Політичні аспекти цивілізації'

Поряд із вищесказаним проаналізуємо політичні аспекти цивілізацій:

• форми організації політичної влади;

• найпоширеніші принципи реалізації політичної влади;

• типи релігій і порядок підпорядкування світської та церковної влади;

• домінуючі в цивілізаціях системи політичних цінностей та їхнє співвідношення (права, свободи та обов'язки громадян­ ства);

• провідні ідеї політичних ідеологій;

• особливості політичної психології та провідні поведін- ковї стереотипи.

Зрозуміло, що це далеко не всі політичні аспекти цивіліза­ції, однак вони вже дозволяють провести певний аналіз.

Важливішим політичним аспектом цивілізації є форми організації політичної влади, крайні з них — це абсолютна монархія та народна республіка. У більшості відомих цивіліза­цій панівною формою була монархічна з певними конкретними модифікаціями: від східних деспотій, одноособових диктатур і до обмежених парламентських монархій. Слід визнати, що республіканська форма в минулому була досить екзотичною, так Західна цивілізація, яка ґрунтувалася на Римській культурі, за свою понад тисячолітню історію пережила довгий царський та імперський періоди й біля п'яти століть — республіканський. Наступний період існування цивілізації Заходу — це тисяча років Середньовіччя, в які лише, як острівці серед широкого моря, виділялися міста-республіки (Венеція, Флоренція, Генуя, а також від кінця XII ст. міста Ганзи та Маґдеоурського права). Новий час та XIX і XX ст., звичайно, принесли торжество республіки, тим не менше варто пам'ятати тезу Пітіріма СорокІна про відсутність стійкої тенденідіі до переходу від монархії до республіки в Європі. Після бурхливої епохи революцій XIX ст. та початку XX ст. почався певний монархіч­ний ренесанс, навіть тепер із 12 держав-членів ЄС половина є монархіями, причому в Іспанії монархія реставрована після

г

икли політичної культури

230

231

Цивілізацій ні цикли політичної культури

тривалого республіканського періоду. Що ж до Православної цивілізації, то її тисячолітня історія — це майже 9/10 монархіч­ного буття й куций республіканський період у майже 80 років, четверта частина з якого припала на час тоталітарної дикта­тури. Однак варто визнати, що новіші часи принесли заміну традиційним монархіям у формі Інституту Президентства, оскільки інколи в тій чи іншій республіці президент має мало не абсолютну владу, яку має не кожний монарх. Наприклад, серед сучасних майже 200 держав-членів ООН у понад 130 є режим президентського правління з багатьма ознаками авторитаризму.

Кожна цивілізація за свою історію користувалася, як правило, різними принципами реалізації влади, тим не менше в цивілізацій, де в більшості домінували монархічні форми влади в реалізації влади переважали сила, примус, а менше переконання. В основу реалізації влади в Західній цивілізації було покладено певне співвідношення централізації й само­врядування, у Східно-Православній усе базувалося на інституті «годування» (*кормяения>). Суть його розкриває нам Володи­мир Даль: *Кормление — жалоеанье, содержание от казньї, и самие места, должности вне столици; поместье, волость или город, и посилка чиновников на управлеше шли*, це означало, поїхати *на кормежь, на доходное место*^і6. Суть «годування» полягала в наданні чиновникам «вільних рук» для управління, за що вони мали віддавати державі встановлену монархом частку прибутку, решту залишаючи собі. Століттями монархія не давала чиновникам платні, тому вони не лише залишали собі частину зібраних податків і платежів, але змушені були приймати «подарунки». Введені Петром І і Катериною II системи оплати чиновництва передбачали досить мізерні винагороди, що й штовхало чиновників вдаватися до традицій­ного -«годування», яке стало причиною панування примусу, хабарництва та свавілля. Дослідник історії Росії Ричард Найпс писав у зв'язку з цим, що «... чиновники привчилися жити за рахунок населення з часів заснування Київської держави, за століття хабарництва на Русі встановився детально опрацьо­ваний етикет... Хабарництво стало тонким, навіть витонченим ремеслом»¹⁷. Тому ідея державної служби як служіння суспіль­ству була абсолютно чужою для російського чииовництва, усієї цивілізації. Різниця між Західною та Православною цивіліза­ціями в реалізації влади наочно проявлялася в судочинстві. Якщо для Західної було притаманним відділення судочинства

