Справочники / Вакуленко М. О., Вакуленко О. В. Тлумачний словник із фізики

повн,

ЛОГО	Л	ЛУПА

center, trapping centre, trapping trap, trappingsite,trappingstate) – див. пастка́ .

ЛОГАРИТМ́ , -а (рос. логарифм;
англ. logarithm) – див. логарифм́ .
ЛОГАРИФМ́ , -а [логаритм́ ] (рос.
логарифм; англ. logarithm).
л.	кулонівський́		[логаритм
кулонівський]		(рос.	логарифм

кулоновский; англ. Coulomb logarithm),

LK – безрозмірний параметр плазми, який показує, у скільки разів повний переріз розсіяння σ що визначається в основному розсіянням на малі кути, тобто за рахунок далекодії кулонівських

сил, більший від перерізу ближньої

взаємодії: σповн = LK . Л. к. LK = lnr/ , де r – дебаївський радіус екранування,

– прицільний параметр ближньої

взаємодії (див. також плазма́ ).

ЛОГОМЕТР́ , -а (рос. логометр; англ. ratiometer; від грец. λόγος – відношення, пропорція) – механізм приладів для вимірювання відношення двох електричних величин, як правило, струмів.

ЛОКАЛІЗАЦІЯ́ (рос. локализация; англ. localization).

л. андерсонівська́ (рос. локализация андерсоновская; англ. Anderson localization) – явище, яке виникає при поширенні хвиль у середовищі з просторовими неоднорідностями і полягає в тому, що внаслідок багатократного розсіяння на неоднорідностях та інтерференції розсіяних хвиль стає неможливим поширення рухомих хвиль; коливання набувають характеру стійної хвилі, сконцентрованої (локалізованої) в обмеженій області простору. Андерсонівська локалізація можлива для хвиль будь-якої природи. (Ф.В. Андерсон [Ph.W. Anderson], 1958; Н.Ф. Мотт [N.F. Mott]), див. також метали́ аморфні́ , системи́ невпорядковані́ .

291

ЛОКАЛЬНІСТЬ́ , -ості (рос. локальность; англ. microcausality) – те саме, що мікропричинність́ .

ЛОКАЦІЯ́ (рос. локация; англ. location, radar).

л. звукова́(рос. локация звуковая; англ. sound location, sound detection and ranging) – визначення напрямку на об'єкт і місця розташування об'єкта за звуковим полем, яке створюється цим об'єктом (пасивна локація) або за відбиванням від нього звуку, що створюється спеціальними пристроями (активна локація).

л. оптична́ (рос. локация оптическая; англ. optical location, light radar, optical radar) – виявлення, визначення координат і розпізнавання різноманітних об'єктів за допомогою електромагнітних хвиль оптичного діапазону. Л. о. як самостійна область науки і техніки виникла з появою лазерів на поч. 60-х рр.

ЛОУРЕНСІЙ́ , -ю (рос. лоуренсий;

англ. lawrencium), Lr – радіоактивний хімічний елемент ІІІ групи періодичної системи елементів, отриманий штучно, атомний номер 103, належить до актиноїдів. Відомі ізотопи з масовими числами

252 – 260, із яких найстійкіші 256Lr (Т1/2 = 31

c) і 260Lr (Т1/2 = 3 хв). За розрахунками, електронна конфігурація трьох зовнішніх

оболонок атома л. 5s2p6d10f146s2p67s2p.

ЛУГИ́ , -ів, мн. (рос. щёлочи; англ. alkali) – розчинні у воді основи (див. також кислота́), наприклад, КОН, NaOH.

ЛУНА́(-сигнал́) [відлуння,́ сигнал́ відбитий́ ] (рос. эхо(-сигнал), сигнал отражённый; англ. echo) – хвиля (акустична, електромагнітна тощо), відбита від якоїсь перепони і прийнята спостерігачем.

л. спінова́ (рос. эхо спиновое; англ. spin echo) – явище повторного виникнен-

ЛЮК	Л	ЛЮМІ

ня сигналів ядерної або електронної магнітної індукції, зумовлене фазуванням спінових магнітних моментів під дією радіочастотних імпульсів.

ЛУНОЛОТ́ , -а [відлунник,́ ехолот́] (рос. эхолот; англ. echometer, pinger, (depth) sounder, (acoustic) depth finder, echo depth finder, sonic depth finder, echo sounding gear, echo-sounding instrument, echo sounder, fathometer, echosonde, sonic depth-finding instrument) – гідроакустичний навігаційний прилад для вимірювання глибини дна водойми за допомогою гідроакустичного луна-сигналу. Дія л. заснована на вимірюванні часу запізнення ультразвукового імпульсу, відбитого від дна, відносно моменту його випромінювання.

