План 1. Правова система управління.
2. Повноваження органів управління в галузі охорони
навколишнього природного середовища.
3. Спостереження, прогнозування, облік та інформування в
галузі охорони навколишнього природного середовища.
Існуюча екологічна ситуація і тенденції її зміни багато в чому визначаються промисловим виробництвом і господарською діяльністю в цілому. Незважаючи на окремі успіхи і досягнення, загальна картина тут продовжує погіршуватися, що веде до подальшого розвитку екологічної кризи у світі. Основна причина подібного положення полягає в низькій ефективності використовуваних механізмів екологічного контролю і управління на промисловому виробництві, переважно заснованих на твердих адміністративних методах і примусі. Усе більш очевидною стає необхідність пошуку нових шляхів і підходів до вирішення екологічних проблем промислового виробництва. Основним з таких шляхів у світі загальновизнаним є екологічний менеджмент. В 1992 р. на екологічній асамблеї в Ріо-де-Жанейро, підкреслювалося, що "екологічний менеджмент варто віднести до ключової домінанти стійкого розвитку й одночасно до вищих пріоритетів промислової діяльності і підприємництва" (Earth Summit'92. The United Nations Conference on Environment and Development).
Основні причини кризи екологічної ситуації:
o низький рівень екологічної свідомості суспільства;
o тривале надання переваги розвитку сировинно-видобувних галузей;
o питома вага ресурсо- та енергомістких технологій в структурі промисловості;
o низька ефективність очисних споруд;
o недосконалість правових та економічних механізмів захисту довкілля;
o недостатнє забезпечення дотримання законодавства з охорони довкілля;
o не завжди доцільне використання коштів, одержаних від платежів за ресурси і відходи, штрафних та фінансових санкцій;
o недостатнє інформування громадськості щодо стану довкілля.
Стан здоров'я населення області можна вважати низьким.
Основні причини кризи стану здоров'я населення:
o відсутність у значної частини населення навичок здорового способу життя;
o нестабільність у суспільстві і незадовільне матеріальне становище населення;
o негативний вплив факторів довкілля;
o недостатнє забезпечення дотримання законодавства з охорони здоров'я;
o не завжди достатня і доступна медична допомога.
Ситуація, що склалася, потребує втручання на державному, регіональному і місцевому рівнях в усі сфери життєдіяльності суспільства - культури і духовності, освіти та інформування, політики, економіки, законодавства, охорони здоров'я.
Система екологічного менеджменту – це частина загальної системи менеджменту, що включає в себе:
- організаційну структуру,
- планування діяльності,
- розподіл відповідальності,
- практичну роботу,
- процедури, процеси та ресурси для розробки, впровадження, оцінки досягнутих результатів реалізації і вдосконалення екологічної політики, її цілей і завдань.
Будова екологічного менеджменту включає такі першоелементи: - суб'єкт екологічного менеджменту – особа чи організація, яка здійснює екологічне управління; об'єкт екологічного менеджменту – діяльність, яка пов’язана із виробництвом.
Зміст екологічного менеджменту – сукупність управлінських заходів, за допомогою яких суб'єкт впливає на об'єкт екологічного менеджменту (планування, облік, аудит, інформування, фінансування тощо.)
Екологія усе більше політизується, а політика – екологізується.
Система екологічного менеджменту в країні визначається, формується і регламентується Законом України “ Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятого в 1991 р. Згідно з цим законом, метою державного управління в галузі охорони довкілля є:
- реалізація законодавства;
- контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки;
- забезпечення проведення ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів;
- досягнення узгодженості державних і громадських органів у галузі охорони довкілля.
Управління в екологічній сфері – це врегульована правовими нормами організаційно – виконавча діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян, спрямована на використання природних ресурсів, охорону екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки.
Правовою основою управління в екологічній сфері є законодавство і норми інших галузей права, які створюють нормативно-правову базу для діяльності державних та інших органів, пов’язаних з виконанням ними управлінських повноважень.
Функції управління в екологічній сфері за основними напрямами діяльності умовно поділяють на дві групи: загальні та спеціальні.
До загальних функцій управління належать:
- планування;
- прогнозування;
- координація;
- організаційна діяльність;
- облік;
- екологічний контроль і нагляд.