від державного управління (в Римі це було здійснено ще наприкінці II ст. до н.е., у середньовічній Європі розподіл відбувся в XV—XVI ст.), то в Росії царські чиновники правили та судили в межах своїх адміністративних обов'язків, що також означало, що для православної цивілізації не існувало (до другої половини XIX ст.) розподілу між законами, указами та адміністративними розпорядженнями, не виділялося держав­ного, цивільного та карного права, дуже часто закони не публікувалися взагалі (існували лише розпорядження та секретні циркуляри). Усе це було основою хабарництва, свавілля, а. головне, було фундаментом правового нігілізму, беззаконня, неповаги до існуючого законодавства, наслідки чого гостро відчуваються на Сході Європи й нині. Іншими словами, для Православної цивілізації, як ; для цивілізацій Сходу, було притаманно переконання, що головною функцією законів держави мало бути не так здійснення правосуддя, як підтримання порядку та стабільності силовими методами й засобами.

Важливим політичним аспектом цивілізацій були типи релігій і порядок підпорядкування світської та церковної влади. Як підкреслював Тойнбі, парадоксально, але факт, що «справжнім і важливішим принципом ж;иття є те, що для того, щоб осягнути якоїсь мети, треба прагнути не саме до цієї мети, але до чогось ще більш вищого, що знаходиться за межами даної мети»¹*. У цьому сенсі непересічне значення з житті цивілізацій мають релігії та їхнє реальне втілення — Церкви. У безперер­вному процесі існування цивілізацій, Церква корисна та необхідна. Той же Тойнбі писав, що Церква відіграє роль яйця, личинки та кокона, оскільки, якщо проаналізувати історію цивілізацій, то можна переконатися, що кожна з них має в своїй основі якусь універсальну Церкву. Так Західна та Православні цивілізації через християнську Церкву сходягь до Елліністич­ної цивілізації. Далекосхідна цивілізація та її гілка в Кореї й Японії через махаяну пов'язані зі Давньокитайською цивіліза­цією. Індуїстська цивілізація пов'язана через індуїзм з Індською, Іранська та Арабська — через іслам Із стародавньою Сірійською. Тобто Церкви були тим передаючим ланцюгом, який пов'язував минуле з новими цивілізаціями. Сам процес передачі можна зобразити у вигляді процесу пологів — «запліднення», «вагітність» і «поява на світ». Запліднення починається тоді, коли Церква отримує можливість функціо­нувати поряд із світськими інститутами в тому соціальному

232

Цивілізацій ні цикли політичної культури

о точенні, де вона виникає. Таке оточення — це універсальна держава (імперія), на яку змучене суперництвом населення вимушене погодитися. Проте я часом зростає конфлікт між населенням та імперською владою, і нова Церква стає шляхом до виходу з цих суперечностей. Населення все частіше шукає спасіння в новій Церкві, а не у відживаючій державі. Фаза вагітності полягає в розширенні сфери творчого впливу Церкви. Як у фазі запліднення, так і в фазі вагітності «потік психічної енергії, який не знаходив собі дороги в заблокованих або зруйнованих каналах цивілізації, що розкладалася, тепер починає поширюватися новими каналами, які творить Цер­ква»¹⁹. Церква втягує в себе залишкову енергію помираючого, відживаючого старого суспільства. Нарешті, під час кризи старої цивілізації Церква (християнська, ісламська, індуїстська та махаяна) серйозно сприяє народженню нової цивілізації. До цього процесу долучаються й старі цивілізації, оскільки християнство надихалося Сірійською цивілізацією, махаяна — Індською. Разом із тим. Новий Світ не народив великої Церкви, тобто цей процес не є закономірністю, у кращому випадку, він є тенденцією. Більше того, Тойнбі вважав, що «Церква — кокон, очевидно, не становить життєвої необхідності для цивіліза­ції»²⁰. Що ж до підпорядкування світської та церковної влади, то аналіз історії цивілізацій показує нам різноманітність вирішення цього питання. Якщо для Західної цивілізації загалом більш притаманні певні чергування домінуючої ролі Церкви та держави (звідси й наявність цезаропапістської та папалістичної доктрин), то для Православної цивілізації більш притаманна домінуюча роль Держави, світської влади, а для Єгипетської, сучасного ісламського світу — поєднання влади церковної та світської, існування цих цівілізацій як релігійно-світських.

