Пропагандисти XX століття

Ситуація кардинально почала змінюватися після винай­дення радіо, оскільки воно автоматично збільшувало на порядки кількість слухачів (пропагандист минулого не міг мріяти про таку величезну аудиторію). Радіомовлення зберігало деякі нюанси особистого контакту з слухачами. Голосом (барви, відтінки) пропагандист міг симулювати різні емоції, будучи впевненим, що їх вловлять радіослухачі, і дійсно формувалася масова аудиторія, яка в окреслений час вслухо­вуючись завмирала біля радіоприймачів і починала співпере­живати почутому. Тут багато залежало від майстерності промовця, який знову, як це було в давнину, отримав можли­вості широких контактів зі слухачами. Іншими словами, радіомовлення створило можливості відновлення прямих контактів «промовець — слухач». Поширення радіомовлення йшло поруч із масовим приходом народних мас у велику політику, що стало наслідком процесів індустріалізації, введення загального виборчого права, появою величезних регулярних армій, які стали наслідком загального військового обов'язку. Усе це підготувало ґрунт для появи політичних лідерів-агітаторів, пропагандистів, для яких контакт із масою ставав мало не першою життєвою потребою. Для прикладу проаналізуємо кількох таких політичних діячів. Так американ­ський журналіст Доком Рід зазначав, описуючи Леніна, що це «вождь, виключно завдяки своєму інтелекту, чужий усякому рисуванню, не такий, що піддається настроям, твердий, непохитний, без ефективних пристрастей, але володіючий могутнім умінням розкрити найскладніші ідеї найпростішими словами та дати глибокий аналіз конкретної ситуації»³⁵. Ленін говорив, «широко відкриваючи рот і якби всміхаючися, голос його був із хрипотцею — не неприємною, а як би набутою довголітньою звичкою до виступів — і звучав так рівно, що здавалося, він міг би звучати без кінця...з-³⁶ Інший американ­ський публіцист Альберт Вільямс вказував, що Ленін був «майстром діалектики та полеміки, чому сприяло його надзвичайне володіння собою під час дебатів, а дебати — його коник». Далі Вільямс наводив думку письменника та критика М.Иоеомейського: «Ленін не відповідає опонентові, а піддас його вівісекції. Він подібний до леза бритви. Його розум працює з дивною гостротою. Він зауважує найменші огріхи опонента. У той же час він говорить з іронією, висміює свого

Особистість пропагандиста

206

207

Особистість

пропагандист»

опонента. Він його нещадно розносить, :шушуючи вас відчу­вати, що його жертва — невіглас, дурний і самовпевнений ніщо. Сила його логіки захоплює вас. Вами оволодіває інтелек­туальна пристрасність». Тому, зазначав Вільямс, «71_єнпї_ завжди прагнув вплинути в першу чергу на розум, а не на почуття. Тим не менше за реакцією йопТслухіПів можнгГбуло "судити, якою^силою емоційного впливу володіла ленінська логіка*¹¹⁷. У своїй її раці, присвяченій політичному портрету Леніна, Дмитро Волкогонов навів враження письменника Феоктиста Березовського від виступу Леніна на засіданні ВЦВК у квітні 1918 р.: «Ленінський голос зазвучав тривогою та ненавистю до тих, хто руйнував І саботував велику справу визволення трудящих. І ненависть запалювалася вогнем у поглядах людей, одягнених у сірі гімнастерки... Кінець доповіді був насичений такою нищівною іронією до ворогів робітничого класу, що тиша аудиторії раз по раз переривалася вибухами заразливого сміху. Видавалося, що Ленін стер, знищив, поховав своїх супротивників до їх виступу... Потім на вулиці було чути розмови; «Довго не забудуть меньшовики та есери!.. Ще б ні! ...Ілліч-то? Він, брат, покаже! З ним усе буде наше! Усе візьмем! Увесь світ завоюємо!*-³⁸ Інший стиль був у ще одного лідера більшовицької революції — Троцького, який говорив більш емоційно, запально. Волкогонов писав: «Троцький глибоко впевнений у тому, що він пише, у тому, про що говорить. Його промови такі запальні, що вірять йому не лише робітники, солдати, студенти, але вірять і революціонери...»³⁹