Спеціальних функцій управління в екологічній сфері значно більше. До них можна віднести:
- стандартизацію та нормування;
- ліцензування і лімітування;
- екологічний моніторинг;
- екологічна інформація;
- екологічна експертиза;
- ведення державних природоресурсових кадастрів;
- ведення Червоної книги України;
- розподіл і перерозподіл природних ресурсів.
Таким чином, екологічні функції управління характеризують основні напрями організації та діяльності органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і громадських формувань у сфері використання природних ресурсів.
Отже, державний екоменеджмент включає чотири основні функції:
1. Здійснення природоохоронного законодавства.
2. Контроль за екологічною безпекою.
3. Забезпечення проведення природоохоронних заходів.
4. Досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.
Що ж таке екологічне виробництво? Це виробництво, побудоване на пріоритетах забезпечення цивілізованої життєдіяльності людини через збагачення природи, тобто через розвиток тих якостей природи, які дозволяють людині почувати себе частиною цієї природи, здійснювати гармонію свого розвитку відповідно до розвитку природи.
Основними рисами екологічного виробництва є:
• Гармонія взаємин людини та природи.
• Стратегія безвідхідного виробництва.
• Пошук екологічно сприятливих технологій.
• Екологічне середовище цивілізованого ринку, головний фактор економічного успіху – екологічність продукції.
• Екологічна культура персоналу, що базується на менталітеті, освіті та новому способі життя.
• Екологічна якість – визначальний фактор економічного розвитку.
• Екологічний менеджмент – управління, що відповідає потребам й особливостям екологічного виробництва.
У сучасній літературі дається чимало принципів екологічного менеджменту. На мою думку, найважливішими є наступні:
1. Принцип екологічного мотивування діяльності. Його суть полягає в переважному використанні засобів мотивування, спрямованих на рішення екологічних проблем. Адміністративні або сугубо організаційні засоби керування, як показує практика, малоефективні.
2. Принцип випередження в рішенні проблем. В екології багато процесів занадто швидко стають незворотними. Весь механізм екологічного менеджменту повинен бути орієнтований на запобіжні заходи виникнення кризових ситуацій. Це в певній мері повинне проявлятися в будь-якому управлінні, але для екологічного менеджменту такий підхід є найбільш важливим.
3. Принципи цілеспрямованості, своєчасності та послідовності. Екологічний менеджмент не може бути ефективним, якщо він здійснюється за «розмитими» й невизначеними цілям без чіткої стратегії, послідовності та своєчасності вирішення задач. Ціль екологічного менеджменту повинна включати ті компоненти, які відбивають проблеми екології й погоджують їх у системі загальних проблем розвитку виробництва.
4. Принцип професіоналізму має надзвичайно велике значення в екологічному менеджменті. Він полягає в необхідності спеціальної підготовки менеджерів, оперуванні знаннями в галузі екології. Професійна підготовка дає діючі установки управління й виділення пріоритетів. Саме цього нам сьогодні катастрофічно не вистачає.
5. Принцип відповідальності. У сьогоднішньому управлінні нерозвинена система відповідальності за екологічні наслідки. Тому цей принцип є необхідним і обов’язковим.
Ці принципи екологічного менеджменту можуть і повинні діяти тільки в системі, у взаємозалежності. Адже кожний з них є доповненням і конкретизацією іншого.
Екологічна безпека довкілля забезпечується організаційними, правовими, економічними та соціальними заходами. Основою організаційного управління екологічною безпекою довкілля є надійний правовий механізм, який повинен забезпечити реалізацію науково обґрунтованих принципів охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічну безпеку людського суспільства зокрема і біосфери загалом.
Основні напрями державної політики в сфері охорони довкілля втілюються за допомогою екологічного права. Правовий механізм повинен надати цим напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов’язковості, сприяти регулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб, щодо охорони довкілля, використання природних ресурсів та їх відходів, екологічної безпеки та юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.
Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища здійснюються в двох напрямках:
1) складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинного й тваринного світу тощо);
2) складання і затвердження комплексу еколого – економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарських структур.
Суспільні відносини між людьми та природою в державі регулюються Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.
Згідно з Державною програмою охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки, першочергово передбачається:
- розробити і впровадити економічний механізм охорони довкілля та раціонального природокористування;
- створити системи досконалого контролю за екологічним станом довкілля з одночасним запровадженням елементів комплексного екологічного моніторингу;
- розробити нормативну базу оцінки впливу шкідливих факторів на здоров”я людей;
- розробити екологічний кадастр природних ресурсів та класифікувати виробничі підприємства за ступенем їх безпеки.
