Зміст поведінкових дій

Функціональні або дисфункціональні політичні дії

Індивіди спрямовують свою діяльність до певної мети. Будь-які дії індивіда можуть полегшити або ускладнити досягнення цієї мети, а зміст дії може бути функціональним або дисфуїткціональним стосовно індивіда, який здійснює цей акт. Наприклад акт голосування на виборах, який можна розглядати як символ волі людини прийняти та підтримати демократичну політичну систему, може бути функціональним для індивіда, який перебуває в пошуках засобів підтримання стабільної демократії. Але той же акт скоріше за все буде перешкоджати прогресу в досягненні іншої мети — поваленню існуючого політичного ладу. Так само можна стверджувати, що голосування в колишньому СРСР мало за мету легітимізацію недемократичної системи, тоді як вилучення одного голосу могло в дуже малій мірі привнести туди справжню демократію. Немає нічого внутрішньо властивого самій дії, що зробило б її рівноцінною в різноманітних обставинах. Скоріше за все це залучення цілей та установок самого індивіда, дій та обставин, що визначає функціональну значимість будь-якої форми політичної поведінки.

Навіть незалежно від своїх функціональних аспектів дія може більшою або меншою мірою задовольнити індивіда, який її здійснює. Це залежить не тільки від виконання, реалізації цілей, але й від емоційного стану індивіда. В залежності від того, яку мету переслідував індивід, як він взагалі оцінює свою участь, він може відчувати себе більш або менш задоволеним. Якщо індивід голосує за кандидата, якого він сприймає як краще з двох кривд, він отримає невелике задоволення від своїх дій, а у випадку, коли кандидат переможе, він не буде відчувати вдячності собі за свою участь у його перемозі. Якщо ж індивід голосує з чітко вираженою установкою проголосувати за певного визначеного кандидата, якого він сприймає як найкращого з усіх можливих, таке голосування принесе йому задоволення. Обрання саме його кандидата буде для нього

Політична поведінка

138

139

Політична поведінка те політичний менталітет

джерелом задоволення, сенсом політичної ефективності. Успіх тут дуже важливий тому, що в цьому випадку індивід вияв­ляється більш задоволеним, ніж у першому випадку.

Організована або неорганізована політична участь Термін зорганізована» має відношення не тільки до членства в політичній партії, а до членства в будь-яких політичних угрупованнях. Відносна важливість групового контексту в процесі прийняття рішень веде до певного типу поведінки. Субстанцію політичної активності можна визначити як таку, що або представляє інтереси групи, або власні інтереси суб'єкта, коли внесок від такої дії буде більш відчутним для індивіда. Одна людина може приймати групові цілі як свої та вести себе відповідно, інша — тільки свої власні цілі та власні поведінкові стандарти. Індивід може діяти від імені своєї групи або виконуючи певні групові цілі, наприклад, коли він пише листи в різноманітні публічні установи, або за дорученням групи інтересів, або від себе особисто. Ці дві моделі поведінки мають різні контексти.

Ідеологізована або неідеологізована участь Ідеологічний контекст є також предметом для розгляду різних типів політичної активності. Так індивід може обрати для своєї поведінки ідеологічні причини раціонального або емоційного порядку, або неідеологічні причини, тобто раціо­нально визначені відповіді на специфічну ситуацію, або неідеологічні та емоційні. Оскільки різною буде мотивація, зміст цієї дії також буде різним. Імовірно, що ступінь ідеоло­гічного змісту поведінки скоріше за все викликається реакцією на доступні політичні стимули (зовнішнього порядку), ніж на внутрішні мотиви. Специфіку ситуації визначає ідеологічна субстанція, а не індивід.

Конвенційні або неконвенційні форми політичної активності

Зміст політичної активності можна розглядати як такий, що лежить в межах або поза межами припустимої в суспільстві, включеної до політичної культури. Соціально припустима поведінка може бути різною за формою, але в будь-якому випадку індивід, який включений до такої поведінки, загалом відчуває себе вільним у будь-який момент реалізувати цю форму. Політична активність, яка санкціонована суспільством, має тенденцію бути більш простою, вона отримає більшу винагороду, ніж несанкціонована, прихована. Несанкціонована поведінка підлягає легальним і соціальним обмежанням, а тому

скоріше за все буде приховуватися (акти саботажу, участь у непопулярних політичних рухах).