ЛУПА́ (рос. лупа; англ. magnifier, loupe, magnifying lens, enlarging lens, lens, tube) – оптична система, що складається з лінзи або кількох лінз, призначена для спостереження дрібних предметів, розташованих на скінченній відстані, під збільшеним кутом зору. Предмет, що спостерігається, поміщають від л. на відстані, трохи меншій її фокусної відстані; за цих умов л. дає пряме збільшене і уявне зображення предмета.

ЛЮК, -а [вікно́] в о п т и ц і (рос.

люк [окно] в о п т и к е ; англ. port) – реальний отвір (діафрагма) або оптичне зображення такого отвору у просторі предметів, що найбільшою мірою обмежує поле зору оптичної системи.

ЛЮКС, -а, лк (рос. люкс, лк; англ. lux, lx; від лат. lux – світло) – одиниця СІ освітленості; 1 лк дорівнює освітленості поверхні площею 1м2 при світловому потоці випромінювання, що нормально падає на неї, рівному 1 люменові. 1 лк = 10-4 фот.

ЛЮКСМЕТР́ , -а [ілюмінометр́ ] (рос. люксметр, иллюминометр; англ. lux meter, illumination meter; від лат. lux – світло і грец. μετρώ – вимірюю) – прилад для вимірювання освітленості; один із видів фотометрів. Найпростіший л. складається з фотоприймача та реєстратора фотоструму з регульованою чутливістю. Для правильного вимірювання освітленості необхідно, щоб крива спектральної чутливості фотоприймача збігалася з кривою спектральної чутливості людського ока.

ЛЮМЕН́ , -а, лм (рос. люмен, лм;

англ. lumen, lm; від лат. lumen – світло) – одиниця СІ світлового потоку; 1 лм – світловий потік, що висилається точковим джерелом у просторовому куті в 1 стерадіан при силі світла в 1 канделу.

ЛЮМЕНОМЕТР́ , -а (рос. люменометр; англ. lumenmeter) – те саме, що фотометр́ інтегрувальний́ .

ЛЮМІНЕСЦЕНЦІЯ́ (рос. люминесценция; англ. luminescence; від лат. lumen, род. відм. lumіnіs – світло та

-essent – суфікс, що означає слабку дію) – випромінювання, що являє собою надлишок над тепловим випромінюванням тіла і продовжується протягом часу, який значно перевищує період світлових коливань.

л. антистоксова́ (рос. люминесценция антистоксова; англ. anti-Stokes luminescence) – фотолюмінесценція, довжина хвилі якої менша довжини хвилі збуджувального світла (тобто фотолюмінесценція, що не підкоряється правилу Стокса). При л. а. випромінені кванти мають більшу енергію, ніж кванти збуджувального світла. Збільшення енергії квантів відбувається за рахунок енергії теплового руху атомів. Оскільки при л. а. у світлову енергію переходить енергія теплового руху атомів, відбувається охолодження речовини (ефект оптичного охолодження).

292

ЛЮМІ	Л	ЛЮМІ

За допомогою оптичного охолодження за

рахунок	антистоксової		люмінесценції
можна	зменшити	кінетичну енергію
окремих	йонів	до	величин,	що

відповідають температурам до 10-2 К. Л. а. іноді може виникати також при поглинанні квантів світла двома центрами люмінесценції і передачею енергії обох збуджень на один центр (кооперативна люмінесценція).

л. від'ємна́	(рос.	люминесценция
отрицательная;	англ.		negative
luminescence)	–	нестача		у
випромінюванні	речовини		(порівняно	з
рівноважним			тепловим

випромінюванням), що виникає в тому випадку, коли заселеність рівня енергії, з якого відбувається відповідний квантовий перехід, менша, ніж при рівноважних умовах. Нерівноважна населеність рівня енергії створюється зовнішнім впливом на випромінювальне

середовище.	Наприклад,	у
напівпровідниках	можна за допомогою
імпульсного	електричного	поля

перемістити електрони та дірки на

протилежні	сторони	зразка,		що
послаблює	рекомбінаційну		частину
теплового	випромінювання. Тривалість
такої л.	в. після	зняття		впливу