Для того, щоб забезпечити ефективність екологічного менеджменту в Україні, потрібно удосконалити законодавство в цій царині. Це можна зробити або шляхом кодифікації норм законодавства про екологічний менеджмент, або шляхом його інкорпорації. Крім того, для ефективного впровадження систем екологічного менеджменту необхідно опрацювати методичні рекомендації та деталізовані інструкції щодо порядку їх впровадження, адже викладення вимог до систем екологічного менеджменту в міжнародному стандарті не завжди є зрозумілим для керівника українського підприємства.
Систематизація екологічного законодавства здійснюється у формі кодифікації та інкорпорації з визначенням першочергових та перспективних законодавчих і підзаконних актів. Кодифікація першочергових актів екологічного законодавства охоплює:
- прийняття нових законодавчих актів ( законів України про зони надзвичайних екологічних ситуацій, екологічне страхування, рибне господарство, про рослинний світ та положення про Зелену книгу, екологічну безпеку, радіаційну безпеку та радіаційний захист, ядерний експорт та імпорт, безпечне транспортування радіоактивних речовин, дозволену діяльність під час використання джерел іонізуючих випромінювань і т. д.)
- внесення змін і доповнень до раніше прийнятих природоохоронних законів щодо атмосферного повітря, земельних і водних ресурсів, рослинного й тваринного світу та раціонального використання інших природних ресурсів;
- підготовку проектів законів України про рекреаційні, курортні, лікувально – оздоровчі зони і зони з особливими умовами природокористування;
Кодифікація перспективних актів екологічного законодавства передбачає:
- прийняття кодифікованого акту у формі Екологічного кодексу України, законів України про континентальний шельф, про екологічну освіту та інформацію;
- розроблення підзаконних актів, які затверджує Кабінет Міністрів України
( Положення про сертифікацію екологічно небезпечної продукції; Порядок
встановлення лімітів викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря,
рівнів шкідливого біологічного та фізичного впливу і т. д. )
- розроблення підзаконних актів Мінекоресурсів (Правила вилучення об’єктів тваринного світу в наукових, культурно – освітніх, виховних та естетичних цілях із природного середовища; Правила використання тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності; Правила утримання, розведення використання та охорони диких тварин у неволі чи напівневільних умовах і т. д.)
Кодифікація комплексних нормативно – правових актів включає:
- розроблення нових підзаконних актів ( Торговельний кодекс України; Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, розділ “Екологічні злочини”; Цивільний кодекс України);
- внесення змін і доповнень до чинних актів законодавства, які визначають статус центральних та місцевих органів державної виконавчої влади в галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів, а також законодавчих актів про розмежування функцій спеціально уповноважених органів державного контролю в галузі охорони довкілля, природокористування і забезпечення екологічної безпеки.
Інкорпорація актів екологічного законодавства полягає в систематизації законодавчих і підзаконних актів екологічного законодавства, окремих розділів або витягів з них для використання з практичною, науковою та навчальною метою. Вона здійснюється періодично у формах підготовки до видання коментарів до екологічного законодавства та публікування окремих збірників, упорядкування тематичних довідників, видання окремих законів та інше.
Ринково орієнтована економіка охоплює такі групи функцій екологічного менеджменту:
- реструктуризація виробництва,
- приватизація,
- створення конкурентного середовища і ринкового ціноутворення,
- програмно – цільового розподілу фінансів корпорації,
- децентралізації та гнучкого нормування і оподаткування.
Це функції змішаного екологічного менеджменту, в якому на макрорівні діє державна управлінська інфраструктура, а на макрорівні – ринкова.
На рівні підприємства до загальних функцій управління належать:
- формування екологічної політики;
- визначення екологічних цілей та завдань відповідно до екологічної політики;
- розроблення стратегічного плану реалізації екологічної політики;
- розроблення програми екологічного управління та механізму її реалізації;
- реалізація програми екологічного управління в узгодженні з елементами загальної системи управління;
- формування екологічної свідомості та мотивування;
- обмін інформацією та звітування;
- ведення документації екологічного менеджменту;
- оперативне управління;
- здійснення моніторингу;
- аналіз та вдосконалення.
2. Управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій планування і прогнозування, спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю прогнозування, програмування, інформування виконавчо – розпорядчої діяльності.
