваєть­ся цілком нова проблема форми історії, яку ми переживаємо... Замість світу — місто, одна крапка, в якій концентрується все життя великих країн у той час, коли вся решта в'яне»-³³. Таким чином, Шпенглер опрацював далі ідею циклічності, стверд­жуючи, що кожна культура переживає лише один цикл та що великі культури перетворюються наприкінці свого існування на цивілізації.

Близькими до цих поглядів щодо ідеї циклічності розвитку цивілізацій були погляди Тойкбі, який також вважав, що циклічність розвитку цивілізацій випливає з закону природи, заданому космосом у безперервному повторенні циклів народження та смерті. У людській історії легко віднайти елемент повторення, але Тойнбі справедливо зауважував, що «це повторення не даремне, не є безсенсовим, оскільки воно є необхідною умовою акту творення нового, спонтанного та універсального. Аналогічним чином Відповідь на Виклик, який спричиняє Інший Виклик, що вимагає Відповіді, безперечно, породжує циклічний рух». Однак це є засіб осягнення великої мети. «Гармонія двох рухів — великого незворотного руху, який народжується через малий, що повторюється, рух, можливо, і є суттю того, що ми розуміємо під ритмом». Наявність руху» який періодично повторюється в процесі росту цивілізації, в жодному випадку не передбачає того, що сам процес, який включає в себе ці рухи, належить до того ж циклічного порядку, що й сам цей рух, ...цей рух не той, що повторюється, а той, що прогресує»-³*. Тим не менше, для більшості цивілізацій Тойнбі передбачав розвиток циклами, а значить фазами народження, молодості, зрілості та старіння.

У другій половині XX ст. набирає актуальності проблема розвитку наших цивілізацій, що пояснюється проголошенням кризи цивілізацій. Насамперед кризи індустріального етапу, кризи машинного способу виробництва, розподілу та спожи­вання, способу життя. Після переходу до постіндустріального суспільства, почалося формування нового способу життя в інформаційному суспільстві. Тому, можливо, ми стоїмо перед зародком нової цивілізації, яку Белл назвав технотронною

ерою. Тут немає монополій на думки, над цим замислюються й в Східній Європі. Зокрема Гумильов, який визначив параметри суперетносу, що розвивається як цивілізація, під впливом певного геологічного розлому, і Микола Моісеєв із ідеями про цивілізацій™ розломи в сучасній Європі. Вслід за Володи­миром Соловйовим, він писав, що поняття про совість, уява про місце Бога в житті людей у східнослов'янських племенах сформувалися достатньо оригінально, щоб зробити ці племена представниками не Західної цивілізації. Тому в Європі лінія розподілу між народами проходить не стільки за межами національних територій, скільки за лініями релігійного розмежування. Ця лінія пересікає Україну, Боснію та інші території^. Шукаючи місце в майбутньому світі для Росії як для представниці певної євразійської православної цивілізації (за Тойнбі), Моісеєв писав: «Я бачу дві іпостасі, здатні кардинально вплинути на долю Росії. Перша - це її геогра­фічне розташування. Північ Євразії - міст між двома дуже різними цивілізаціями. Друга - це система традицій Росії, яка дозволяє поєднувати багатоманітність Західної Європи та Тихоокеанського Сходу». Тому роль Росії полягає в -«засну­ванні компромісів», для яких Росія має своє унікальне географічне становище, <що дає можливість зв'язувати в одне ціле всю північну півкулю Землі. Основою такого варіанту є те, що «Росія володіє унікальним ядерним потенціалом стримування»³⁶. Причому в своєму прогнозі Моісеєв ствердив, що світ XXI ст. або перестане існувати, або зробиться світом компромісів. Отже, головним критерієм розвитку регіонів, цивілізацій Землі стає не валовий продукт, не виробництво предметів праці, навіть науковомістких, «а здатність організа­ційної, суспільної структури використовувати творчий потенціал людей»³⁷. Ця теза не просто слушна, можливо, вона — імператив людської цивілізації XXI століття.

ПшМппиа

242

243

Політична омі їмо лік»

Політична символіка (Л.К.)