визначається швидкістю теплової генерації вільних носіїв заряду в напівпровіднику і часом їхнього дрейфу від його меж. Л. в. характеризується тими ж параметрами, що й звичайна люмінесценція, але її вихід (енергетичний і квантовий; див. також

вихід́ люмінесценції́ ) вважається від'ємним. Інтенсивність л. в. завжди

менша	за	інтенсивність				теплового
випромінювання,			тому		її	можна
спостерігати		тільки		в	ІЧ	області.
(В.В. Антонов-Романовський, 1955).
л.	гаряча́		(рос.	люминесценция

горячая; англ. hot luminescence) – висилання світла квантовою системою (молекулою, твердим тілом), яка перебуває в збудженому електронному стані, у ході встановлення теплової

293

рівноваги з навколишнім середовищем (звичайна люмінесценція відбувається при тепловій рівновазі системи з навколишнім середовищем). Л. г. спостерігається при переходах з високих

електронних рівнів		енергії	(заселяються
при	збудженні);	у	звичайній
люмінесценції вони		відіграють істотну

роль лише при високих температурах. Л. г. властива молекулам (у парі та в конденсованій фазі) і екситонам у напівпровідниках.

л.	кооперативна́	(рос.
люминесценция кооперативная;		англ.
cooperative	luminescence)	–

люмінесценція, що виникає при передачі енергії від двох або більше центрів, що поглинули кванти збуджувального оптичного випромінювання, одному центрові люмінесценції. Л. к. є одним із видів антистоксової люмінесценції і

дозволяє	перетворювати		більш
довгохвильове		(зазвичай	ІЧ)
випромінювання		в	більш
короткохвильове		(наприклад, у	видиме
світло).	параметрична́
л.			(рос.

люминесценция параметрическая; англ.

parametric luminescence) – те саме, що
розсіяння́	світла́	параметричне́ .
л.	поляризована́		(рос.

люминесценция поляризованная; англ. polarized luminescence) – явище висилання об'єктами повністю або частково лінійно або циркулярно поляризованого люмінесцентного випромінювання внаслідок анізотропії елементарних актів поглинання і висилання квантів світла в процесі люмінесценції.

л. резонансна́ [випромінювання́ резонансне,́ флуоресценція́ резонансна́ ] (рос. люминесценция резонансная,

излучение резонансное, флуоресценция резонансная; англ. resonance luminescence, resonant luminescence, resonance radiation, resonance fluorescence, resonant fluorescence) – фотолюмінесценція, при якій частота

ЛЮМІ	Л | М	МАГН

збуджувального випромінювання ω0 практично збігається з частотою

фотолюмінесценції атома ω = (ε1 – ε2)/ћ,

де ε1 і ε2 – енергії верхнього збудженого та нижнього (як правило, основного)

рівнів	енергії	атома.	Відповідні
спектральні		лінії	називаються

р е з о н а н с н и м и ; вони пов'язані або з переходами з основного енергетичного стану в збуджений, або з переходами між збудженими станами, якщо нижній із них достатньо заселений яким-небудь способом. Див. також розсіяння́ світла́ резонансне́ .

л. рекомбінаційна́ [випромінювання́ рекомбінаційне́ ] (рос. люминесценция

рекомбинационная, излучение рекомбинационное; англ. recombination luminescence, recombination radiation) – люмінесценція, що виникає при рекомбінації частинок – атомів, іонів, молекул і т. п., відірваних одна від одної під час збудження. Так, л. р. газів виникає при рекомбінації електронів із позитивними йонами або рекомбінації атомів у молекулу (наприклад, світіння активного азоту). Л. р. напівпровідників виникає при рекомбінації електронів і дірок з дефектами решітки, на яких вони перебували перед початком збудження, а також при рекомбінації вільних електронів і дірок один на одному. На відміну від інших видів люмінесценції,

під рекомбінаційним		випромінюванням
розуміють	процес,	якому	передує
утворення вільних носіїв заряду.
л.	сенсибілізована́		(рос.

люминесценция сенсибилизированная; англ. sensitized luminescence) – люмінесценція, що виникає в результаті перенесення енергії електронного збудження від одних оптичних центрів (названих донорами або сенсибілізаторами енергії) до інших (названих центрами світіння або акцепторами енергії).

