Психологія макрогруп

У кожній стійкій макрогрупі (нації, народності, класі) із часом формуються певні спільні риси, усвідомлюються спільні інтереси та цілі, проходить процес спонтанно? організації, який завершується становленням організованої макрогрупи. Тому процес формування психології великих суспільних груп проходить, спираючися на розподіл праці, природні відмінності та нахили, а також культури о-духовні особливості. Найдав­нішою формою психології макрогруп можна вважати етнічну, яка складається з соціально-психологічних настроїв, які мають етноісторичний характер психічних устроїв культурного плану, різних звичаєвих норм, психоетнічних і соціопобутовнх орієнтацій, певних психологічних традицій. Уперше психо-етнічні концепції були розроблені в США (А.Кардинер) перед Другого світовою війною. Із формуванням націй розвивалася й їхня психологія, перетворюючися на національну психологію, в якій проходить становлення національної самосвідомості, національного характеру, національних почуттів, національного темпераменту, національної гордості, гідності тощо.

До національної самосвідомості можна віднести сукуп­ність уявлень про соціальні цінності, норми, які є визна­чальними для віднесення особистості до певної нації та включають у себе насамперед ознаки відмінності даної нації, відмінності поняття «ми» від «не ми». Важливе місце в процесі розуміння механізму функціонування національних стерео­типів займає етноцентризм. Його суть полягає не лише в уявленнях про вищість власного етносу, нації, але й у схиль­ності оцінювати риси та якості інших націй через призму своєї системи цінностей.

Національний характер — це специфічне сполучення загальнолюдських рис, конкретних історичних і соціально-економічних умов буття нації, які проявляються в ціннісних відносинах щодо навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях та обрядах. Це поняття було вперше вжито в XVIII ст. Кантом. Як правило, це система прогресивних і консервативних спільних рис нації, найбільш типових для неї,

Психолог»* «лади

154

155

Психологія влади

_І

які є продуктом і носієм, передаються від покоління до покоління, висловлюють певну персоніфікацію національної культури. Основними чинниками, що формують національний характер, к геопсихічні, расові, соціально-історичні, соціо-психічні та культурно-морфологічні. Етнорасові та геопсихічні чинники визначають від прадавен міфологічне світосприй­мання, мовну структуру; соціально-Історичні — конкретизують дане національне «Я» щодо певного простору та часу з їхніми Ідеалами та цінностями; державотворчі процеси визначають соціопсихічні риси з їхньою спільною системою цінностей, настроїв. Такими характерними рисами українства стали ідеали врятування рідної землі, справедливості незалежності з їхніми кодексами рицарства, доблесті та геройства. Втрата держав­ності спричинила риси неповноцінності, замкнутості, недовіри, звідси — споглядальність, а не активна дієвість у житті. Це у свою чергу створило настанови суспільного співпереживання, взаємодії на рівні сімейних і сусідських взаємин, почуття приязні, симпатій, відсутність наснаги до конкуренції, жорсткої боротьби індивідуальностей. Неповноцінність також породила комплекс переживання всіляких «кривд», образ, що викликали міжнаціональні конфлікти або свідомість слабких позицій, схильність до мрійництва, утопізму, пошуків загально­людського щастя, царства справедливості. Звідси й схильність до релігійності як віри у вищу потойбічність, яка викликала ліричність, значну орієнтацію на «добру матір», ідеал жінки. Дмитро Чижевський, аналізуючи український національний характер, зазначав, що безумовними його рисами є «емоціо-налізм і сентименталізм, чутливість та ліризм»; поруч Із цими рисами стоять «індивідуалізм та стремління до «свободи» в ріжних розуміннях цього слова... Поруч із цими ...основними рисами стоїть... неспокій і рухливість, більш психічні, ніж зовнішні, ...зв'язані з певним «артистизмом» натури, зі стремлінням до переходу в усе нові й нові форми, але разом з індивідуалізмом, ...з цією рисою зв'язані і дуже позитивні риси характеру, як здібність до прийняття нового, тенденції до психічної еволюції, але і максимально негативні сторінки української історії — «шатость», тенденція до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життєвих форм, усі жорстокі та криваві сторінки української історії*²⁹.