Функції планування і прогнозування в екологічній сфері характеризують діяльність спеціально уповноважених на те органів з розробки й визначення показників і їх можливих змін у процесі використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.
Екологічне планування і прогнозування на певні періоди здійснюється в різних організаційно – правових формах. Основними з них є проектні територіально – планувальні документи, цільові комплексні та екологічні програми. Планові показники та прогнози в екологічній сфері містяться насамперед у територіальних комплексних схемах охорони навколишнього середовища, генеральних планах населених пунктів, проектах планування і забудови територій, схемах розміщення та розвитку виробничих сил і окремих галузей народного господарства. Спеціальні документи містять планові показники і загальнодержавні екологічні програми, які розробляються згідно з Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1998 р.
Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснює Міністерство екології та природних ресурсів України, яке очолює на даний час Злочевський Микола Володимирович. До 9.12.2010 р. існувало Міністерство навколишнього природного середовища України, але внаслідок реорганізації, воно називається Міністерство екології та природних ресурсів України.
Якщо проаналізувати реорганізацію самого Міністерства то ми спостерігаємо наступну картину:
-З 06.1991.-31.01.2000–Міністрство охорони навколишнього природного середовища України
-31.01.2000-2010–Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України
-З 2010–Міністерство екології та природних ресурсів України
Якщо поглянути в історію то з моменту заснування у 1946 р. до середини 1960-х рр. Українське товариство охорони природи (УкрТОП) було єдиним голосом екології у проектах рішень державного управління. Весь цей час УкрТОП та його сподвижники - серед яких були всесвітньо відомі академіки - домагалися впровадження комплексного еколого-економічного підходу до управління економікою та створення міністерства екології в структурі Уряду Української РСР. Під тиском УкрТОП у 1967 році було створено Держкомприроди, як центрального органу влади. Це сталося на три роки раніше, ніж створення Агентства охорони довкілля США та на 21 рік раніше ніж створення подібних державних органів в Москві (рос. Госкомприроды СССР/РСФСР).
Держкомприроди України має статус міністерства з 1991 року
Тимчасова структура міністерства
§ Департамент організаційно-аналітичної та кадрової роботи
§ Юридичний департамент
§ Департамент екологічної безпеки
§ Департамент охорони природних ресурсів та екомережі
§ Департамент заповідної справи
§ Департамент державної екологічної політики та міжнародної діяльності
§ Департамент економіки та фінансів
§ Управління державного екологічного моніторингу
§ Управління комунікацій та зв'язків з громадськістю
§ Управління майном, матеріально-технічного забезпечення, з питань корпоративних прав, охорони праці
§ Відділ бухгалтерського обліку та фінансової звітності
§ Відділ державної експертизи
§ Відділ контрольно-ревізійної роботи
§ Сектор режимно-секретної роботи
§ Сектор контролю та перевірки виконання актів і доручень вищих органів державної влади
§ Сектор тендерних процедур
§ Головний спеціаліст з питань мобілізаційної роботи
§ Головний спеціаліст з питань запобігання та протидії корупції
Спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів є Міністерство екології і природніх ресурсів України, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України віднесено здійснення зазначених функцій.
Громадське управління в галузі охорони НПС (навколишнього природного середовища) здійснюється громадськими об’єднаннями і організаціями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.
Кіо́тський протоко́л — міжнародна угода про обмеження викидів в атмосферу парникових газів. Головна мета угоди: стабілізувати рівень концентрації парникових газів в атмосфері на рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему планети[2].
Протокол зобов'язує розвинуті країни та країни з перехідною економікою скоротити або стабілізувати викиди парникових газів у 2008-2012 роках до рівня 1990 року.
Кіотський протокол — додатковий документ до Рамкової конвенції ООН зі змін клімату, підписаної 1992 року на міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро. Конвенція набрала силу у 1994 році. Сам протокол прийнято в Кіото 11 грудня 1997 року. Період підписання протоколу відкрився 16 березня 1998 року і завершився 15 березня 1999 року. Кіотський протокол почав діяти з 16 лютого 2005 року.
На сьогоднішній день підписали та ратифікували протокол 187 країн[1], в тому числі більшість промислово розвинутих країн, крім США, які підписали але не ратифікували угоду (надали юридичний статус).