ЛЮМІНОФОРИ́ , -ів, мн. (рос. люминофоры; англ. luminophors; від

лат. lumen, род. відм. lumіnіs – світло та

294

грец. φορέας – носій) – спеціально синтезовані речовини, здатність яких до люмінесценції при різних способах збудження викорис-

МАГН	М	МАГН

товується для практичних цілей. Розрізняють органічні та неорганічні л. За типами збудження і відповідно областями застосувань л. поділяють на фото-, катодо-, електро-, рентгено-, хемілюмінофори і т.п.

ЛЮТЕЦІЙ́ , -ю (рос. лютеций; англ. lutecium), Lu – хімічний елемент ІІІ

групи періодичної системи елементів,

атомний номер 71, атомна маса 174,967, належить до лантаноїдів. Природний л. складається із суміші стабільного 175Lu (97,41 %) і слабко β-радіоактивного 176Lu

(Т1/2 = 3,6×1010 років). Електронна конфігурація зовнішніх оболонок 5s2p6d16s2. У вільному вигляді – сріблястобілий метал. Має гексагональну щільноупаковану решітку, параметри якої а = 0,3505 нм і с = 0,5553 нм.

М

МАГАЗИН́ ,	-у
е л е к т р о т е х н і ч н и й	(рос. магазин;

англ. box, bin, storage (device), store, hopper, buffer, unit, tray, stack).

м. ємностей́ (рос. магазин ёмкостей; англ. capacitance box, condenser box) – комплект вимірювальних конденсаторів, розміщених у загальному корпусі, що має комутаційний пристрій.

м. індуктивностей́ (рос. магазин индуктивностей; англ. inductance box) –

набір	вимірювальних	котушок
індуктивності, розміщених		у загальному
корпусі,	споряджений	комутаційним

пристроєм. М-ни і. бувають штепсельні та важільні. Зазвичай м-ни і. містять пристосування для збереження значення їхнього активного опору незмінним при

змінах індуктивності.
м.	опорів́	(рос.	магазин

сопротивлений; англ. resistance box, resistor bank) – комплект електричних вимірювальних опорів, розміщених у загальному корпусі, що має комутаційний пристрій.

МАГНАФЛЮКС́ , -у [магнітофлекс́ ] (рос. магнафлюкс, магнитофлекс; англ. magnaflux, magnetoflex) – назва методу

магнітної суспензії в магнітній дефектоскопії.

МАГНЕСИН́ , -а (рос. магнесин; англ. magnesyn) – пристрій для дистанційної передачі показів вимірювальних приладів.

МАГНЕТИЗМ́ , -у (рос. магнетизм;

англ. magnetism) – 1) особлива форма взаємодії електричних струмів і магнітів (тіл із магнітним моментом) між собою та струмів із магнітами. 2) Розділ фізики, що вивчає цю взаємодію та властивості речовин, у яких м. виявляється. Магнітна взаємодія просторово розділених тіл здійснюється магнітним полем, що, як і електричне поле, являє собою прояв електромагнітної форми руху матерії (див. також поле́ електромагнітне́ ). Джерело магнітного поля – рухомий електричний заряд, тобто електричний струм.

м. земний́ [геомагнетизм́ ] (рос. магнетизм земной, геомагнетизм; англ. earth magnetism, terrestrial magnetism, geomagnetism) – розділ геофізики, який вивчає магнітне поле Землі (МПЗ), його розподіл на земній поверхні, просторову структуру (магнітосферу Землі, радіаційні пояси), його взаємодію з міжпланетним

295

МАГН	М	МАГН

магнітним полем, питання його походження. МПЗ має сталу складову – основне поле (його внесок ~ 99 %) і змінну (~ 1 %). Основне МПЗ є близьким до поля диполя, центр якого зміщений відносно центра Землі, а вісь нахилена до осі обертання Землі на 11,5°. Величина магнітного моменту диполя тепер становить 8,3·1022 А·м2, середня величина магнітної індукції поблизу земної поверхні дорівнює ~5·10-5 Тл.

м. зонний́ (рос. магнетизм зонный; англ. band magnetism) – магнетизм металів і сплавів, що інтерпретується в рамках моделей, заснованих на зонній теорії. Типові представники зонних магнетиків – перехідні метали Fe, Co, Nі, Cr, їхні сплави і сполуки. Енергетичний спектр перехідних металів являє собою широку sp-зону, в яку занурена система п'яти вузьких d-зон, що перетинаються; d- електрони перехідних металів за своїми властивостями займають проміжне положення між локалізованими та колективізованими електронами. Енергія кулонівського відштовхування d- електронів, які містяться поблизу одного й того ж вузла кристалічної решітки і мають протилежні напрямки проєкції спіна, в перехідних металах більше ширини d-зони. Саме це призводить до розсування енергетичних зон електронів із різними напрямками спіна та виникненню спонтанної намагніченості

м. кластерних́ стекол́ (рос. магнетизм кластерных стёкол; англ. micromagnetism) – те саме, що мікромагнетизм́ .