Чижевський стверджував, що найважливішими моментами історичного розвитку українського національного характеру є природа України, насамперед Степ, та історичні періоди — князівський і бароко. Степ, вважав він, став тією основою, на якій сформувався національний характер, він «безумовно та форма буття природи, що може бути поставлена поруч із тими західноєвропейськими ландшафтами, які є головними поси-телями величності»^:ю. Таке почуття викликають море, ліс і гори, вони разом зі Степом будять естетичні, релігійні почуття та філософську свідомість. Однак вони ж мають і негативну сторону, оскільки почуття величності викликає своєрідний історично зумовлений «неспокій», адже всі вони певною мірою були джерелами вічної загрози чи то норманів, чи кочовиків, чи інших диких племен. Помітним був вплив бароко, риси якого залишилися, за Чижевським, досі. Основна духовна риса бароко — це «декоративність», що цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше форми вияву змісту, ніж зміст самий. Але в психічній сфері прагнення до «декоративності», до широкого жесту, до «імпозантности» природно веде до певної ілюзорної пишноти та маестатности, ...веде до певного «психічного авантюризму», що відбивається і в житті, і в культурній творчості»³¹.

Наступним елементом національної психології є націо­нальні почуття, які російський вчений Лев Іумільов об'єднав у поняття компліментарності. Для нього це підсвідоме відчуття взаємної симпатії та спільності людей, які об'єднані спільною історичною долею. Кожна нація володіє специфічними для неї певними почуттями: у німців — це точність, акуратність, в англійців — це скурпульозність, чесність, у французів — гордість і витонченість, у росіян — це вміння розуміти та сприймати всі інші народи (так вважав російський письменник Федір Достоевський). В українців — це чутливість, сердеч­ність, ліризм, які сповзають у «надзвичайну тонку сльозли-вість», оскільки, як писав Винниченко, «ми плачемо, зітхаємо, скаржимося та скиглимо на кожному кроці». У свою чергу Дмитро Донцов вважав, що українству притаманні «загальна лїнивість», «психологія «кнехта» (раба), а звідси панування почуття загальної заздрості.

Коли мова йде про національний темперамент, наприклад для українця, то надмірна чутливість супроводжується

Психолог» влади

156

157

Психологія влади

І І

ослабленням волі, що має наслідком легку запальність, але й швидке охолодження до справи. Він емоційно реагує на дрібниці та проявляє байдужість до важливих справ. Україн­ські «зриви»-, перемішані з загальними сльозами, плачем, молитвами та «всенародними співами», швидко проходять, тому українство важко об'єднати навколо якоїсь ідеї, закріпити організаційно важкою, послідовною та рутинною працею. Емоційність провадить до розпорошення уваги, забуття головного, захоплення другорядним. Отже, говорячи про темперамент, ми маємо аналізувати співвідношення частин цілого. У нашому випадку це означає характеристику макрогрупи зі сторони динамічних особливостей психічної діяльності ритмів, темпу, інтенсивності процесів і станів. Темперамент має три загальні компоненти — загальну актив­ність, рушійні прояви, емоційність. У першому компоненті ми маємо такі стани, як в'ялість, інертність, жвавість, бадьорість тощо. У другому компоненті — швидкість, силу, різкість чи їхню відсутність. У третьому компоненті — імпульсивність або її відсутність, вразливість. Тому можна твердити про високу емоційність, наприклад, італійців, оскільки вони вразливі, жваві, бадьорі й заразом ліричні, оптимістичні.

Невід'ємними частинами національної психології є націоналіьна гідність і національна гордість, що як складові частини входять до поняття «патріотизм». Національна гідність пов'язана з повагою до рідної землі, батьків, рідної мови, культури, традиції, звичаїв. Проявляється гідність у відчутті приналежності до власної нації, усвідомленні своєї національності, прагненні пізнати, передати духовні надбання нації нащадкам. Національна гордість складається з сукупності почуттів та уявлень про власну націю з врахуванням її реального внеску в світову культуру. Існує дуже тонка межа між національною гордістю та зарозумілістю, пихатістю, які спираються на почуття вищості, вибраності певної нації.