Тепер розглянемо особу іншого видатного пропагандиста — Гітлера. Спочатку надамо слово йому самому: «Споконвіку лише чарівна сила усного слова була тим фактором, який приводив у рух великі історичні лавини як релігійного, так і політичного характеру. Широкі народні маси підпоряд­ковуються насамперед силі усного слова. Усі великі рухи є народними рухами... їх завжди викликає до життя або сувора богиня — нестаток, або полум'яна сила слова... Повернути долі народів може лише сила гарячої пристрасті. Пробудити ж пристрасті інших може лише той, хто сам не без пристрастей. Лише пристрасть дарує вибраним нею такі слова, які, як ударами молота, розкривають ворота до сердець народу. Хто позбавлений пристрасті, у кого уста зімкнуті, того небеса не вибрали вісником їхньої волі**⁰. Далі Гітлер подав кілька теоретичних постулатів політичної усної пропаганди. Наприк­лад, «завдання пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову

освіту кільком окремим індивідам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступним її розумінню окремі важливі, хоч і нечисельні факти, події, необхідності, про які маса до цього часу не мала й поняття. Усе мистецтво тут повинно полягати в тому, щоб примусити масу повірити... Справа йде про те, щоб прикувати увагу маси до однієї або кількох великих необхід­ностей, а зовсім не в тому, щоб дати наукове пояснення для окремих індивідуумів... Усяка пропаганда повинна бути доступною для маси... Чим до більшої кількості людей звертається пропаганда, тим елементарніше повинен бути її ідейний рівень... Мистецтво пропаганди полягає в тому, щоб правильно зрозуміти чуттєвий світ широкої маси»⁴¹.

У зв'язку з цим Гітлер висував кілька простих рецептів. Серед них те, що пропаганда повинна обмежуватися «лише кількома пунктами» і не більше. Те, щоб «викладати ці пункти коротко, ясно, зрозуміло, у формі гасел, які легко запам'ято­вуються». Те, що ці гасла треба «повторювати доти, поки вже не буде жодного сумніву в тому, що й самий відсталий із слухачів напевно засвоїв те, чого ми хотіли»⁴². Нарешті Гітлер зазначав, що «усяка пропаганда принципово повинна бути зафарбована суб'єктивними кольорами». Вона повинна будуватися на тому, «щоб довести свою виключну правоту, а зовсім не на тому, щоб шукати об'єктивних істин»-'¹³. Справжній промовець, вважав він, уже по обличчях своїх слухачів читає, «по-перше, чи розуміють вони те, що він говорить, по-друге, чи здатні вони уважно слідкувати за його викладом, по-третє, чи переконує їх те, що він говорить. Якщо він зауважує, що аудиторія його не розуміє, то він зараз же змінює тон і починає говорити значно простіше та популярніше, так, що його зрозуміє найбільш відсталий слухач, ...він змінює темп промови та починає викладати свої думки повільніше, більш детально, більш схематично доти, поки не побачить, що аудиторія тепер повністю спокійно слідкує за його аргументами, ...якщо аудиторія не повністю переконується його аргументами, він стане приводити все нові та нові докази й приклади, ...буде систематично розжовувати свою думку, включно до того моменту, коли почує, що щезли останні залишки опозиції, поки він по обличчях своїх слухачів не побачить, що аргументація стала зрозумілою та сприйнялася»⁴⁴. Однак € слухачі, які або не сприймають розумом думки виступаючого, або мають певний внутрішній спротив проти промовця та його ідей. Тоді, зазначав Гітлер, «помилкові наукові погляди, невірні політичні