м. мікрочастиноќ (рос. магнетизм микрочастиц; англ. microparticle magnetism) – магнітні властивості молекул, атомів, атомних ядер і суб'ядерних частинок (т. зв. елементарних частинок). Маг-нітні властивості елементарних частинок зумовлені наявністю у них спіна, а більш складних систем (ядер, атомів, молекул)

–особливостями їхньої будови та

внеском у сумарний магнетизм

296

мікросистеми окремих частинок, що її складають. Для елементарних частинок – лептонів і адронів – основною магнітною характеристикою є спіновий дипольний магнітний момент. Див. також

магнетон́, відношення́

магнітомеханічне́ .

МАГНЕТИЌ , -а (рос. магнетик; англ. magnetic) – речовина, у якої виявляються

які-небудь	магнітні		властивості.
Розмаїтість	типів	м.	зумовлена
відмінністю	магнітних		властивостей

мікрочастинок, що утворюють речовину, особливостями їхніх взаємодій, фазовим (у тому числі агрегатним) станом речовини й іншими факторами. М. часто класифікують за величиною та знаком їхньої магнітної сприйнятливості κ (речовини з κ < 0 називають діамагнетиками, з κ > 0 – парамагнетиками, з κ >> 1 – феромагнетиками). Більш глибока класифікація м. заснована на розгляді їхньої магнітної структури.

м-ки актинідні́ (рос. магнетики

актинидные; англ. actinoid magnetics) –
те саме, що магнетики́		актиноїдні́ .
м-ки	актиноїдні́		[магнетики́
актинідні́ ]	(рос.		магнетики

актин(о)идные; англ. actinoid magnetics)

– кристалічні магнетики (метали, сплави, сполуки), а також аморфні магнетики, що містять елемент із ряду актиноїдів (актинідів): Ac, Th, Pa, U, NP, Pu та ін. Магнітний момент атомів актиноїдів зумовлений частковою незаповненістю 5f- оболонки (див. також магнетики́ рідкісноземельні́ , феромагнетизм́ ).

м-ки аморфні́ (рос. магнетики аморфные; англ. amorphous magnetics) – клас магнітних матеріалів, які поєднують певну магнітну атомну структуру, наприклад феромагнітну, з аморфною атомною структурою в обмеженому інтервалі температур (А.І. Губанов, 1960). Типи м. а.: феромагнетики (ФМ), спінове скло (СС), феримагнетики (ФИМ), невпорядковані феромагнетики (НФМ) – асперомагнітні, невпорядковані

МАГН	М	МАГН

феримагнетики (НФИМ) – сперомагнітні. М. а. застосовують для створення постійних магнітів, систем магнітної пам'яті, магнітних екранів та ін.

м-ки рідкісноземельні́ (рос. магнетики редкоземельные; англ. rareearth magnetics) – кристалічні й аморфні магнетики (метали, сплави, сполуки), що містять рідкісноземельні елементи – лантаноїди. У вужчому розумінні м. р. – речовини, що містять рідкісноземельні лантаноїдні елементи і мають магнітне упорядкування (феро-, фери- й антиферомагнетизмом).

МАГНЕТИТ́, -у (рос. магнетит; англ. magnetite) – мінерал або штучна сполука заліза з киснем (Fe·Fe2O3); кристалізується в системі оберненої шпінелі.

МАГНЕТОН,́ -а (рос. магнетон; англ. magneton) – одиниця вимірювання магнітного моменту, яку використовують при вивченні магнітних властивостей атомів і атомних ядер. У системах атомної фізики, де істотну роль відіграють електрони, одиницею вимірювання магнітного моменту системи є м. Бора:

μБ = ећ/(2mе) = 9,274078×10-24 Дж/Тл,

де mе – маса електрона. У ядерній фізиці використовується ядерний м.:

μяд = ећ/(2mр) = 5,050824·10-27 Дж/Тл, де mр – маса протона.

м. Бора́ (рос. магнетон Бора; англ. Bohr magneton) – див. магнетон́.

м. ядерний́ (рос. магнетон ядерный; англ. nuclear magneton, Weiss magneton)

– одиниця вимірювання магнітних моментів атомних ядер, яка дорівнює магнітному моменту, що створюється орбітальним рухом частинки із зарядом е і масою mp протона. Див. також

магнетон́.