Що ж до психології інших великих організованих суспіль­них груп, то коротко зупинимося лише на класовій психології, оскільки саме прикриваючися поняттям класовості радянський авторитарний режим реалізовував політичну владу протягом більше, ніж півстоліття. Марксисти визнавали класову боротьбу як універсальну суспільну закономірність, як рушійну силу для розвитку всіх антагоністичних суспільно-економічних формацій. Марксизм XX ст. розрізняв три сфери

класової боротьби: економічну, політичну та ідеологічну. Тому характеризуючи класи та їхню боротьбу в сферах політики та ідеології, він не міг обійти психологічного аспекту їхнього Існування. Поняттям, яке відображало суть цього аспекту, можна вважати колективізм. У марксистському розумінні воно відображало ще й суть майбутньої соціалістичної державності. Колективізм передбачав у соціально-політичній, економічних сферах регулюючу, нормуючу, опікунчу роль держави, розподіл багатств і згладжування соціальної несправедливості. У суспільній, духовній сферах колективізм протиставлявся індивідуалізму не лише як вираз ідеології, певних норм, принципів мислення, але взагалі як комплекс способу буття. Колективізм мав би стати фундаментом, головною базою соціалістичного суспільства, усього суспільно-політичного життя, економіки та духовності. Домінуючими ідеями та стереотипами суспільства (нормованими) тут мали б виступати насамперед рівність, соціальна справедливість, а звідси — певна однаковість, обов'язковість. До цього Лє Бон додав ще одне положення, він писав, що «...не можна бути соціалістом, не відчуваючи ненависті до кого-небудь або до чого-небудь»-³². Тому сама ідеологія влади та буття соціалізму була, як показала історія, руйнівною, не конструктивною. У 1908 р. Лє Бон писав, що потрібно, «щоб одна країна випробувала його (соціалізм — Б.К.) на собі, як напучення для цілого світу. Це буде одна з таких експериментальних шкіл, яка на даний момент лише може витверезити народи, заражені хворобливою маячнею про щастя...»^:й. Марксизм завжди підкреслював, що пролетаріат (а пізніше — робітничий клас) був найорганізованішою суспіль­ною макрогрупою, оскільки їх організовувало саме машинне виробництво, розподіл та організація праці на великих і малих підприємствах, темп праці (особливо на конвеєрно-поточному виробництві), приблизна рівність в оплаті праці, однаковий спосіб її отримання. Усе не великою мірою сприяло форму­ванню психології колективізму працюючого робітництва. Цьому ж сприяли політичні партії та різні об'єднання пролетаріату, які робили акцент саме на взаємодопомозі, колективній виручці, солідарності працюючих. Саме колекти­візм включався як органічний принцип у пролетарську ідеологію, він став панівним принципом т.зв. соціалістичного способу життя, пропагувався всіма засобами інформації. Варто зазначити, що в західноєвропейських державах, де при владі

Психологія влади

158

159

Психологія влади

_і

після Другої світової війни були соціал-демократи, колективізм теж набув деякого поширення, що пояснювалося пануванням там соціал-демократичної ідеології, яка спиралася на доктрину «народного капіталізму». Колективізм у соціал-демократич-ному розумінні спирався на певну участь робітництва в управлінні виробництвом (через участь робітників як акціо­нерів тих чи інших підприємств). Однак через давні традиції лібералізму з його принципом індивідуалізму, притаманним Західній Європі, психологія колективізму утвердилася в основному у виробничій сфері, де кількість занятих за останніх півстоліття зменшилася більш, як на половину. У той же час, незважаючи на ринкові потуги в державах Східної Європи, тут далі зберігається традиційне декларування психології колекти­візму, у чому беруть участь як засоби масової інформації, так і посадові особи багатьох рівнів виконавчої влади, не говорячи вже про депутатів парламентів лівого та центристського напряму та представницької влади нижчих щаблів.

