Тема 6: Індикатори стану й методологія визначення рівня життя населення

Мета заняття: визначити економічну сутність та методику розрахунку системи індикаторів рівня життя населення, набути навиків аналізу структури та динаміки грошових доходів і витрат населення, освоїти сутність показників людського розвитку, добробуту та бідності.

План заняття

1. Соціально-економічні індикатори рівня життя населення

2. Методологія визначення індексу людського розвитку

3. Прожитковий мінімум, споживчий кошик, рівень бідності

Умови і методика виконання

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

• зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

• зіставлення соціально-економічних індикаторів із науковими нормами;

• порівняння з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнювальні, які відображають сумарне спо­живання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг, та як відносні, які характеризують окремі сторони добробуту населення.

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються як показники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Грошові доходи й витрати населення відображаються у відносному балансі та за своєю структурою й динамікою за роками.

Розрізняють номінальні та реальні доходи населення. Номіналь­ні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів, а також витрати на податки, інші обов’язкові платежі та спрямовуються на особисте споживання й заощадження.

Заробітну плату розрізняють номінальну та реальну. Купівель­на заробітна плата визначається співвідношенням номінальної заробітної плати (без урахування особистих податків і обов’яз­кових платежів) та індексу споживчих цін:

, (6.1)

де Wр, Wн — реальна та номінальна зарплати; РТ — особисті податки; Поб. — платежі обов’язкові; СРІ — індекс споживчих цін або індекс Ласпейреса.

Аналізові також підлягає диференціація доходів населення за такими показниками:

1. коефіцієнт фондів — характеризує, у скільки разів доходи 10 % найбагатшого населення перевищують доходи 10 % найбідніших.

2. децільний коефіцієнт диференціації — показує, у скільки разів мінімальний дохід 10 % найбагатших перевищує максималь­ний дохід 10 % найбідніших.

Для аналізу ступеня диференціації доходів визначаються межа малозабезпеченості та частка населення, що перебуває нижче цієї межу або ж має дохід більший від середнього.

Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання й аналізуються за такими складовими:

• обсяг та структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;

• витрати на оплату послуг;

• податки, обов’язкові платежі та добровільні внески.

Витрати на оплату послуг (охорони здоров’я, освіти, транспорт­них, житлово-комунальних) значною мірою залежать від платності, пільговості або безоплатності цих послуг. Отже, розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення.

Рівень життя визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стиль життя, оцінюється його якість.

Система показників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характерних умов життя. Виділяють 12 груп показників:

1. Народжуваність, смертність та інші демографічні характеристики населення.

2. Санітарно-гігієнічні умови життя.

3. Споживання продовольчих товарів.

4. Житлові умови.

5. Освіта і культура.

6. Умови праці і зайнятість.

7. Доходи і витрати населення.

8. Вартість життя і споживчі ціни.

9. Транспортні засоби.

10. Організація відпочинку.

11. Соціальне забезпечення.

12. Свобода людини.

Отже, при оцінці рівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування, одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею, меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутового призначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризують забезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичного обслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями, банями, їдальнями тощо.

Відповідна повинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендується споживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів - 150 кг, фруктів -70-80 кг, м'яса - 60-70 кг.

Проте значна частина населення при переході до ринкової економіки не може дотримуватися цих норм і проживає на рівні малозабезпеченості. Іще у 80-х роках ми вперше зіткнулися з наявністю бідності.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками: 1) прожитковим мінімумом, 2) гарантованим прожитковим мінімумом, 3) мінімальним споживчим бюджетом.

Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах. Другий, окрім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум - нижня межа малозабезпеченості (бідності).

Гарантований прожитковий мінімум - це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

Розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг (200 видів товарів). Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил.

Методологія визначення індексу людського розвитку. Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в Державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки витрат, особливо на охорону здоров’я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад.

Використання вільного часу характеризується показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування.

Існують спроби розробити узагальнювальний показник рівня життя населення — індекс людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток — це безперервний процес розширення можливос­тей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге та здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень.

Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники: ВВП на душу населення, середню тривалість життя, рівень освіти населення, старшого 25 років. Ці показники для даної країни зіставляються з максимальними в світі аналогічними показниками. Індекс людського розвитку (ІЛР) роз­раховується за формулою:

, (6.2)

де ВВП/Н — індекс реального ВВП на душу населення; І_осв. — досягнутий рівень освіти; І_тр.ж. — середня тривалість життя;

У процесі розрахунку індексу людського розвитку визначається також гендерний показник, який ураховує соціально-еконо­мічну нерівність у становищі чоловіків і жінок країни. Це так звані гендерні відмінності. Якщо є така нерівність, то розрахунки індексів здійснюються окремо для чоловіків і жінок, що призводить до зниження індекса гендерного розвитку (ІГР) порів­няно з індексом людського розвитку (ІГР  ІЛР). Якщо ж спостерігається гендерна рівність, то ці індекси майже однакові.

Фахівці Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ та Державного комітету статистики запропонували національну методику визначення ІЛР. За цією методикою ІЛР охоплює дев’ять показників, які характеризують:

• демографічну ситуацію в країні та в регіонах;

• стан ринку праці;

• рівень життя населення;

• житлові умови;

• охорону здоров’я та рівень здоров’я населення;

• рівень освіти;

• соціальне середовище;

• фінансування основних галузей, які забезпечують людський розвиток;

• екологічну ситуацію.

Прожитковий мінімум. В формуванні прожиткового мінімуму в міжнародній практиці використовуються такі методи: статистичний — прожитковий мінімум установлюється на рівні доходів, який мають 10-20 відсотків найменш забезпечених громадян країни; нормативний — визначається за фактичною вартістю споживчих товарів і послуг, що входять у споживчий кошик; комбінований або нормативно-статистичний: харчування визначається за нормативами, а кошик — щодо його частки в загальних витратах; суб’єктивний — на основі соціальних опитувань населення про необхідний мінімальний дохід; ресурсний, що виходить із можливості економіки забезпечити прожитковий мінімум.

Розрахований за кожним з цих методів, прожитковий мінімум приймається також як межа бідності для надання соціальної допомоги найбільш вразливим верствам населення.

На сучасному етапі, враховуючи економічний стан України, формування прожиткового мінімуму доцільніше здійснювати за статистичним, комбінованим або ресурсним методом. Але перевагу в Законі „Про прожитковий мінімум” надано нормативному методу, який використовується в країнах з досить високим рівнем життя.

В Законі України „Про прожитковий мінімум” дано таке визначення прожиткового мінімуму: прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Відповідно до Закону України „Про прожитковий мінімум” прожитковий мінімум застосовується, зокрема, для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги у зв’язку з безробіттям, інших соціальних виплат.

В Україні в прожитковий мінімум, на відміну від вищеозначених, включено мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Окрім того, для розрахунку прожиткового мінімуму український набір продуктів харчування, набір непродовольчих товарів та набір послуг, на відміну від російського, значно розширений.

В колишньому Радянському Союзі прожитковий мінімум на одну особу за станом на 1990 рік становив 61 крб. Вартісна величина мінімального споживчого бюджету у 1990 році становила 110 крб; в 2000 році, з урахуванням індексу інфляції, — 360,9 грн., а в 2005 році — відповідно 410 грн. В 2009 році було прийнято Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», який Закон спрямований на встановлення розміру прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати, що забезпечить належний соціальний захист кожного громадянина України у період фінансово-економічної кризи. Відповідно прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 листопада 2009 року - 701 гривні, з 1 січня 2010 року - 825 гривень, з 1 квітня - 839 гривень, з 1 липня - 843 гривень, з 1 жовтня - 861 гривні, з 1 грудня - 875 гривень та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення

За визначенням Закону УРСР „Про мінімальний споживчий бюджет” від 1991 року, призупиненого Декретом Кабінету Міністрів України в 1993 році, прожитковий мінімум — це набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.