Особистість

пропагандист*

208

209

Особистість пропагянвиста

розуміння можна перебороти розсудливими аргументами. Внутрішній же спротив людей, який спирається на почуттях, цим шляхом не подолати ніколи. Тут доводиться діяти виключно лише апеляцією до таємничих сфер почуттів»*⁵. Раз гак, то Гітлер, спираючися на практичний досвід, сформулював кілька постулатів масової пропаганди. Він стверджував, що найкраще апелювати до масового слухача не зранку, а ввечері, бо «видно, воля людини зранку, а може бути й протягом цілого дня, ще сильна, ніж надвечір, тому такий слухач виказує промовцю протилежних поглядів більше внутрішнього спротиву ранком, ніж ввечері. Видно, надвечір рядова людина легше піддається волі більш сильного, у даному випадку, виступаючого перед нею доповідача... Цій же меті служить штучна, але в той же час таємнича обстановка, що створюється католицькою церквою: свічки, що горять, кадила, запахи»⁴⁶. Велике значення має приміщення, де відбувається таке дійство, чим воно більше, тим емоційніше настроєні слухачі. Висновок Гітлера щодо значення державного лідера як пропагандиста був наступний: «Мова державного діяча повинна оцінюватися не за тим враженням, яке вона справляє на університетських професорів, а за тим впливом, яке вона справляє на широкі маси народу. Ось єдиний критерій, який дозволяє судити про ступінь справжньої геніальності цього промовця»".

Однак Гітлер не лише теоретизував, він виступав сам, пропагуючи ідеї націонал-соціалізму. Робив він це достатньо професійно. Альберт Шпеєр у спогадах писав: «Завдяки своєму нюху, Гітлер вмів виразити та використати для своєї мети... різні течії, які були в наявності в свідомості епохи поки що лише розпливчато й неоформлєно»^4В. Описуючи один із виступів Гітлера, Шпеєр вказував, що той -«прекрасно вмів свідомо чи інстинктивно пристосовуватися до оточення». У своїй промові Гітлер взяв довірливий тон, промовляючи до слухачів, ніби він «відкрито та без прикрас ділиться своїми турботами про майбутнє. Іронія його пом'якшувалася повним гідності гумором, ...іноді він підвищував голос і говорив зворушливо, усе зміцнюючою силою переконання, і це враження виявилося більш глибоким, ніж сама промова, з якої, — писав Шпеєр, — я майже нічого не запам'ятав»*⁹. Висновок Шпеєра загалом був наступним: -«Він захопив мене швидше, ніж я усвідомив його ідеї».

Відомий дослідник особистості Гітлера Йоахим Фест, вказав на патологічний аспект у риториці Гітлера, коли той,^!

доводячи себе до істерики, ініціював «публіку до колективного шаленства. Вона жадібно очікувала моментального розкріпа­чення, гострої насолоди, що розроджувалася в криках, верещанні. Аналогія надто прозора, щоб її оминути, дозволяє пояснити тріумфи промов Гітлера як феномен сексуальності, скерованої в пустоту»⁵⁰. Записані промови Гітлера «передають своєрідну атмосферу непристойного масового совокуплення, що панувало на таких заходах: приховане дихання на початку промови, різкі короткі виїуки. зростаюча напруга та перші зітхання визволення, нарешті — оп'яніння, нове піднесення, а потім — екстатичне захоплення як наслідок нарешті мовного оргазму, що наступив, якого вже не стримаєш нічим»⁵¹. Але не лише в цьому сексуальному сурогаті був секрет Гітлера як промовця. «Скоріше тут справа в дивній, але для нього характерній, мішанині безпам'ятства та розрахунку. Стоячи в світлі прожекторів, блідий, жестикулюючий, голосно та хрипло кидаючи в зал лайку, слова звинувачення та ненависті, Гітлер все ж постійно луже точно контролював свої емоції, і вся його запальність не заважала йому точно відмірювати долю інстинктивного в своїх промовах». Якщо ще спочатку Гітлер твердив, що його завдання — «будити, розбурхувати та розпалювати інстинктивні початки», то пізніше всі його виступи детально планувалися, організовувалися, там вже не було місця жодним випадковостям, як писав Геббельс: «Усяка деталь була організована до кінця»: маршрут, зростання кількості людей, що обслуговували захід, кількість учасників кожних зборів, точно визначена кількість добровольців і публіки як такої та інші ефекти⁵². Так появі фюрера передували довге очікування, музика маршів, колективні гасла, які голосно скандувалися в залі, нарешті звучав «Баденвайлерський марш», усі зривалися з місць, «завмерши з піднятими для привітання руками, вони заходилися в криці, доведені всіма цими маніпуляціями до стану повного блаженства: ВІН прийшов»⁵³. «Незважаючи на всю жестикуляцію, високий рівень імпрові­зації, його промови були скрупульозно підготовлені та (в дійсності — Б.К.) проголошувалися суворо за текстом, який знаходився в нього завжди під руками, але як феномен вони народжувалися все ж у тісному спілкуванні, у зворотньому зв'язку з аудиторією». Усе ж секрет популярності був не в цьому, а в тому, що Гітлер розділяв із масою «найприхованіші рухи її душі... і концентрував у собі найбільш явним чином усі її спотворені реакції... Стоячи перед його трибуною промовця,