Ним було узгоджено, що країни-учасниці зобов'язані зменшити середньорічні обсяги викидів парникових газів в період 2008—2012 рр. в середньому на 5,2 % (у порівнянні з 1990 р.). Окреме зобов'язання щодо їх зниження взяли Японія — на 6 %, США — на 7 % та ЄС — на 8 %. В межах ЄС на окремі країни були накладені різні обмеження. Зокрема, в червні 1998 року Міністри навколишнього середовища країн ЄС своєю постановою зобов'язали Австрію зменшити їх викиди на 13 % (для порівняння: північні країни ЄС зобов'язались досягти максимального їх пониження, на 28 %).
Зменшення викидів кожна країна може здійснювати за допомогою збільшення ефективності виробництва, зменшення обсягів виробництва, більш раціонального використання енергоресурсів, а також виконання проектів, які призводять до зменшення викидів парникових газів у інших країнах. Кіотським протоколом передбачаються гнучкі механізми щодо зменшення викидів парникових газів шляхом закупівлі відповідних сертифікатів за кордоном:
1. Механізм чистого розвитку (англ. CleanDevelopmentMechanism, CDM) - передбачає співпрацю між країною, яка розвивається, та індустріалізованою країною;
2. Торгівля викидами (англ. InternationalEmissionTrading, IET) - передбачає прямий продаж викидів від однієї індустріалізованої країни до іншої;
3. Спільне впровадження (англ. JointImplementation, JI) - передбачає співпрацю між двома індустріалізованими країнами.
Для врегулювання викидів парникових газів, країни ЄС роблять ставку на внутрішню торгівлю сертифікатами викидів, які, "де факто", репрезентують право на забруднення навколишнього середовища парниковими газами. Починаючи з 2005, кожне європейське промислове підприємство, яке відповідає вимогам Схеми Торгівлі Викидами EU ETS отримує певну кількість таких сертифікатів. Якщо деякі підприємства в стані зменшувати шкідливі викиди, наприклад, шляхом технологічних новацій, то вони зможуть продавати залишкові сертифікати іншим фірмам, які перевищують норми наданого їм ліміту. Аналогічно, невикористані внаслідок зниження виробництва сертифікати, можуть бути продані. Таким чином, ініціюється національний, а згодом, і європейський ринок сертифікатів, який з точки зору економічної теорії є одним із найкращих методів регулювання ринку.
Таким чином існує можливість для налагодження міжнародної співпраці у сфері скорочення викидів СО2. Підставою для цього є можливість купівлі країнами одиниць викидів СО2 в інших державах. Як відомо, для встановлення базового рівня викидів парникових газів для більшості країн було обрано 1990 р. З урахуванням трансформаційних процесів в економіці України кількість викидів СО2 вітчизняною промисловістю за період 1990-2004 рр. суттєво скоротилися. У цьому зв'язку, Україна може продавати свої одиниці викидів іншим країнам в рамках механізму торгівлі викидами. Підприємства, зокрема учасники EU ETS, мають можливість придбати одиниці скорочень викидів від механізму спільного впровадження.
Незалежно від Кіотського протоколу існує також європейське законодавство в галузі захисту якості повітря, зміни клімату та озонового шару. Відповідно до постанови Європейської Комісії (№ 2037/2000) щодо захисту навколишнього середовища і, зокрема, озонового шару країни-члени ЄС повинні інформувати про вжиті заходи стосовно повторного використання ("Recycling"), оновлення та знищення шкідливих речовин, типу фторхлорвуглеводневих (ФХВВ) та інших газів з подібним негативним впливом на озон. На сьогоднішній день, як і було погоджено Монреальским протоколом 1987 року, замість ФХВВ використовуються фторовуглеводневі гази (ФВВ), які не впливають на озон в атмосфері. Але за рахунок цього вирішується тільки питання озонових дір, а проблема парникового ефекту залишається.
9 березня 2012 року у м. Бонн на 19-ому засіданні Спеціального Підрозділу Секретаріату ООН з забезпечення дотримання Україна отримала позитивне рішення у питанні відновлення повноцінної участі у механізмах Кіотського протоколу.
Це означає, що Україна відновила участь у міжнародній торгівлі викидами та зможе використовувати механізми спільного впровадження за національною процедурою в повній мірі.
До Делегації від України ввійшли: Голова Державного агентства екологічних інвестицій Владислав Якубовський, Заступник Голови ДАЕІ Вадим Пожарський, директор департаменту міжнародного співробітництва Держекоінвестагентства Михайло Коваль та провідні національні експерти.