МАГНЕТРОН́ , -а (рос. магнетрон;

англ. magnetron) – електровакуумний генератор електромагнітних коливань НВЧ, заснований на взаємодії електронів,

297

які рухаються в магнітному полі, зі збуджуваними ними електромагнітними полями. Основою конструкції м. є коаксіальний циліндричний діод із внутрішнім електродом – катодом в однорідному магнітостатичному полі, напрямленому вздовж його осі. Емітовані катодом електрони здійснюють дрейфовий рух поперек схрещених статичних електричного та магнітного полів, утворюючи замкнутий струм навколо катода. Анод багаторезонаторного м. – масивний порожнистий циліндр, у внутрішній частині якого вирізані об'ємні резонатори із щілинами, що виходять на поверхню.

м. трохоїдний́ (рос. магнетрон трохоидальный; англ. trochoidal magnetron) – те саме, що трохотрон́.

м. трохоїдальний́ (рос. магнетрон трохоидальный; англ. trochoidal magnetron) – те саме, що трохотрон́.

МАГНІЙ́ , -ю (рос. магний; англ. magnesium; лат. Magnesіum), Mg – хімічний елемент ІІ групи періодичної системи елементів; атомний номер 12, атомна маса 24,305. Природний м. містить 3 стабільних ізотопи: 24Mg (78,99 %), 25Mg (10,00 %) і 26Mg (11,01 %). Електронна конфігурація зовнішньої оболонки 3s2. У вільному вигляді – сріблясто-білий метал, має гексагональну щільноупаковану кристалічну структуру з параметрами а = 0,3202 нм і с = 0,5299 нм.

МАГНІКО́ ́(рос. магнико; англ. magnico) – висококоерцитивний сплав для постійних магнітів. Сполука: Со – 24 % (вагових), Nі – 14 %, Al – 8 %, Cu – 3 %, інше Fe; коерцитивна сила Нс = 575 Е; залишкова індукція Вr = 12500 Гс; максимальна магнітна енергія (ВН)max = 5,0·10-6 Гс·Е.

МАГНІТ́, -а (рос. магнит; англ. magnet).

м. еталонний́ (рос. эталонный; англ. reference magnet) – висококоерцитивний магніт зі стабілізованою залишковою намагніченістю, який застосовується для градуювання або поточної перевірки чутливості магнітометрів (як робочий еталон магнітного моменту) або балістичних гальванометрів.

м. постійний́ (рос. магнит постоянный; англ. permanent magnet) – виріб із магнітнотвердого матеріалу, автономне джерело сталого магнітного поля. У найпростіших випадках м. п. являє собою тіло (що має форму підкови, стержня, шайби і т. д.), яке пройшло відповідну термічну обробку та попередньо намагнічене до насичення. Основні магнітні властивості, що характеризують якість м. п., можуть бути представлені розмагнічувальною частиною петлі гістерезису (див. також

гістерезис́ магнітний́ )

м-ти надпровідні́ (рос. магниты сверхпроводящие; англ. superconducting magnets, superconductive magnets) – соленоїди та електромагніти з феритним магнітопроводом (ярмом), обмотка яких виготовлена з надпровідного матеріалу та поміщена в кріостат, що підтримується нижче температури переходу проводів навитки у надпровідний стан.

м-ти оксидні́ (рос. магниты оксидные; англ. high-coercivity oxide magnets) – постійні магніти, виготовлені з висококоерцитивних окисів металів та їхніх сплавів. Матеріалом для оксидних магнітів слугують барієві, стронцієві, свинцеві та залізо-кобальтові ферити, а також порошки магнетиту і гама-окису заліза.

м-ти порошкові́ (рос. магниты порошковые; англ. powder magnets) – постійні магніти, виготовлені з магнітнотвердих тонких порошків.

МАГНІТОГІДРОДИНАМІКА,́ МГД [гідродинаміка́ магнітна]́ (рос. магнито-

гидродинамика,	МГД, гидродинамика
магнитная;	англ.

298

magnetohydrodynamics, MHD, magnetofluidmechanics, hydromagnetics, magnetofluid dynamics) – наука про рух електропровідних газів і рідин у взаємодії з магнітним полем. М. була сформульована як окрема наука в 40-х р. 20 ст. Х. Альфвеном, який показав велике значення м. для астрофізики і передбачив теоретично новий вид хвиль, характерних для добре провідного середовища, що перебуває в магнітному полі, т. зв. МГДхвилі (альфвенівські хвилі).