Конструктивні та деструктивні форми

політичної активності

Індивід може обрати таку форму політичної активності, що буде підтримувати саму політичну систему або позитивне ставлення до неї (наприклад прихильність до політичної культури), а може обрати дію, що знижує ефективність політичного функціонування системи або послаблює зв'язки індивіда з нею (відкрито заперечувати домінуючим у масовій свідомості політичним міфам). У будь-якому випадку ефект поведінки щодо системи впливає на зміст самої поведінки. Теоретики визнають, що деструктивна поведінка виникає тоді, коли людина або група досягають високого рівня відносної депривацІЇ (незадоволення). Це означає, що існує певна межа незадоволеності та коли людина сприймає свої власні соціальні, політичні, економічні інтереси як недосяжні в реальному житті, вона переходить цю межу, починає шукати можливості для зруйнування $Ши$ цио.

Підтримка або вимога як змістовна характеристика політичної активності Із точки зору перспектив усього суспільства, політична дія може розглядатися як така, що підтримує (забезпечує -«паль­ним») політичну систему, або як така, що ставить вимоги щодо неї. Така активність, як сплата податків, голосування, служба в армії, забезпечує політичну систему фізичними, символіч­ними або людськими ресурсами, які необхідні їй для нормаль­ного функціонування. На противагу такі дії, як виступи з петиціями, страйкування, лобіювания певних законів або постанов, є вимогами до системи та потребують реакції з її сторони. Отже, відносини між індивідом і політичною систе­мою — це відносини подвійного плану, які включають процеси надання підтримки або вимоги до системи, і будь-яка дія може інтерпретуватися в цих категоріях.

Політичний менталітет як змістовна характеристика політичної активності

Середньою ланкою в поведінці як окремого індивіда, так і групи людей, з точки зору змістовних характеристик політич­ної активності, виступає те, що носить назву «політичний менталітет*.

Етапи формування політичної людини

14

15

Етапи фсрмушакті політичної лю дими

формально отримала природні права людини, що стало повер­ненням до взірців Античності.

Таким чином з'явилася можливість для кожної людини в своєму середовищі проявити своє «Я», показати свою відмін­ність від інших, оригінальність, спробувати нав'язати оточенню свою волю. Однак такі дії суттєво зачіпали інтереси інших, тому на часі стала потреба опрацювання певних норм і правил. Це було зроблено в теоретичних працях Рене Декарта, Туго Гроція, Томаса Гоббса, Баруха Спіиози, які розробили певну систему прав і свобод людини, сформулювали знову (після довгого нехтування положень античних мислителів) основні природні права людини на життя, на здобування собі їжі, на спілкування, на організоване безпечне життя, на захист свого способу життя.

Важливим доповненням до цього стало твердження Гроція, що разом Із правами людина має й обов'язки, перший із них — це дотримання укладених угод і договорів. Була відновлена ідея суспільного договору між людиною та політичною владою, що все разом стало першою революцією В ФОРМУВАННІ ПОЛІТИЧ­НОЇ ЛЮДИНИ. Його суть полягає в тому, що під час процесу укладення договору між громадянами (підданими) і верховною владою почала формуватися нова політична свідомість, яка спиралася на розуміння громадянином не лише своїх обов'язків, але й прав, які йому були дані від природи, Бога. Була усвідомлена й нова взаємозалежність між людиною і владою та новими відносинами, які полягали в тому, що відтепер політичні відносини залежали не лише від влади, але й від самої людини. Політична людина Нового часу усвідомила, що невиконання угод і договорів зі сторони держави щодо неї, може створити ситуацію, коли людина матиме ЗАКОННЕ право вимагати дотримання цих зобов'язань державою. Найважливішим було те, що громадянин отримав право не лише вимагати дотримання угод, але й (у разі невиконання зобов'язань державою) мав право на законний опір, на примус щодо влади. Видається, усвідомлення цього стало своєрідною політичною революцією в формуванні політичної людини.

Водночас проходив процес виділення та відокремлення суспільства від держави, звуження меж діяльності останньої. Кожен індивід мав право переслідувати власні інтереси, які часто не співпадали з загальними.

Звичайно, держава намагалася утримати все це в загаль­ному руслі своєї політики, однак володіння приватною

власністю де-юре створило нове поле свободи для діяльності людині, воно дозволило поставити власні інтереси вище державних. Вперше з'явилася можливість спробувати досто-сувати державні цілі та інтереси до прагнень нової людини. Такій свободі маневру політичної людини сприяло суспільство, в якому роль і місце самої держави зменшилися б.