Україна представила на сьогодні чітку вертикаль взаємодії між урядовими органами, агентствами та науково-дослідними установами. Питання функціонування Національної системи обліку парникових газів знаходиться під особистим контролем Президента та Уряду України. Міністерство екології та природних ресурсів України спільно з Державним агентством екологічних інвестицій України доклали усіх зусиль аби покращити Національну систему обліку парникових газів та забезпечити відповідність України вимогам Рамкової Конвенції ООН про зміни клімату та Кіотському протоколу.
Нагадаємо, що 7 грудня 2011 року Україна подала План Дій щодо виконання рекомендацій Групи експертів по розгляду відповідності вимогам Кіотського протоколу.
Підґрунтям для відновлення України стали позитивні висновки групи міжнародних експертів, які у жовтні 2011 року перевіряли Кадастр за 1990-2009 рр.
13 березня 2012 Україна домовляється з Іспанією про збільшення обсягів продажу квот на викиди парникових газів. Про це повідомив міністр екології та природних ресурсів України Микола Злочевський.
3. З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан НПС, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні створюється система державного моніторингу НПС. Це порівняно нова функція управління в екологічній сфері
Спостереження за станом НПС, рівнем його забруднення здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України, іншими спеціально уповноваженими державними органами, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану НПС. Підприємства, установи та організації зобов’язані безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень.
Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього ПС, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економічного та соціального розвитку держави.
Для обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання ведуться державні кадастри природних ресурсів. Об’єкти, що шкідливо впливають, або можуть вплинути на стан НПС, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє ПС, види і розміри шкідливих фізичних впливів на нього підлягають державному обліку. Підприємства проводять первинний облік у галузі ОНПС і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі.
Збір, обробка і подання відповідним державним органам зведеної статистичної звітності про обсяги викидів, скидань забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань по ОНПС та іншої інформації, ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для держави системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. На Міністерство екології та ПР України, його органи на місцях покладається підготовка та подання щорічно Верховній Раді України Національної доповіді про стан НПС у державі, випадки і причини його екстремального забруднення, екологічні прогнози, про притягнення винних до відповідальності.
Для розробки заходів, спрямованих на усунення негативних наслідків втручання людини в НПС і поліпшення екологічної ситуації, застосування методів оптимізації природокористування з одержанням максимуму продукції при одночасному збереженні довкілля необхідна організація регіонального екологічного моніторингу.
Моніторинг – це комплексна система спостережень, оцінки і прогнозування стану змін НПС і відтворення ресурсів під впливом природоохоронних і антропогенних факторів.
Залежно від призначення моніторинг навколишнього середовища поділяють на загальний ( стандартний), оперативний (призовий) та фоновий (науковий).
Система державного екологічного моніторингу створюється і здійснюється на трьох рівнях:
- національному – на всій території України;
- регіональному – у межах адміністративно – територіальних одиниць на територіях економічних і природних регіонів;
- локальному – на території окремих об’єктів ( підприємств, міст, ділянках ландшафтів).
Спостереження за станом природних ресурсів в Україні здійснюють десять міністерств та відомств:
- Мінекології та ПР України;
- Національне космічне агентство України;
- Міністерство охорони здоров’я;
- Міністерство сільського господарства та продовольства;
- Державний комітет України з гідрометеорології;
- Державні комітети України з водного господарства, з геології та використання надр і земельних ресурсів;
- Державний комітет України з житлово – комунального господарства .
Надана цими організаціями інформація узагальнюється та аналізується Мінекології та ПР України і щорічно публікується в Національній доповіді про стан НПС України.
Основними завданнями екологічного моніторингу є:
- організація єдиної державної системи і контролю за складовими природного середовища;
- налагодження автоматизованої системи збору, обробки, узагальнення і зберігання систематичної інформації про кількість і стан природних ресурсів ( банк даних );
- оцінка природно – ресурсного потенціалу та можливого рівня використання ресурсів;
- інвентаризація джерел забруднення і вивчення ступеня антропогенного впливу на компоненти природного середовища;
- моделювання і прогноз змін екологічної ситуації і рівня здоров’я довкілля;
- розробка управлінських рішень, спрямованих на забезпечення раціонального природокористування і його розвитку регіону