Кожна цивілізація за свою більш-менш довгу історію створює певну систему пануючих політичних цінностей, які перебувають у певному співвідношенні, а навіть у своєрідному ритмі. Візьмемо Західну цивілізацію, в якій домінували в певній послідовності такі політичні цінності, як свобода, законність, справедливість, рівність прав, суспільне благо (а, значить, і державне), їхня єдність (тахіс) та інші. Зрозуміло, що ця система цінностей не мала нічого спільного з системою цінностей, яка утвердилася в Православній або Далекосхідній цивілізаціях, де в свою чергу панували такі політичні цінності, як вірність, послушенство, відданість суб'єктам влади. Це все

233

ЦивілізаіДОнІ цикли Нч ної культури

п ояснювалося тим, що Західна цивілізація пережила і століття панування монархічного устрою, і довгі століття республі­канського ладу. Схід же, як правило, не знав і не мав респуб­ліканських традицій, що й призвело до домінування цілком інших політичних цінностей. Навіть у західних монархіях минулого існувало правило «закон — вищий короля», який був у своїй державі першим дворянином, тобто першим серед рівних. Схід же знав самодержця, автократа, на що вказував маркіз де Кюстін, який подорожував Росією в 1839 р.: «У росіян верховна влада шанується так, як релігія, авторитет якої залишається завжди великим, незалежно від особистих доброчесностей священиків»²¹. У Росії існує деспотизм, який складає основу всього управління, але він цілком узгоджується й із духом народу²³. Вище всього на Сході цінуються особиста відданість, абсолютний послух, оскільки все залежить від монарха в цих державах, його свавільне, не обмежене правом правління робить усіх підданими. ІІавіхь аристократи, які самодержавні в межах своїх володінь, являють собою «пусте місце в державі. Вони не мають політичної сили, ...державою еони не правлять. Цар — єдине джерело їхнього впливу на державні справи, лише від його милості залежить їхня кар'єра. Лише перетворюючися на придворного, дворянин стає державним діячем... Життя при дворі несумісне з вищим духом, із незалежністю розуму, із справді гуманними та патріотичними почуттями, із широкими політичними задумами... Загалом російська форма правління поєднує в собі всі недоліки демократії та деспотизму, не маючи нічого від позитивного цих режимів»". Деспотизм, пануючий століттями, породив своєрідну людину, певний стандарт, за де Кюстіном, «портрет одного росіянина характеризує всю націю... Усі душі носять тут мундир. У Росії клімат знищує фізично слабких, уряд — слабких морально. Виживають лише звірі за природою та натури сильні як в добрі, так і в злі. Росія — країна безмежних пристрастей і рабських характерів, бунтівників та автоматів, змовників і бездушних механізмів. Тут немає проміжних сходинок між тираном і рабом, між божевільним і твариною»²⁴. Важливим політичним аспектом цивілізації була система прав і свобод та обов'язків, що панували в них. Західна цивілізація увібрала краще з республіканської спадщини Греції та Риму: тут і принципи республіканізму, система громадян­ських прав і свобод та обов'язків (історично першою формою

Цивілізацінні цикли політичної' культури

234

235

Цивілізаціям цикли лолітичноГ культури

автономії особи щодо влади можна вважати ідеї природного права). Подібну ідею висунув чи не вперше представник молодшого покоління софістів — Лікофрон (прибл. V ст. до н.е.), який вважав «особисті права» людини природним правом, гарантом якого для нього стала ідея про створення за договором держави. Усі люди мають рівні права, закон є звичайною гарантією особистих прав людини.