Тепер розглянемо прямо протилежний феномен XX ст. '— буржуазію індустріально розвинених держав як макро-суспільну групу. За структурою вона традиційно розподілялася на велику, середню та дрібну. Найбільше пощастило найчи-сельнішій дрібній буржуазії (торговцям, дрібним підприємцям, сільським багатіям), яких вивчали та аналізували насамперед як резерв і деколи самостійний чинник контрреволюції, фашизму, націонал-соціалізму. Саме під таким кутом зору цієї теми дещо торкнувся Райх, який писав: «...з точки зору соціальної основи, націонал-соціалізм був дрібнобуржуазним рухом, і таким він був усюди, де б він не з'являвся, чи то в Італії, Угорщині, Аргентині або Норвегії»-³⁴. Далі Райх об'єднав дрібних і середніх буржуа, вказуючи, що націонал-соціалізм був змушений наголошувати, що він, мовляв, є рухом «середнього класу, і тому він дійсно мав антикапіталістичну та революційну спрямованість»³⁵. Саме це забезпечило йому підтримку дрібнобуржуазної стихії. Цей феномен Райх пов'язував не так зі становищем цієї буржуазії у виробничому процесі, апараті авторитарної держави, як із його особливим сімейним стано­вищем, що й стало для нього ключем для розуміння ідеології та психології буржуазії. Він писав, що «соціальна свідомість чиновника, дрібного буржуа характеризувалися не солідар­ністю з колегами по праці, а його відношенням до уряду та нації». Воно полягало б повній ідентифікації з державною

владою, ідентифікації з компанією. Цю тотожність із владою, державою, нацією (заразом і з фірмою), можна висловити формулою: «Я — держава, влада, фірма, нація», яка констатує психічну реальність і служить прекрасним прикладом перетво­рення Ідеології на матеріальну силу¹⁶.

Капіталізм, вважав Райх, спирався на індивідуалізм у сполученні з авторитарною сім'єю в середовищі дрібного буржуа, що й стало одним із джерел фашистської психології та ідеології. Авторитарна сім'я спирається на становище батька, в образі якого, за Райхом, «авторитарна держава має свого представника в кожній сім'ї, тому сім'я перетворюється на важливий інструмент її влади»³⁷. Батько займає в сім'ї таке ж становище, яке займає щодо нього начальник у виробничому процесі. У своїх дітях, особливо в синах, він відтворює своє підпорядковане відношення до авторитету, завдяки чому врешті виникає пасивне сервільне відношення дрібного буржуа до фігури фюрера. Такий стан неминуче призводить до жорсткого придушення жіночої та дитячої сексуальності. У синів поряд із рабським відношенням до авторитету формуєть­ся глибока ідентифікація з батьком, яка служить основою емоційної Ідентифікації з будь-якою формою авторитету¹¹⁸. Тоді лише потрібно зусилля зі сторони організованої державної машини або політичних партій, лідерів і підтримка зі сторони буржуазії забезпечена. Разом із тим, важливу роль відіграє в сім'ї й мати, «зв'язок з якою є основою всіх сімейних пут». За своєю суб'єктивно-емоційною суттю поняття батьківщини та народу є поняттям матері та сім'ї, робив висновок Райх. У свідомості різних груп середньої верстви образ матері асо­ціюється з образом батьківщини для дитини, аналогічно тому, як сім'я постає у вигляді «народу в мініатюрі»³⁹. Це, до речі, пояснювало, чому за часи авторитарних режимів пропагандою стверджувалося, що їхні держави є для молоді матерями {«Вітчизна-мати»). У зв'язку з цим, можна сказати, що перша заповідь будь-якої реакційної політики в сфері культури полягає в захисті власне великої авторитарної сім'ї.