Особистість пропагтинисіа

210

211

вона (маса — Б.К.) бачила в ньому себе, ставала об'єктом обожнювання та поклоніння; це був взаємний обмін патологіч­ними реакціями, поєднання індивідуального та колективних комплексів внутрішньої кризи на святі п'янкого витіснення цих комплексів» ^и.

Інакшими за стилем були виступи ше одного визначного нацистського пропагандиста — Геббельса. Ключовими момен­тами в його виступах були ідеалізм, прагматизм, цинізм. ♦Фізично він був уражений. Інвалід, він мав гострий, уїдливо-глузливий розум, майстер у справах плетіння інтриг і змов»⁵⁵. Його кредо в пропаганді звелося до твердження — «Народні маси, за звичай, значно примітивніші, ніж ми собі їх уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда повинна завжди залишатися простою та одноманітною, ...лише той здатний осягнути головних результатів у справі здійснення впливу на суспільну думку, хто буде в стані звести всі проблеми до найпростішої термінології та в кого вистачить мужності постійно повторю­вати їх у цій найпростішій формі, не дивлячися на заперечення і нтелектуалів»⁵⁶.

Ера ТБ, яка почалася після Другої світової війни, дала той результат, що пропагандиста, промовця тепер побачили всі слухачі (глядачі), побачили його манеру говорити, жестику­ляцію, а навіть зачіску чи усмішку. Той, хто звертається з телеекрану, увійшов у приватне житло, він став мало не членом сім'ї, оскільки він зрозумілий, доступний, інакше кажучи, він --«свій». Тому так різко зросла роль і значення теледикторів, телекоментаторів, їх швидко запам'ятовують, вони популярні, їм наслідують, але водночас від них і вимагають певного еталону, збереження певного іміджу. Це підтверджує думку Юліуса Еволи, що «... не Ідея надає індивідууму цінність і могутність, а навпаки індивідуум надає ідеї цінність, могут­ність і виправдання»⁵⁷. Причому сьогодні зрозуміло, що акцепт необхідно ставити не на те, ЩО проголошується, а на те, кому проголошується. Як зазначав Микола Рубакін, «слово є лише подразником нашого нервово-мозкового механізму, ...яким власне словом яке почуття збудити і яку роль внести — це залежить передусім і більше всього від якостей слухача і читача. Власне від цього, а не від якостей слів, а навіть від їхнього вибору (сказаних або написаних)»⁵⁸.

ВИСНОВКИ:

1. Суть поняття «пропаганда» полягає в поширенні різного роду ідей, концепцій для їхнього утвердження в суспільній свідомості. Слово «пропаганда» вживається в широкому та вузькому значенні. Пропаганда має кілька рівнів і реалізується за допомогою системи принципів. У пропагандистському процесі використовуються різноманітні засоби — участь у ритуалах, показах, живе слово, мистецтво, архітектура, друковане слово. Універсальним засобом пропаганди стали навіювання, примусова участь у пропагандистських акціях, імперативність, декларативність і вмовляння.

2. У зв'язку з соціально-політичними конфліктами та науково-технічним прогресом, XX століття проходить процес становлення інститутів державної пропаганди, політичної радіопропаганди. формується мистецтво політичного кіно. Від другої половини XX ст. швидкими темпами розвивається політична пропаганда на ТБ.

3. Важливою умовою ефективної політичної пропаганди є особистість пропагандиста. Політична історія Античності дала нам приклади визначних пропагандистів-промовців — Демо- сфена, Ціцерона. В епоху Середньовіччя в пропаганді значно зросла питома вага церковних проповідників. Не в останню чергу буржуазні революції завдячують своїми перемогами знаменитим революціонерам-пропагандистам. У наші часи настала епоха пропагандистів-професіоналів, з'являються концепції політичної пропаганди.