Далі крайній Індивідуалізм та егоїзм поставили питання щодо меж прав людини. Ця проблема не стала першочерговою для конституційних монархій, проте її вирішення набуло неабиякої актуальності для ліберально-демократичних режимів. Оскільки за часи монархій формування політичної людини йшло еволюційно, згідно з жорсткими правовими та владними нормами, люди були передусім підданими певного монарха, тому мали перш за все обов'язки, а права були даровані монархом і мали сприйматися з вдячністю за монаршу милість. Іншою ситуація була в республіках, де вже формувався інститут громадянства, суть якого полягала в певному розумному поєднанні, балансі взаємних обов'язків і прав політичної влади та громадян.

Запровадження загального виборчого права наприкінці XIX ст. в Європі легітимізувало для дорослого чоловічого населення політичну діяльність, а членство в масових політич­них організаціях відкрило можливості для набуття практич­ного політичного досвіду. Саме це (не лише можливість брати участь у виборах, а й можливість безпосередньої участі в політичній діяльності чисельних партій) призвело до загальної політизації європейського та північноамериканського грома­дянства. У такий спосіб поява та розгортання діяльності масо­вих політичних партій спричинили другу революцію В ФОРМУВАННІ НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЛЮДИНИ.

У середині XX ст. досягнення науково-технічної революції разом із жвавою діяльністю політичних об'єднань призвели до третьої революції В ФОРМУВАННІ НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЛЮДИНИ. Якщо радіомовлення дало можливість слову дійти до найширших мас, то панування «скляного божевілля* (ТБ) втягнуло практично все населення індустріальних держав до політичного життя. Кожний отримав можливість бачити реальні політичні події, пережити їх як події свого життя. Це підтвердили події кубинської революції або трансляція похорону Джона Кеннеді. Радіо та особливо ТБ стали провід­ними засобами політизації та політичної просвіти найширших кіл громадянства.

І і

140

Політична по

та політичний менталітет

Терміном «менталітет» у політичній науці позначають СУКУПНІСТЬ СТІЙКИХ, ПОШИРЕНИХ У ТІЙ ЧИ ІН­ШІЙ ГРУПІ УЯВЛЕНЬ, які є ВИРАЗОМ ОСОБЛИВОГО (специфічного) БАЧЕННЯ ЛЮДЬМИ, що належать до неї, ПОЛІТИЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ. Слово «меіггальшсть» походить від латинських тепшНз, тепе, тепфз — розумовий, розум, думка, Інтелект та пов'язане з англійським тепіаііт.у — розум, інтелект, розумові особливості, ступінь інтелектуальної енергії, напрям мислення, характер або спрямування інтелекту.

У системі понять політичної науки менталітет — СПІЛЬ­НИЙ ДЛЯ ЧЛЕНІВ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ГРУПИ АБО ОРГАНІЗАЦІЇ СВОЄРІДНИЙ «ПОЛІТИКО-ПСИХО-ЛОГІЧНИЙ ТЕЗАУРУС, ЯКИЙ ДОЗВОЛЯЄ ОДНОМА­НІТНО СПРИЙМАТИ ОТОЧУЮЧУ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІ­ТИЧНУ РЕАЛЬНІСТЬ, ОЦІНЮВАТИ її ТА ДІЯТИ В НІЙ ЗГІДНО З ПЕВНИМИ УСТАЛЕНИМИ В СУСПІЛЬСТВІ «НОРМАМИ ТА ОБРАЗАМИ ПОВЕДІНКИ», адекватно сприймаючи та розуміючи при цьому один одного. У більш наближеному ло нашої теми розумінні менталітет — це спільне психологічне підґрунтя представників певної культури або субкультури (класової, національної), шо дає можливість свідомістю та підсвідомістю спрямувати хаотичний потік різноманітних вражень у напрямку визначених форм поведін­ки. Відтак, виходячи з розуміння менталітету як об'єднуючого чинника, який утворює особливу політико-психологічну спільність людей, можемо розглядати його як певну суму потенцій, що зумовлюють неповторність світобачення та життєдіяльності групового суб'єкта політики (нації або класу наприклад).

Спроби зрозуміти, чому окремі народи по-різному сприй­мають схожі події та ситуації, утворюють різні держави, знаходимо вже в античних мислителів. Ще Арістотель із внутрішньої несхожості окремих спільностей виводив харак­терні особливості та відмінності державних утворень, вважав неможливим їхнє об'єднання в єдиній державі, утворення ними цілісного державного механізму навіть, за його висловом, у разі, коли б хтось з'єднав воєдино Мегари та Корінф так, щоб доторкнулися їхні стіни.