МАГНІТОГРАФ́ , -а (рос. магнитограф; англ. magnetograph) – прилад для неперервного запису варіацій магнітного поля Землі (див. також варіації́ магнітні́ ).

МАГНІТОДІЕЛЕКТРИКИ́ , -ів, мн. (рос. магнитодиэлектрики; англ. magnetodielectrics, magnetic insulators, magnetodielectric material) – штучні неоднорідні феромагнетики, що складаються з феромагнітних частинок, зв'язаних у єдиний конгломерат діелектриком, який утворює його неперервну діелектричну фазу. М. можуть бути як магнітном'якими, так і магнітнотвердими.

МАГНІТОМЕТР́ , -а [гауссме́тр, вимірювач́ магнітної́ індукції́ ] (рос.

магнитометр, гауссметр, измеритель магнитной индукции; англ. magnetometer, magnetic(-field) meter, magnetic detector, gaussmeter) – прилад для вимірювання модуля повного вектора магнітної індукції або його складових. Найпоширенішою є класифікація м. за фізичним явищем, використовуваним у вимірювальних перетворювачах (ВП) прилада. Індукційні м. засновані на використанні явища електромагнітної індукції; у м. цього типу ВП здійснює зв'язок між індукцією магнітного поля й індукованою в контурі прилада електрорушійною силою. Квантові м. засновані на квантових ефектах і явищах,

МАГН МАГН	М М	МАГН МАЗЕ

що виникають при взаємодії мікрочастинок із магнітним полем: ядерному магнітному резонансі, електронному парамагнітному резонансі, ефекті Зеємана, ефекті Джозефсона (див. також магнітометр́ квантовий́ , сквід). Магнітооптичні м. засновані на зміні оптичних властивостей речовини під дією магнітного поля (ефект Фарадея, ефект Ханле та ін.). Гальваномагнітні м. засновані на одночасному впливі на напівпровідник електричних і магнітних полів.

м. квантовий́ [тесламетр́ ] (рос. магнитометр квантовый, тесламетр; англ. atomic-type magnetometer, teslameter) – прилад для вимірювання слабких магнітних полів, заснований на визначенні частоти квантового переходу парамагнітних частинок з одного зеєманівського підрівня на іншій. Різниця енергій між зеєманівськими підрівнями пропорційна напруженості магнітного поля Н (див. також ефект́ Зеємана́ ). У найпоширенішому м. к. частота переходу між вибраними підрівнями визначається за резонансним поглинанням електромагнітного випромінювання.

МАГНІТООПІР́ , -ору (рос. магнитосопротивление; англ. magnetoresistance) – зміна питомого опору ρ провідника (металу, напівметалу, напівпровідника) у зовнішньому магнітному полі Н. Кількісно м. характеризується скалярною величиною Δρ/ρ. М. – парне гальваномагнітне явище. Класичний м. зумовлений викривленням траєкторій носіїв заряду (для визначеності, електронів провідності) під дією маг-нітного поля. При Н > Нкв = [mс/(ећ)]kТ, коли відстань між рівнями Ландау в магнітному полі стає більшою, ніж теплове розмиття kТ рівнів, на м. істотно впливає квантування руху електронів (див. також явища́ гальваномагнітні́ ).

МАГНІТООПТИКА́ (рос. магнитооптика; англ. magnetooptics) – розділ оптики, що вивчає явища, які виникають у результаті взаємодії оптичного випромінювання з речовиною, що перебуває в магнітному полі. Наявність магнітного поля не тільки змінює дисперсійні криві коефіцієнта поглинання та показника заламу, але й призводить до появи або зміни оптичної анізотропії середовища. Більшість магнітооптичних ефектів є прямим або непрямим наслідком розщеплення рівнів енергії системи (зняття виродження) у зовнішньому магнітному полі. Безпосередньо це розщеплення виявляється у ефекті Зеємана – розщепленні в магнітному полі спектральних ліній оптичних переходів. Усі інші магнітооптичні ефекти є наслідком ефекту Зеємана та пов'язані з особливостями поляризації оптичних переходів і з закономірностями поширення світла в середовищі, що має дисперсію.