Різнобічно займалися правами людини наступні покоління грецьких мислителів, важливішим стало їхнє положення про верховенство природного права над законами держави, що перетворилося на провідний принцип західної ліберальної демократії. Становлення та розвиток християнства поєднало права та свободи людини з релігійно-моральними цінностями, що сприяло розвиткові індивідуальності. Постулат християн­ства про шанування людини як творіння Бога, що виникло як образ і подібність Бога, обґрунтувало різність і свободу людей у суспільстві. Підкреслення християнством рівності всіх людей в їхньому служінні та любові Богові стало наріжним каменем громадянських прав І свобод на Заході, основою ліберального індивідуалізму. Економічною основою свобод стала зростаюча дифузія приватної власності, формування впливового серед­нього класу, що все разом сформувало певну систему універ­сальних прав і свобод громадянства Західної цивілізації. Видається, що досвід Західної цивілізації можна визнати за унікальний, до якого з цікавістю приглядалася більшість цивілізацій, які існували поруч чи паралельно, але це не означало, що ці цивілізації збиралися негайно наслідувати цей досвід. Для Православної та інших Східних цивілізацій характерне домінування не так прав І свобод людини, як визнання людини як частки великих і малих суспільних груп, ролі держави як опікуна над громадянами, колективних форм участі в політичному житті на противагу західному індиві­дуалізму (колективізм), пошуків харизматичних лідерів, суб'єкта обожнювання (сакралізації) у державі, яким грома­дяни готові передати частину своїх прав. Тут панує переко­нання вищості колективного МИ над особистісним, суспільна думка про непотрібність контролю громади над діяльністю правителів (замість західного плюралізму, часом досить суперечливого, іронічного, а навіть сатиричного) у цих цивілізаціях переважає одностайність, «любов» до вождів, держави та політичного ладу, поважність і серйозність, легка критика побутових недоліків, сатира лише щодо «чужих»

політичних режимів і супротивників. На противагу Західній цивілізації тут панує першість місцевого права, а не загально­державного, кодифікованого, яке розглядаеггься громадянством як формальне. Якщо Західна цивілізація останні півтисячі років розвивалася за домінування раціоналізму, сцієнтизму, зростаючої фізичної та технологічної могутності, оптимістичної впевненості в подальше розширення меж панування людини, то деякі Східні цивілізації свій поступ звіряли з архетипами колективного несвідомого, ірраціоналізмом, самопізнанням людини, її глибинного, несвідомого світу, йшли вперед шляхом розкриття ментальних можливостей, потенцій етносів, вдоско­налення моральності, певних етичних традицій спільнот. Іншими словами, вони розвивалися, чутливо прислуховуючися до свого глибинного МИ, прагнучи самовдосконалення, вдосконалення свого Духу та Волі.

Звичайно XX століття неможливий ізольований розвиток якоїсь цивілізації від інших, оскільки НТР* створила небачені досі можливості міжцивілізаційних контактів і взаємовпливів. У провідних промислових державах Сходу під впливом розвитку нових технологій, політичних наслідків Другої світової війни значно прискорилися міжцивілізаційні обміни, що знайшло відображення в запозиченні певних ліберально-демократичних цінностей і стереотипів політичної поведінки громадянства Заходу. Водночас схожі процеси проходять у прикордонних із Західною цивілізацією східних державах. Це стосується й Російської Федерації. Як євразійська держава, представник Православної цивілізації, вона знаходиться на роздоріжжі двох історично стійких цивілізацій — Західної та Далекосхідної, шо змушує її шукати, по-перше, тісних зв'язків із Заходом (але Росія хоче говорити не лише від свого імені, а й від імені більшості держав СНД, стверджуючи, що вона є Великою європейською державою). По-друге, вона розширює свої зв'язки й із Далекосхідною цивілізацією, резонно твердячи, що є азіатською державою. Нарешті, Росія, аргументуючи тим, що займає посереднє геополітичне становище, прагне сформу­вати певний симбіоз ціннісних орієнтацій і способів політичної участі громадян. Більше того, за висловом провідного московсь­кого теоретика Олександра Панаріна, головною проблемою для сучасної Росії є «ствердження її цивілізаційної ідентич­ності — можливості самовизначення в історичному просторі — часі на основі загальновизнаних цінностей*. За його словами, це допоможе наново «зібрати» Росію, адже зробити це «можуть

_г

Цмвілізацінні циній полі точної культури

236

237

Цивілізацій^ цикли політ ч ної культури

не економісти, які шукають -«єдиного простору» господарської кооперації та інтеграції, а гуманітарії, які здатні знайти ключ для діалогу євразійських культур і відкрити їхні єдині універсали»²⁵.