Як бачимо, забезпечення задоволення основних соціально-культурних потреб людини є складовою частиною більш високого мінімального стандартів рівня життя, яким є мінімальний споживчий бюджет щодо прожиткового мінімуму. А тому соціально-культурні потреби не можуть бути складовою частиною прожиткового мінімуму.

Якщо прожитковий мінімум характеризує мінімально допустимі умови активного стану людини, то мінімальний споживчий бюджет є більш повним набором (у натуральній і вартісній формі) матеріальних і духовних благ. В фінансово-економічних умовах, які склались в розвитку держави, мінімальний спожикчпй бюджет може використовуватись лише як орієнтир, до якого необхідно поступово, по можливості, підтягувати рівень доходів низькооплачуваних категорій населення.

Із світової практики відомо, що коли більше половини населення держави знаходиться за межею бідності, то це вже не соціальна, а суто економічна проблема. Але, на жаль, останньою в Україні недостатньо займаються.

Для того, щоб прожитковий мінімум став для переважної частини не розчаруванням, а надією на краще життя, необхідно змінити методологічний підхід до прогнозу макропоказників. В основу розрахунків ВВП та такої його складової, як оплата праці, має бути покладено прожитковий мінімум. Це принципове положення закладає новий методологічний підхід до прогнозування ВВП та вироблення на його основі стратегії соціальної політики на коротко — та довгострокову перспективу. При такому методологічному підході економіка держави спрямовується на підвищення добробуту населення, а економічні служби здійснюють заходи щодо забезпечення зростання ВВП в передбачених параметрах підвищення рівня життя.

Тому головне завдання зараз — знайти механізм вирішення цієї проблеми. Такий механізм, як це показано в статті, існує. Для його реалізації необхідно небагато — політична воля виконавчої гілки влади.

Розглянемо деякі методологічні і методичні проблеми розрахунку прожиткового мінімуму, які необхідно вирішити найближчим часом.

Законом „Про прожитковий мінімум” регіонам дано право затверджувати розміри прожиткового мінімуму. Сьогодні в Україні затверджується єдиний показник прожиткового мінімуму, який відповідає різниці рівня життя, рівня доходів і рівня споживання по регіонах. Результати бюджетних досліджень Державного комітету статистики вказують на значні їх розходження. Наприклад, у Києві рівень прибутків і споживання на 68-69% вищий від середньоукраїнського, а в областях, як Волинська і Сумська, — на 30% нижчий. тобто діапазон рівня споживання і рівня прибутків по регіонах коливається майже у 2 рази.

При використанні єдиного показника прожиткового мінімуму для визначення права на соціальну допомоги і її розмірів одні області, умов-кажучи, будуть вигравати, тому що їх реальний рівень життя об’єктивно нижчий, а інші будуть програвати.

Деякі наукові працівники висловлюють думку, що вагомим недоліком методики розрахунку прожиткового мінімуму є те, що в ньому не враховуються особливості вартості життя в селі і місті, і було б непогано затверджувати прожитковий мінімум окремо для міського і сільського населення [4, 16].

Не можна не враховувати існуючих тенденцій у нашому житті, зокрема тенденції до оплати деяких видів „безкоштовних” послуг (медичне обслуговування, освіта та ін.). Нині при визначенні розмірів прожиткового мінімуму ці фактори не враховуються, тому що ніби-то безкоштовність цих послуг гарантується Конституцією України. Ці елементи також мають стати складовими прожиткового мінімуму.

Діюча методика розрахунку прожиткового мінімуму передбачає тільки врахування витрат на оплату житла, яке вже є, і оплату комунальних послуг. А якщо у людини немає житла, то не враховується необхідність накопичення коштів для придбання житла чи його оренди.

Проектом Житлового кодексу передбачено, що все населення повинно платити за житлово-комунальні послуги та ще й за оренду житла. При розрахунку прожиткового мінімуму ці моменти мають враховуватися.