На цій проблемі зосереджував свою увагу й ЦІцерон, за визначенням якого, держава лише тоді може досягти суспільної злагоди та могутності, коли її «образ» відповідає особливостям

141

Політична помдімк* та попітм>мий менталітет

х арактеру самого народу. Подібні спроби зрозуміти особливості характеру окремих народів у політичному контексті просте­жуються впродовж усього розвитку людської цивілізації. Починаючи від XIX ст., здійснюються глибокі наукові дослідження національного характеру. Перші серйозні спроби побудувати цілісну теорію були здійснені в межах німецької школи психології народів у середині XIX ст. (Вільгельм Вупдт, Моріс Лацарус, Хайнмаи Штейнталь та інші). Основні ідеї цієї школи полягали в тому, що рушійною силою історії є народ («дух цілого») із Його характером, що прояв­ляється в тільки для нього властивих особливостях народного життя, у його мистецтві, релігії, мові, звичаях тощо.

Тепер практично не існує певного цілісного напряму вивчення національного характеру, оскільки його дослідження найчастіше відображають різні ідейно-політичні орієнтації вчених, перетворюються на аргументи соціально-політичних дискусій. У цьому розумінні теоретичні дослідження націо­нального характеру є своєрідною пасткою для політичної науки. У сучасних політичній науці та соціології спосте­рігається певна тенденція до здійснення наскрізних мента­льних досліджень суспільно-політичних процесів як способа уникнення пастки шовіністичного негативного напрямку. Поняття «менталітет», у руслі якого розвивається ця тенденція, свого часу було запроваджене в суспільні науки представ­никами історико-психологічного та культурно-антропо­логічного напрямків Клодом Лєві-Брюлем, Люсьємом Фе єром, Марком Блоком та іншими. За висловом Фернана Броделя (одного з яскравих представників цієї школи), ментальності — це суть «темниці, в якій перебувають довго­тривалі часи».

Спочатку цим терміном користувалися для позначення раціональних елементів духовного життя суспільства, складу мислення групового суб'єкта, який існує в громадянському суспільстві, а не в державному просторі. Пізніше цей термін почали використовувати й для характеристики групового складу мислення не тільки в національних, релігійних та інших неполітичних сферах життя, але також і в політиці.

Не підлягає сумніву, що певний тип мислення та відчуття існує в політичних культурах і субкультурах. Саме він забезпечує людей, які до них належать, політичними погля­дами, настроями, відчуттями, які дозволяють їм ідентифікувати себе з визначеними політичними цінностями. Політичний

Політична поведіикя

та політичний менталітет

142

143

Політична поведінка та політичний менталітет

менталітет об'єднує раціональні та підсвідомі, чуттєві та логічні цінносні та Інші уявлення, він виражає образ, характер, спосіб групового мислення, характеризує стійкий стан умонастроїв групового суб'єкта політики.

У залежності від менталітету нації, народу, класу, спіль­нотам і групам властива певна схильність до тих чи інших ідеологій, культурних норм, політичних вимог, форм політич­ної поведінки тощо.

Політичний менталітет варто розглядати як інтегральну змістовну характеристику політичної активності, в якій головними є не окремі риси та якості, а їхній синтез, взаємо­вплив та взаємодоповнення в загальній структурі. Саме взаємовідносини між окремими елементами ментальної структури створюють типологічні особливості мислення групового суб'єкта політики. Як елементи або підструктури політичного менталітету можна розглядати стиль, спосіб мислення та сприйняття (коґнітивний комплекс); типові форми та способи спілкування, стереотипи, установки, упередження та уявлення (комунікативний комплекс); типові способи та форми реагування та дії в їхніх сполученнях (праксіологічний комплекс); типові способи та форми пережи­вання та критерії оцінок в їхніх сполученнях і пропорціях (емотивний комплекс); типові мотиви, системи цінностей (мотиваційно-ціннісний комплекс).

Політичний менталітет обов'язково має свого носія. Він формується національними, соціальними, природними, історичними факторами. Зокрема можна ствердити, що існує політичний менталітет класу. Оскільки класи формуються внаслідок соціальної нерівності (нерівного володіння засобами до життя, нерівних життєвих можливостей), то їхні інтереси стосуються перш за все матеріальних засобів життя. Приві­лейовані верстви прагнуть зберегти свої переваги, не допустити перерозподілу багатства на користь бідніших верств. Ті ж верстви, що знаходяться в невигідному становищі, домагаються перерозподілу матеріальних ресурсів на свою користь, розширення життєвих можливостей за рахунок державних програм у галузі освіти, культури, охорони здоров'я тощо. Тому головними в класовій свідомості робітничого класу в марксист­ському розумінні були такі елементи, як усвідомлення робітничим класом своєї об'єктивної класової позиції як протилежної щодо позиції буржуазії стосовно претензій на

володіння матеріальними ресурсами та розуміння своєї історичної ролі.