Що ж до провідних ідей політичної ідеології тих чи інших цивілізацій, то варто вказати, що вони більш-менш змінюються кожні кілька століть. Так для Західної цивілізації епохи зрілого Середньовіччя спільною стала ідея визволення гробу Господ­нього, яка була реалізована під час хрестових походів. Пізніше в епоху великих географічних відкриттів сформулювалася ідея християнського місіонерства, цивілізаційна місія європейців в Африці, Америці та Азії. Ця ідея християнської місії в «третьому світі» збереглася до XX ст., свідченням цього, наприклад, є її теоретичне обґрунтування (звичайно, із цілком шляхетних міркувань) здійснене Черчиллем у багатотомній праці «Історія народів, які розмовляють англійською мовою», де йдеться про особливу відповідальність англосаксонських народів, які вказують і надалі вказуватимуть народам світу шлях до кращого майбутнього. Таку особливу місію Черчилль пояснював тим, що ці народи призначені самим Богом нести кращі здобутки світової (насамперед англосаксонської) культури всім націям, які населяють континенти. Це їхній обов'язок, таку високу місію визначив для них Бог.

У свою чергу, конкретизуючи марксизм, Східна цивілізація модифікувала панслав'янську ідею в ідею світової соціалістич­ної революції, з якою виступили більшовики, «русифікуючи та орієнталізуючи марксизм». Замість Третього Риму з Росії, зазначає Бердяєв, вдалося створити Третій Інтернаціонал, який перейняв багато рис Третього Риму. Звідси більшовицький месіанізм — «увесь світ, затамувавши подих, слідкує за переможною ходою СРСР, який торує всім народам шлях у нове, світле майбутнє». Більшовики не лише проголошували месіанську ідею, але конкретно фінансували, озброювали комуністичні партії Заходу та Сходу, спрямовуючи тих на світову революцію. Регулярно поповнювали свою касу з московських запасів понад 29 компартій (відомості на початок 1922 р.), міжнародні, молодіжні, профспілкові комуністичні організації, різні видавництва, бюро, центри. «Йшли постійні додаткові запити в Москву, які в більшості випадків задо­вольнялися»²⁶,— писав дослідник більшовизму Волкогонов. Видається, що кожна велика цивілізація протягом свого існування формулювала та визначала певну політичну ідею

месіанського характеру, яка, модернізуючися до нових умов, продиралася через століття аж до падіння самої цивілізації. Так антична, дохристиянська цивілізація добивалася реалізації Рах Кота, потім тисячу років жила та хиріла ідея Рах Вігапіїкигп. Звичайно, що з виникненням національних держав, сформу­лювати універсальну загальноцивілізаційну ідею важко або майже неможливо. Однак для конкретних історичних етапів такі синтетичні ідеї інколи можна вивести. Це має місце тоді, коли в більшості націй з'являються спільні інтереси, які підпорядковують національний партикуляризм та егоїзм, коли з'являється спільний ворог чи загрожує смертельна небезпека. Тому, можливо, XX століття спільною для Західної цивілізації стала ідея боротьби за свободи, права людини, захист здобутків Атлантичної цивілізації, для Далекосхідної — технологічно наздогнати та випередити Захід, скінчити з колоніальним минулим.