Примітки:

1. Див.: ЗСигтіп&ег АІЬеП;. 3000 УаЬге РоіШзсЬе Ргора^апсіа. — ^іеп— МішсЬел, 1960.

2. Лайнбарджер Поль. Психологическая война. — М.,1962. — С. 73-74.

3. Там само. — С. 62.

4. Лінч Джозеф. Середньовічна церква. — К., І994. — С. 355.

5. Лютер Мартин. Избраннме произведения. — СП6., 1994. — С.401.

6. Скуленко М.И. История политической пропаганди. — К, 1990.-С. 84. ■' --ь . * ■ .ч-.»н-<)*: і, Д-

Примітки

212

213

ПрммГтіиі

7. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. — М., 1980. — С. 81—83.

8. Прикладом може бути книжка генерала О.Коржакова, керівника (колишнього) Служби безпеки президента РФ. — Б.Ельцин: от рассвета до заката. — М., 1997.

9. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. — С. 69.

10. Див: Ьа88«еІІ Нагоісі. Ргорафтсіа ТесЬодие іп Епе АУогсІ \Уаг. - СатЬгіа§е, 1971.

11. Ленин В.И. Полн. собр. соч. - Т. 35. - С. 14.

12. Цит. за офіційним американським коментарем до -«Чотир­ надцяти пунктів»- // Архив полковника Хауза. — М., 1944. — Т. IV. -С. 151.

13. Там само. — С. 151.

14. Там само. - С. 148-157.

15. Иванян З.А. Бельш дом: президенти и политика. — М., 1975. - С. 163.

16. Смит Денис Мзк. Муссолини. — М., 1995. — С. 136.

17. МаигеіІ Ко§ег, Ггаепкеі НеіпгісЬ. СоеЬЬеіз. — ХУагзха^а, 1972. - 5.147.

18. Цит. за: МаигеіІ Ко^ег, Ргаепкеі НеіпгісЬ. СоєЬЬєіб. — 5. 147.

19. Герцштейн Роберт Здвин. Война, которую вьіиграл Гитлер. — Смоленск, 1996. — С. 15.

20. Там само. — С. 163.

21. Там само.-С. 237, 244-245.

22. Там само. - С. 330-331,361.

23. Там само. — С. 386.

24. Див.: Бзлфор Себастьян. Фидель Кастро. — Ростов-на- Дону, 1997.-С. 137-139.

25. Див.: Демосфен. Речи. — М., 1954; Цицерон Марк Туллий. Речи: В 2-х т. - М., 1962. - Т. 1.

26. Реальний словарь классической древности Фр. Любкера. — СП6.-М., 1888. - С. 298.

27. Цицерон Марк Туллий. Речи: В 2-х т. - М., 1962. -ТІ.— С. 294.

28. Ренан Зрнест. Жизнь Иисуса. - М., 1990. - С. 57.

29. Там само. - С. 61.

30. Мень Александр. ГІрот. Сьін человеческий. — М„ 1991. — С.70.

31. Тиссен Генри Кларенс. Лекции по систематическому богословию. - СП6., 1994. - С. 84.

32. Ренан Зрнест. Жизнь Иисуса. — С. 58.

\

33. Цит. за: Гарин И.И. Кальвин. — Харьков, 1994. — С. 41. 34 Карлейль Томас. Французская революция. История. — М., 1991.-С. 380.

35. Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине.: В 5-ти т. — М, 1969. -Т.5.-С. 122.

36. Там само. — С. 123.

37. Там само. — С. 132—133.

38. Волкогонов Д.А. Ленин. Политический портрет.: В 2-х кн. — М-. 1994. - Кн. 2. - С. 238-239.

39. Волкогонов Д.А. Троцкий. Политический портрет.: В 2-х кн. — М., 1992.-Кн.2.-С.242.

40. Гитлер Адольф. Моя борьба. — Ашхабад, 1992. — С. 90 — 91.

41. Там само. — С. 150.

42. Там само. - С. 150-151.

43. Там само. — С. 151.

44. Там само. — С. 396.

45. Там само. — С. 396.

46. Там само. - С. 398-399.

47. Там само. — С. 401.

48. Шпеер Альберт. Воспоминания. — Смоленск—Москва, 1997.-С. 48.