Разом із тим, руйнування авторитарних, великих, багато­дітних сімей, що мало місце в останні півстоліття в Північній Америці, Західній Європі, розмило цю традиційну основу авторитаризму. В зв'язку з загальною системною кризою, що продовжується в державах колишнього СРСР, меншою ерозією великих сімей, ніж на Заході, деякі політичні сили не втрачають

Етапи формування політичної людини

16

17

Політична соціалізація особи

(теоретичний асп«гг)

Для того, щоб систематично займатися політикою за сучасних умов громадянинові потрібні (окрім природних здібностей, бажання та волі) вільний час, певні матеріальний достаток і рівень гуманітарних знань. Таких громадян у Західній Європі налічується, за різними даними, не більше 10-15 відсотків, більшість же громадян бере участь у політичному житті лише епізодично, причому це переважно чоловіки, оскільки жінки в політиці радше виняток, аніж правило. Очевидно, таке становище навряд чи збережеться в XXI ст., слід очікувати кардинальних змін щодо участі жінок у політиці. Це пов'язано з тим, що науково-технічний прогрес швидко звільняє їх від побутового рабства, значно зростає рівень освіченості жінок, усе це спричиняє зростання їхньої суспільної активності. Тим більше, що участь жінок у політиці, як правило, може сприяти пом'якшенню політичних конфліктів, збільшенню толерантності, гуманності (на мою думку, прихід жінок у політику наступного століття може стати четвертою революцією Б ФОРМУВАННІ ПОЛІТИЧНОЇ ЛЮДИНИ). Ще одна важлива, як на мене, обставина: чим більше чоловіки-політики будуть помилятися в прийнятті політичних рішень, блукати нетрями політичних і соціально-економічних проблем, тим більша ймовірність приходу жінок у велику політику. їм належатиме роль компенсації чоловічої безпорадності щодо вирішення суспільно-політичних проблем, яку сильна стать продемонструвала XX століття.

Отже, поняття «політична людина» відображає виник­нення на певному етапі суспільного розвитку потреби участі в політиці людини. Причому за республіканського ладу виникає певна конкретизація цієї людини — громадянство. У респуб­ліканських Греції та Римі мала місце майже тотожність політичної людини та громадянина, зрозуміло, що вона перестала існувати за часи імперії й Середньовіччя та була замінена на підданство. Умови для відновлення громадянства створилися в Новий час, що стало підґрунтям для неабиякого розвитку XIX століття. Відтоді, за винятком періодів тоталі­тарно-авторитарних режимів, у християнському світі спосте­рігається певна тотожність політичної людини та громадянина.

Що ж до перелічених вище винятків, то для них право ототожнювалося з державними законами, які встановлювалися державними інститутами. Заперечувалися права людини та абсолютизувалися права, даровані громадянам державою. Вважалося, що за часи тоталітарно-авторитарних режимів не

існувало жодних інших прав людини поза тими, що визначила держава. Тобто людина вже не була рівноправним партнером (як той, хто уклав колись договір із Левіафаном), вона перетво­рилася на власність держави, повністю залежала від неї. У той же час правління ліберально-демократичних режимів ґрунту­валося на Декларації прав людини та громадянина (1789 р.). а пізніше на Загальній декларації прав людини (1948 р.), в основу цих документів були покладені природні права людини, яким і повинні відповідати закони держави («позитивне право»). Відповідно, у більшості конституцій ліберально-демократичних держав права людини стали правами громадян цих держав, тобто наступив певний стан тотожності політичної людини та громадянина. Коли ми говоримо про політичну людину на буденному рівні політичної свідомості, ми наголо­шуємо на правах людини, а потім на П обов'язках, коли ж йдеться про громадянина, то головним є його обов'язки, а потім — права. У громадянському суспільстві мав би наступити певний синтез людських і громадянських прав; очевидно, права людини — це той ідеальний стан, який виступає як мета, до якої прагнуть у правовій державі.

Політична соціалізація особи (теоретичний аспект) (Б.К.)