Політичний менталітет нації є також специфічним відобра­женням дійсності, обумовленим життєдіяльністю її в певному географічному та культурно-історичному середовищі, особли­востями її політичної суб'єктності. При всій неповторності історичних етапів розвитку духовності нації, політичний менталітет внутрішньо єдиний і пов'язаний логікою взаемо-переходів, що викликано поєднанням спільного просторового перебування різних поколінь суб'єктів і «приреченістю*- щодо історичних сусідів і взаємодій з ними.

Так Бердяев намагався відтворити образ російського народу, «російську душу», адекватну первісному божествен­ному «смислопокладанню» культури, її призначенню. У російській душі могутню анархо-волелюбну інтенцію, замішану на пошуках Святої Русі, праведного царства Христового, примхливо поєднано з общинно-родовою самовідданістю. У результаті ідеал свободи парадоксально співіснує з розчи-нсністю осіб у комунітарному общинному, хоровому початку, із підпорядкованістю «патріархові», паличці диригента. Із цим поєднується максималізм як нестримне прагнення в усьому дійти до краю, хронічне відчуття дисгармонії буття та пристрасна скерованість на трансцедентне — майбутнє. А тому зрозуміло, що саме «російська душа» була тим благодатним ґрунтом, на якому проросло насіння політичної ідеології марксизму-ленінізму.

Політична ментальність української нації є маргінальною, як вважають деякі спеціалісти¹⁷. Етногенез української нації мав дуже складний характер. Україна майже завжди знахо­дилася між різними державно-політичними полюсами, на лінії їхнього протистояння, у центрі їхньої боротьби, входячи до складу то однієї, то іншої державної структури. Особливості життя української нації зумовлюються постійними коливан­нями, пограничним Існуванням між іншими націями, її «серединним» становищем на перехресті дії різних політичних, соціальних, духовних, військових, торговельних та інших сил. Такий характер України знайшов своє відбиття й у політич­ному менталітеті української нації, що виявилося в наявності різних інтересів, прагнень та ідеологій у структурах влади, в основі яких були орієнтації на різних сусідів України. Про феномен «двох орієнтацій» писав Володимир Винничеюсо в «Заповіті борцям за визволення», маючи на увазі боротьбу двох

Політична поведінка

та політичний менталітет

144

145

Психологія клади

позицій, представники яких у складних соціально-політичиих ситуаціях схильні надавати вирішального значення або власному народові, його «енергії та здібностям», або ♦зовніш­нім силам».

Маргінальна доля України завжди підтримувала як особливо актуальну для політичного менталітету проблему самоІдентифінації в державному аспекті, оскільки Україна раз¹ по раз опинялася в ситуації, коли вона нібито й є, І ніби її немає. Головною для політичного менталітету стає ідея національної незалежності в розумінні не стільки «незалежності для», скільки «незалежності від», тобто ідея свободи, яку досить часто розуміють як стихію вільності та руйнування.

Психовідчуття «незалежності від» набуло такої універ­сальності та загальної поширеності, що мало в свідомості характер не тільки національної, а й соціальної ідеї. Прагнення національної свободи злилося з боротьбою за соціальне визволення, їхнє перехрещення було органічним. Козацтво являло собою історичну соціальну силу, в якій найбільш органічно та послідовно поєдналися намагання української нації як національного, так і соціального визволення, найбільш повно втілювалася українська Ідея подвійної «незалежності від»¹⁸.

Пограничність, маргінальність політичного менталітету оригінально позначилися на психологічних орієнтаціях простої людини. Ситуація пограничності призвела до того, що проста людина шукає стійкості та істини не в зовнішніх подіях, а в самій собі, у своєму внутрішньому житті та почуттях. Погляд на себе як на «внутрішню людину», яка з самої себе вибудовує зовнішню оболонку, обумовлюють Індивідуалізм і прагнення «свободи» в різних розуміннях цього слова, психічну, а не зовнішню активність.

Емотивний комплекс у складі політичного менталітету української нації характеризується надмірною, часто пристрас­ною чутливістю, про яку писав В'ямеслав Липинський, підкреслюючи, що ця чутливість пояснюється географічним положенням і «мішаниною різних рас».

Євген Онацький зазначав, що «надмірною чутливістю... пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо»¹⁹.

Ці особливості політичного менталітету української нації не завжди стимулюють установку на позитивну творчість у політичній поведінці. Конструктивізм у політичній поведінці перш за все спрямований на емоційне здолаиня стереотипів, звільнення від будь-яких інституцій і значно менше — на позитивнетворення, що звичайно позначається на політичному житті загалом.

Психологія влади (Б.К.)