49. Там само. - С. 49-50.

50. Фест Иоахим. Гитлер. Биографня. — Пермь, 1993. — Т. 2. — С. 186.

51. Там само. — С. 186.

52. Там само. - С. 187.

53. Там само. - С. 189.

54. Там само. — С. 191.

55. Герцштейн Роберт Здвин. Война, которую вьшграл Гитлер. — С.75.

56. Там само. — С. 33.

57. Звола Юлиус. Язьіческий империализм. — М., 1994. — С. 51.

58. Рубакин Н.А. Тайни устной пропаганди //Речевое воздей- ствие. Проблеми прикладной психолингвистики. — М., 1972.-С. 132.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Увесь зміст культури... має своєю передумовою початкове тяюш Духу. Ернест Кассірер

2І7

Сут>, форми та функції політичної культури

суть, форми та функції політичної культури

цивілізацій ні цикли політичної культури

політична символіка

політика та мораль

політичне мистецтво

та література

Суть, форми та функції політичної культури (Б.К.)

Суть поняття «політична культура»

Латинське слово сиііига перекладається як оброблення, плекання чогось, шанування. У широкому розумінні воно означає сукупність духовних і матеріальних осягнень людства, накопичених за його історію. Саме цим культура відрізняється від природи. У вузькому значенні — це певна сума духовних і матеріальних здобутків якоїсь суспільної групи, що передаєть­ся наступним поколінням. Культура, таким чином, визначає відповідний рівень Історичного розвитку певного суспільства.

Етимологічний аналіз показує спорідненість понять «куль­тура» і «культ» (від лат. сиШіз — поклоніння), це вплинуло на тенденції трактування культури як сукупності цінностей, які заслуговують на особливу пошану. Спочатку це поняття вживалося в Італії, Франції та Англії лише я к ознака плекання чогось (наприклад культури обробітку землі, певних рослин, тварин чи навіть літературної, мистецької діяльності). Пізніше це поняття почало все більше вживатися як ознака певного рівня духовного розвитку людини, ЇЇ досконалості. Згодом це поняття почало замінятися поняттям «цивілізація». У Німеч­чині поняття «культура» спочатку використовувалося як синонім поняття «освіченість», «вченість*. Німецький мис­литель Йоганн Гердер визначив культуру як історичну «національну формацію», що визволяється з природного варварського стану, вона є головним стрижневим чинником, що об'єднує людство.[Церцевипок> культури, вважав він, виступає

Суть, форт* ■¥■ фуницВГ політичної культури

218

219

Суть, форми та фуіищїГ політичнім культури

релігія, яка принесла народам й саму культуру. За Гердером, структуру культури складають мова, наука, мистецтво, ремесла, здобутки матеріального виробництва^Окрім цього, сюди він включив і суспільні інститути, називаючи їх поняттям «управління». Кожна нація витворює свою культуру, Гердер прослідкував це на прикладах історії культури Сходу, Антич­ності, Середньовіччя, Нового часу.

Майже одночасно Кант визначив культуру як певну систему моральних норм і правил, що їх осягає людина в процесі свого вільного розвитку. XIX ст. стало часом, коли культуру поєднали, з однієї сторони, із розвитком особистості, її вдосконалення, з іншої — із державою та її політикою. Розглядаючи культуру як певний результат діяльності, можна розрізнити її за структурою на суспільну, духовну та матеріаль­ну. Кожна з них у свою чергу поділяється на видові культури, наприклад духовна — на правову, політичну, філософську, релігійну, етичну, естетичну тощо.

Водночас поняття «культура» включає в себе певний тип міжлюдських відносин, які притаманні особистостям, суспіль­ним мікро- і макрогрупам (культура вчителя, міська, сільська, класова, національна). Загалом, пробуючи дати визначення, зазначимо, що КУЛЬТУРА - це СИСТЕМА ВІДНОСИН І ВОДНОЧАС ПРОЦЕС ТВОРЕННЯ ТА ВІДТВОРЕННЯ її СКЛАДОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ У РЯДІ ПОКОЛІНЬ, ЯКІ ЗМІНЮЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО¹. Деякі теоретики стверд­жують, що культура — це «сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності», це локалізоване в просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується за історичними типами або за етнічними, континентальними чи регіональними характерис­тиками людства»². Видно, найширше визначення поняття «культура» дав Італійський мислитель ДжамбаттІста Віко: культурою є ВСЕ ТЕ, що ТВОРИТЬСЯ ЛЮДИНОЮ.