МАГНІТОПРОВІД́ , -ода (рос. магнитопровод; англ. magnetic conductor, iron circuit, core pickup, core)

– пристрій зі збільшеною магнітною провідністю, призначення якого підсилювати потік магнітної індукції в тих ділянках магнітного кола, де це вигідно. М. – невід'ємна складова частина електричних машин, трансформаторів, електромагнітів, реле, електровимірювальних приладів.

МАГНІТОРОЗВІДКА́ [розвідка́ магнітна́ ] (рос. магниторазведка, разведка магнитная; англ. magnetic prospecting, magnetics) – вивчення структури земної кори та пошуки корисних копалин на підставі дослідження особливостей магнітного поля Землі.

МАГНІТОСТРИКЦІЯ́	(рос.
магнитострикция;	англ.

299

magnetostriction; від лат. strіctіo – стиснення, натягування), зміна форми та розмірів тіла при його намагніченні; відкрита в залізі Дж.П. Джоулем [J.P. Joule, 1842]. Явище м. притаманне всім речовинам, як сильномагнітним феро- і фери- і антимагнетикам (Δl/l ~ 10-5 – 10- 2), так і діата парамагнетикам (Δl/l ~ 10-7 – 10-5), оскільки відображає взаємозв'язок підсистем атомних магнітних моментів і кристалічної решітки.

м. об'ємна́ (рос. магнитострикция объёмная; англ. volume magnetostriction)

– див. магнітострикція́ .

м. самочинна́ (рос. магнитострикция самопроизвольная; англ. spontaneous magnetostriction) – зміна розмірів і форми феро-, ферита антиферимагнетиків при охолодженні нижче температури магнітного фазового переходу.

МАГНІТОСФЕРА́ (рос. магнитосфера; англ. magnetosphere).

м. Землі́(рос. магнитосфера Земли; англ. Earth magnetosphere) – область навколоземного простору, яку займає геомагнітне поле; у першому наближенні порожнина в потоці сонячного вітру (СВ). Зовнішньою межею м. З. є магнітопауза, що відокремлює геомагнітне поле від СВ, який обтікає Землю. У внутрішній частині м. З. на відстані до 3R (R – радіус Землі) геомагнітне поле близьке до поля геомагнітного диполя. У зовнішній частині м. З. на денній стороні геомагнітне поле стиснуте СВ (~ 10 R), на нічній стороні утворюється геомагнітний хвіст діаметром

~ 40 R, довжиною 103 R.

м. планет́ (рос. магнитосфера планет; англ. planet magnetosphere). При обтіканні планет сонячним вітром (СВ) можуть виникати магнітосфери різних типів (залежно від природи перешкоди, створюваної планетою для СВ). Розрізняють власну магнітосферу (Земля, Меркурій, Юпітер, Сатурн, Уран);

наведену, або індуковану магнітосферу (Венера, комети); комбіновану магнітосферу (можливо, Марс).

МАГНІТОФЛЕКС́ , -у (рос. магнитофлекс; англ. magnetoflex) – те саме, що магнафлюкс́ .

МАГНІТОХІМІЯ́ (рос. магнитохимия; англ. magnetochemistry)

– розділ фізичної хімії, що вивчає взаємозв'язок між магнітними та хімічними властивостями речовин. Сучасний аналіз взаємозв'язку хімічних і магнітних властивостей молекул і кристалів заснований на сукупному використанні досягнень теорії магнетизму та розрахункових квантовохімічних методів. Сильний взаємний вплив хімічного зв'язку та магнітних взаємодій зумовлений їхньою протилежною тенденцією до колективізації або локалізації електронних станів.

МАГНОН́ , -а (рос. магнон; англ. magnon) – квазічастинка, що відповідає кванту спінових хвиль у магнітновпорядкованих системах. М. стосовно спінових коливань відіграє ту ж роль, що й фонон щодо коливань кристалічної решітки. Час життя м. визначається загасанням спінових хвиль. М. є бозонами. М. називають також кванти специфічних спінових хвиль у Фермі-рідині (див. також звук нульовий́). Розрізняють акустичні й оптичні (за аналогією з фононами).

МАЗЕР́ , -а [підсилювач́ квантовий́ ] (рос. мазер, усилитель квантовый; англ. maser, quantum amplifier; Maser – абревіатура від англійських слів: "Mіcrovawe Amplіcatіon by Stіmulated Emіssіon of Radіatіon" – підсилення мікрохвиль (НВЧ) за допомогою індукованого випромінювання) – підсилювач електромагнітних хвиль НВЧ діапазону, заснований на явищі вимушеного висилання електромагнітного випромінювання збудженими квантовими системами

300