Ще одним політичним аспектом цивілізації є, на нашу думку, досить важко відчутний психологічний, політичний менталітет, певні стереотипи політичної поведінки. Складність синтетичних характеристик полягає в тому, що відтипування більшості націй зроблено або не особливо точно (якщо такі спроби були), або вони здійснені суто теоретично, не спираю­чися на емпіричні дані. Навіть якщо таке відтипування є, то досить важко вивести певний середній психологічний тип для цілої цивілізації, яка складається з різних етносів, націй. Більше можливостей для цього існує при дослідженні минулих, історичних цивілізацій, оскільки їхня назва визначалася за провідною народністю, її типів культури — матеріальної та духовної. Наприклад, коли ми говоримо про Єгипетську, Вавілонську або Індуїстську цивілізації, то за порохом століть для нас вони стали безособовими, анонімними, ми можемо навіть сказати разом з Юнґом, позаісторич ними. Оскільки в тій же Індії видається вже немає нічого такого, що 6 сотні разів не існувало до цього, сам Будда мав кілька попередників, видно, матиме й наступників. В Індії все ще мислять почуттями, усім тілом, життя проходить, як у сні. Індієць не мислить, «в усякому разі з ним не відбувається того, що ми називаємо «мисленням». Індієць швидше спостерігає за думкою... Культура та психологія Індії схожа на її святині, рельєфи яких зображують Всесвіт і людину в усіх їхніх проявах — від святого до потворного, ...тому Індія нагадує нам сон: там людина сходить у несвідоме, у той нерозділений, нецивілізований

Циаііймційм цикли іюлтмнсн культури

238

239

Цивілізаціям) цикли пал (тичної культури

первісний світ, який з'являється нам у сні, оскільки наша свідомість відкидає його. Індія демонструє іншу дорогу до цивілізованої людини — без насильства, без підпорядкування, без раціоналізму»²⁷. Індійці відрізняються від європейців і тим, що для них світ — видимість, реальність близька ж до того, що ми називаємо мрією, яка не здійсниться. Вони говорять про медитацію та скупченість, їхній Бог живе всередині всіх речей і передусім — у людях, вони відвертаються від зовнішнього світу та спрямовують свій погляд всередину себе. Європейці вірять у дію, індійці — в непорушне існування.

Європейський інтелект розглядає предмети, наші очі сприймають зовнішнє, навіть зміст свого внутрішнього життя європеєць виводить із зовнішніх вражень у відповідності до головної установки: «Немає нічого в інтелекті, чого не було б раніше в почуттях». Індійська ж думка проявляється в світі відчуттів, але її не можна з них вивести, вона в своїй глибині надчуттєва, це певний світ або всесвіт метафізичного харак­теру, образи якого інколи втручаються у відомий нам неземний образ світу. Загалом Західна цивілізація екстравертна за своїми установками, Індійська — інтровертна. Тому, до речі, якщо українці (певна частина) прагне орієнтуватися виключно на Захід, то це може суперечити суті української ментальності, психологічному типові, якщо вірне твердження, що загалом українство — це інтровертний тип.

Тепер важко відтипувати населення минулих історичних цивілізацій, які вже давно віджили. До нас дійшли здебільшого тільки історичні постаті керівників, лідерів (серед них насамперед Цезар, Ллександр Македонський), яких відтипува-ли сучасні психологи. За Тойнбі, із 21 цивілізації залишилися лише 7, серед яких можна вивести окремі типи, які були характерними для тих чи інших цивілізацій. Наприклад сучасний народ США складається переважно із людей темпераменту типу Діонісій (який має психологічні підтипи Тамади, Художника, Антрепренера, Майстра)²*, це екстраверт-ний тип, для якого притаманні прагнення свободи, спонтан­ності реакцій, прагнення йти за власними бажаннями. Для них головне діяти, сенс життя — «тут І тепер», для них притаманне правило — «краще синиця в руках, ніж журавель в небі». За даними психологів, у 60-ті р. 75 відсотків американців відносилися до цього типу. Зрозуміло, що популяція США відноситься до Західної цивілізації. Водночас у Православній цивілізації (Росія) домінує темперамент типу Аполлон

(психологічні типи Журналіст, Романтик, Педагог, Віщун), це інтровертний тин, для якого головним є пошук сенсу життя, духовності, а не дії, для нього характерне прагнення бути самим собою, мати цінність у власних очах, служити людям, спілкува­тися. Головне для них не речі, а люди²⁹. Такий розподіл, зрозуміло, досить відносний, але відображає реальні тенденції, притаманні цивілізаціям та їхнім носіям.