Важливішим видом культури є політична культура. Це поняття стало широко вживатися лише XX століття, оскільки раніше використовувалося поняття «національний характер», суть якого зводилася до з'ясування національних особли­востей, специфіки поведінки, традицій, стереотипів і системи цінностей тієї або іншої нації. Це поняття трактувалося як «комплекс моральних, культурних, політичних та інших уявлень, властивих певній нації та закріплених у її традиціях»³. Пошуки адекватного трактування поняття «політична куль-

тура» продовжувалися й далі, майже класичним вважалося визначення американців Сіднея Верби, ІЬбріеля Алмонда та Л.Пайя цього поняття як особливого типу орієнтації на політичні об'єкти, до яких належить і політична система. Це суб'єктивний потік політики, який наділяє значенням політич­ні рішення, впорядковує інститути та надає соціального значення Індивідуальним діям. Алмонд і Верба лаконічно сформулювали, що «коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, то ми маємо на увазі політичну систему, інтерна­ціоналізовану в знаннях, почуттях та оцінках членів суспіль­ства»'¹. Дещо пізніше психоаналітик Пай висловився ще лаконічніше — «політична культура — це психологічний вимір політики, який висловлено в узагальнюючій формі»⁵.

Останні десятиліття дали ще більший плюралізм думок. Визначення поняття «політична культура» можна звести до чотирьох типів: узагальнених як орієнтації на політичні об'єкти: психологічних, коли культура розглядається як поведінкові акти; об'єктивних, коли культура визначає в них об'єкти влади, які дозволяють певну поведінку учасників, що є допустимою для даної політичної системи; евристичні⁵, коли культура розглядається як абстрактна конструкція придатна для аналізу- Саме цей останній тип, до речі, рекомендований Міжнародною асоціацією політичної науки, коли від вчених вимагається давати не оцінку дій, а лише їх вивчати.

Поняття «політична культура» почало спеціально вивча­тися в колишньому СРСР лише від 80-х р. Сьогодні маємо досить широку палітру визначень політичної культури: це й втілення ціннісно-змістовної детермінації політичної актив­ності людини в різних формах (Пугачов); і в певному розумінні етос або дух, який надихає формальні політичні інститути (Гаджісв). У більш вузькому розумінні — це комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики, закони та правила його політичного функціонування (Михайло Марченко). В Україні політичну культуру визначили як стабільну відповідність способу та результату поведінки суб'єкта культурним імперативам — цінностям, знанням, нормам, принципам, що функціонують у сфері політики, прийняті та реалізуються на практиці {Іван Дзюбко). Більш вдалими видаються визначення, що політична культура становить культуру політичної свідомості, ступінь

Типи пептичної'людини та форми участі громадян у політичному житті

22

23

Громада не тво;

■Ід <ДеЯ ДО концепцій

ного») інстинкту, тобто належність до нової політичної спільноти, де рацію мають лише ■«свої». Суспільне життя тут — це майже нескінчений суцільнополітичний захід.