Наступна проблема — це розрахунок прожиткового мінімуму сім’ї. У нас сьогодні об’єктом соціального захисту все більше виступає сім’я. Законодавством право на допомогу визначається виходячи з рівня доходів сім’ї, а розмір допомог — з врахуванням прожиткового мінімуму в розрахунку на сім’ю. Але методики розрахунку прожиткового мінімуму для сім’ї немає до цього часу. Методологічно буде правильно просто скласти прожиткові мінімуми членів сім’ї в загальну суму і прийняти це за прожитковий мінімум сім’ї.

Наступне питання, яке теж потребує уваги, — це захист реальних доходів населення в умовах реформування системи соціального страхування. Мова йде про політику поступового переносу тягаря страхових внесків у системі соціального страхування на самого застрахованого (за рахунок його особистої заробітної плати чи його прибутку). В цілому така політика є правильною, тому що сьогодні у нас 94% навантаження фінансування системи обов’язкового соціального страхування лягає на роботодавця. У більшості європейських країн фінансове навантаження на роботодавця не перевищує 45%. А взагалі класичною вважається пропорція 2:1, коли 2/3 платить роботодавець, а самі застраховані працівники платять 1/3.

Споживчий кошик. Як міра соціального захисту населення у практиці здійснення соціальної політики застосовуються розрахунки мінімального споживчого бюджету, що визначає витрати на придбання набору споживчих товарів та послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Розрахунки мінімального споживчого бюджету використовуються як соціальні нормативи при прогнозуванні змін життєвого рівня населення, визначенні мінімальних розмірів заробітне плати, пенсій, стипендій, соціальних допомог та інших соціальних виплат, а також витрат держави на харчування у лікарнях, інтернатах, школах та інших установах соціальної сфери.

Особливе значення має оцінка межі малозабезпеченості. Як соціально-економічне явище вона характеризується такими показниками:

М₁ — мінімальний споживчий бюджет (вищий рівень малозабезпеченості);

М₂ — гарантований прожитковий мінімум (офіційно затверджуваний рівень мінімальної зарплати та пенсій);

М₃ — соціально-фізіологічний прожитковий мінімум (нижчий рівень малозабезпеченості);

М₄ — грошові доходи на душу населення.

Економічна сутність бідності. Періоди економічних потрясінь супроводжуються посиленням диференціації доходу різних груп населення. Диференціація доходів викликає гостру соціальну проблему бідності.

Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.

Бідність — це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів.

Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означенням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим — ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) усунення від суспільного життя.

Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.

Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хронологічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу відносять населення "бідних" країн і майже не відносять населення "багатих" країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від загального рівня добробуту населення.

Сучасна соціально-економічна теорія тлумачить бідність як багато-аспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну та суб'єктивну, абсолютну і відносну, тимчасову і застійну.

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з бідністю.

За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди та призводить до більш тяжких наслідків. Тимчасова бідність є результатом одномоментного зниження рівня життя. Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути-сезонні коливання в цінах на харчові продукти та послуги.

До особливостей проблем бідності в Україні можна віднести такі:

1. Бідність не виникла разом із становленням української держави. Вона існувала і в СРСР. Бідність взагалі є неминучою, навіть у дуже багатому суспільстві. За оцінками фахівців Інституту народонаселення і соціальних проблем АН СРСР, у 1990 р. нижче межі малозабезпеченості жило 20-25 % населення країни. На думку міжнародних експертів, в Україні в цей час до бідних можна було віднести близько 11 % населення. Але оскільки бідність є результатом соціальної нерівності, це явище завжди камуфлювалось. Законодавство України вживає термін "малозабезпеченість", показник "бідність", почав вживатись лише наприкінці 2002 року.

2. Збідніння широких верств населення виникло одночасно з появою багатих прошарків, заможність яких пов'язана з неправедними джерелами і яким не притаманне благодійництво.

3. Бідними стали люди, які чесно працювали і працюють у державі, жили за її законами.

4. Існуюче в Україні явище бідності зайнятого населення є наслідком порушень у системі оплати праці та формуванні ринку робочої сили.