Як же відбувається процес формування політичної людини, які особливості кожного з етапів? Відповідаючи на це запитан­ня, необхідно визначити особливості процесу, що має назву соціалізація. Політична соціалізація — це БЕЗПЕРЕРВНИЙ ПРОЦЕС АКТИВНОГО НАБУТТЯ ЛЮДИНОЮ ПОЛІ­ТИЧНИХ ЯКОСТЕЙ, ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ, УМІННЯ, НАВИЧОК, СПАДЩИНИ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. Цей процес значною мірою залежить від суб'єктивного стану людини та тих ролей, які вона виконує в суспільстві. Окрім цього, значну вагу мають сфера діяльності сім'ї, системи освіти, політичних інститутів, засобів масової Інформації. їхній стан і розвиток разом із суспільною активністю людини визначають етапи політичної соціалізації.

Первісний етап починається в ранньому дитинстві (3—5 ро­ків), його суть полягає в образному сприйманні окремих політичних подій, він є достатньо вибірковим за характером, але саме з нього починає формуватися індивідуальне ставлення до явищ політичнвг^жяття. ВІизначальттим^ сприйняття явищ політики через реакцію/та ^^їі(^ня, до подій батьків дитини,

Психологія влади

160

161

Помологія впади

надії на використання авторитаризму сім і для політичних цілей. Так лідер ЛДП Володимир Жиріновський неодноразово декларував свою готовність стати «батьком», навіть «суворим батьком», тому що у батька несуворого «діти неслухняні*. Дисципліну, підпорядкування владі він вважає обов'язковими — «без них немає порядку»⁴⁰.

Наступною спільною основою для психології влади всіх макросуспільних груп є спертя на авторитет народу, нації, аполоґетизування цих понять, маскування ними політичних рішень усіх рівнів суб'єктів влади. Не вдаючися до історії, усе ж вкажемо, що ім'я народу використовувалося як джерело влади всіма — республіками, монархіями, імперіями, диктату­рами тощо. Наприклад ще в античному Римі часів республіки законне рішення починалося формулою: «Сенат і Народ Римський...». Теоретичним обґрунтуванням авторитету народу можна вважати виступ бургундського дворянина сіра де ла Роша на засіданні Генеральних Штатів у далекому 1484 році: «Королівська влада — сан, а не спадок, ...історія говорить,., що спочатку королі були поставлені народом, верховним спільним владарем, ...держава є надбанням народу, передане ним королям... Я говорю про народ (рориіит), ...про всіх людей всякого стану,., з нього не буде виключений ніхто з мешкаючих в державі»⁴¹. Трохи пізніше у Постанові Палати общин Англії (1649 р.) вказувалося, що «народ, який ходить під Богом, становить джерело всякої законної влади», ще пізніше — у Декларації прав людини та громадянина (1789 р.) зазначалося, що «джерело суверенітету онираегься по суті на нації». XX сто­ліття націонал-соціалісти голосом Гітлера ствердили, що фюрер «завжди був уповноваженим свого народу. Виходячи з цього, Німецький рейх становить фюрерську державу. В особі фюрера втілена єдність партії, держави та народу»".

Дещо інше становище було в Росії, де суть царської влади полягала в тому, що «вона не є вибраною, не становить влади народної, а є чимось вищим, що визначається над собою народом, якщо вій не безбожний, ...не від народу, а від Божої милості до народу йде царське самодержавство». Звідси й необмеженість влади царя: «Не Москва владарю указ, а владар Москві», — стверджувалося за часи Івана IV. Радянська влада пройшла певну еволюцію від організації влади диктатури пролетаріату (Ст. 1 Конституції УСРР 1919 р.), потім «соціа­лістичної держави робітників і селян», де «уся влада в УРСР

належить трудящим в особі Рад депутатів трудящих» (П. З Конституції УРСР 1937 р.), і до загальноєвропейського ■«стандарту» — «Уся влада в Українській РСР належить народові» (Ст. 2 Конституції УРСР 1978 р.) та положення, що «єдиним джерелом влади в Україні є народ» (Ст. 5 Конституції України 1996 р.).

Таким чином макросуспільні групи, становлячи стійкі довготривалі об'єднання людей зі спільними інтересами, цілями, означеним способом життя, цінностями та спільними психологічними рисами, є визнаними формальними джере­лами влади. Як такі вони володіють такими психологічними рисами, як імперативність, владність, загальність.