Зовсім інша ситуація за ліберально-демократичних режимів, де панує дух індивідуалізму, суперництва, конку­ренції, плюралізму та свободи. Політична людина формується з урахуванням не лише різного рівня потенційних можли­востей, але й різної участі іромадян у політичних процесах. Традиції політичного плюралізму сформували більшість форм участі в політичному житті: від політичної апатії до активної позиції- Багатопартійність дала можливість для вільного пошуку різними верствами суспільства представників їхніх інтересів, коли ж такі знаходяться, то громадянство вклю­чається в політичну боротьбу, адже воно отримало можливість політичного вибору. Розвиток представницької демократії поволі переніс акцент із проблем масової участі громадянства в політичних процесах (перша пол. XX ст.) на проблеми участі в політиці на особистісному рівні. Наприкінці нашого століття індивідуальна участь у політиці знаходиться в центрі уваги. Це пояснюється, з однієї сторони, тим, що в молодих державах, де нещодавно пройшло одержавлення етносів, значно вищий рівень політичної свідомості щодо загальнонаціональних цінностей і необхідності захисту своєї держави від можливої агресії ззовні, ніж у традиційно демократичних країнах. Тому в політичному житті в таких державах бере участь не лише загал громадянства, але враховуються політичні позиції мало не кожного громадянина, оскільки здебільшого такі державні системи ще не пройшли свого порогу незворотності. З іншої сторони, у традиційних демократіях тривала політична стабільність, добробут породили певне самозаспокоєння суспільства, що призвело до значного зменшення учасників політичних процесів. Як свідчать дані, у розвинутих демокра­тичних державах лише 15 відсотків населення займається політикою на професійному рівні; 35 відсотків — бере участь у передвиборчих агітаційно-пропагандистських заходах. Поло­вина населення займається політикою як активісти⁸ (без оплати). У таких умовах, особливо під час виборів, боротьба точиться мало не за кожний голос виборця, що значно підвищує вимоги щодо праці активістів.

Громадянство: від Ідей до концепцій (Б.К.)

Ідеї громадянства за часи Античності «

Перші паростки поняття «громадянство» з'явилися за часи Античності (після того, як в Греції виникли поліси), його суть полягала в тому, що кожен вільний грек від народження ставав членом громадянської спільноти, був свідомим своїх прав та обов'язків (насамперед відповідальності перед міською общиною). Він був свідомим необхідності своєї участі в політичному житті общини, потреби рахуватися з думкою Інших громадян, погоджуватися на певну залежність від цих громадян тощо.

Громадяни полісу (народжені громадянами, що належали до однієї з родових спільнот), які брали участь у законодавстві, судочинстві, мали земельну власність, зі зброєю захищали поліс, володіли домашнім вогнищем, освяченим богами, не протиставляли себе общині загалом і не відчували такого протистояння щодо себе, усвідомлювали себе як велике спільне МИ. З ототожненням держави та суспільства ототожнювалися поняття «політична людина* і «громадянин». Головною політичною вартістю, універсальною громадянською цінністю за Античності стала свобода. Серед громадян градація була не так за походженням і майновим станом, як за поділом «вільний — не вільний». Вільний, завдяки власності на землю, виключного права на володіння зброєю та її застосування, мав політичні права (обирати, обиратися, судити інших, виконувати різні публічні політичні обов'язки), які перетворювали його на громадянина. Були громадяни від народження (сіт)ез паіі) та громадяни, що стали такими, згідно з постановою народних зборів (сіьІ5 юасіі). Громадянин був суб'єктом права, це визначалося трьома статусами: свободи (ігЬегіаііз), грома­дянства (схгіШиз), сімейного становища (зіаіиз/атіііа).

У давньоримському суспільстві громадянство виникало від народження дитини в законному шлюбі, причому дитина набувала статусу свого батька від моменту запліднення. Якщо ж вона була народжена поза шлюбом, то набувала статусу матері. Жінка перебувала під постійною опікою чоловіка, батька або родичів. За часи принципату, якщо жінка не мала такої опіки, то вона могла приймати рішення щодо власного майна, але не відповідала за чужі борги. Римське громадянство можна було набути за заслуги перед Римом, за звільнення

Суть, форми та функції політичної культури

220

22І

Суть, форми та фуию£Г політичної культури

цивілізованості характеру та способу функціонування політич­них інститутів, усієї сукупності механізмів виявлення системи влади (Михайло Сазонов), або що це система знань і уявлень політичних класів, верств, малих соціальних груп, окремих індивідів про владу, державу та політику; орієнтація й активність у сфері політичних відносин, дій народних мас; рівень розвитку державних і громадсько-політичних Інсти­тутів⁶. У свою чергу пропонуємо наступне визначення: ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СТАНОВИТЬ ВЛАДНИЙ АС­ПЕКТ УСЯКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ, ВІДОБРА­ЖЕНИЙ У СИСТЕМІ ПОГЛЯДІВ, ПОЧУТТІВ, ЦІННОСТЕЙ ТА УЯВЛЕНЬ, ЯКІ РЕАЛІЗУЮТЬСЯ В ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИНАХ І ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ СУБ'ЄКТІВ.