За методикою Європейського Економічного Співтовариства визначаються дві межі бідності — верхня та нижня: 60 та 40% від М₁ (чи М₄). Ототожнюючи межу бідності за нижнім варіантом з показником М₂ як показником мінімально-прогнозованої заробітної плати та пенсій, отримуємо методом усереднення: М₂=0,4(М₁+М₄)/2 грн./місяць.

Що стосується показника прожиткового мінімуму М₃, то його розрахунки повинні вестися у рамках мінімуму споживчого бюджету та споживчого кошика за статево-віковими групами населення, типами родин, іншими соціально-економічними ознаками [1, 3—12]:

П₁ — статево-вікові групи населення: чоловіки та жінки працездатного віку: 18—29 років, старші 30 років; чоловіки та жінки 60—74 років, старші 75 років; діти та підлітки, у тому числі 14—17 років.

П₂ — типи родин: родина без дітей, родина з дітьми (стандартна сім’я з 4 чол., діти-хлопчик, дівчинка), багатодітна родина, самотні. Диференціація родин виявляється, зокрема, у співвідношеннях працюючих членів родини та утриманців тощо.

П₃ — рівні забезпеченості. Зокрема, малозабезпечені: особи похилого віку (з підвищеною потребою у ліках), багатодітні родини, неповні родини, інваліди, студенти (у тому числі ті, що мешкають у гуртожитку), працівники, зайняті у галузях, де оплата праці істотно нижча від середньої.

Бюджет мінімуму матеріальної забезпеченості повинен покривати енергетичні витрати та потреби в основних поживних речовинах (найнеобхідніші потреби — на середньому рівні, а нехарчові товари — на 0,3 ч 0,9 від середнього). Межа малозабезпеченості відповідає ≈ 2/3 середнього рівня доходів. Це рівень, нижче від якого неможливе задоволення основних потреб, включаючи соціальні [6, 168].

Межа бідності (за визначенням органів ЄЕС):

• I рівень оцінюється у 60% від середнього рівня доходу;

• II рівень — у 40%. У США — відповідно 70 та 50%.

П₄ — структура споживання визначається раціональним набором продуктів харчування, предметів санітарії та гігієни, ліків, одягу, житлово-комунальних послуг, що забезпечує виживання в умовах, що склалися.

Основні поняття та терміни

Реальна зарплата, номінальна зарплата, платоспроможний попит диференціація доходів населення, коефіцієнт фондів, децільний коефіцієнт диференціації, індекс людського розвитку, прожитковий мінімум, споживчий кошик, прояви бідності, мінімальна зарплата, крайня форма бідності, межа бідності, глибина бідності, рівень маргінальності.

Питання для повторення

1. Назвіть основні соціально-економічні індикатори рівня життя населення.

2. У чому полягає різниця між номінальними і реальними доходами? Що характеризує індекс вартості життя?

3. Поясніть основні причини бідності в країні. Які чинни­ки можна розглядати як другорядні у виникненні бідності?

4. Поясніть економічну сутність кривої Лоренца. Як змінюється коефіцієнт Джині за умови високої диференціації доходів у суспільстві?

5. Охарактеризуйте середній клас. Чому важливою для соціально-економічної та політичної стабільності є наявність середнього класу? Якими ознаками визначається належність громадян до середнього класу?

6. Поясніть економічну сутність потенційної та реальної місткості споживчого ринку.

7. Поясніть, що означає показник „індекс людського розвитку”. Які існують провідні складові людського розвитку?

8. Наведіть методику визначення індексу людського розвитку за рекомендацією ООН.

9. Які відмінності між індексами гендерного та людського розвитку? За яких умов ці індекси збігаються, а коли вони різні?

10. Поясніть сутність нормативного та статистичного методів розрахунку прожиткового мінімуму.

11. У чому різниця між поняттями „фізіологічний” та „соціальний” мінімум?

12. Що характеризує рівень маргінальності? Чому він впливає на міграційні процеси?

13. Поясніть сутність методів очікуваної та ретроспективної індексації доходів населення. Який метод більш поширений у світовій практиці?