55. Політика «Коренізації» в Україні в радянський період

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи - й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Причини

У другому томі своєї книги "Сталін" Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж - 65 мільйонів - складають не великоросійські національності" [1]. Щоб схилити представників "неросійських" національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.

Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто - ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у численних спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича "Смерть".[2]).

Звісно, за таких умов, логічним було "приручити" непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів - українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

Наслідки

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

56.Пореволюційний національно- культурний розвиток в Україні(1917-1930рр.)

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін¬ці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново¬утвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло¬вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот¬кий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер¬жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна¬чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро¬дження, відома під назвою «українізації». Ідеологи та ор¬ганізатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали украї¬нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагіч-но. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні -почали наступ на національну культуру, що супроводжу¬вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра¬щих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» — під такою назвою увійшла в українську історію ця сто¬рінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х років) в історії української культури XX ст. був характерним мо¬нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духов¬ної культури в її різних формах: від літератури до образо¬творчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, «салонний» соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на куль¬туру «соціалістичну, демократичну, народну», з одного бо¬ку, та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну»— з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати есте-'тики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кіль¬кох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформіс¬тів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в ми¬стецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального зни¬щення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний 'наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.