2.Предмет, завдання, розділи дп та її науковий статус

ДП – галузь психології, розділ психології, яка вивчає індивідуальні відмінності психіки індивідів та груп людей, закономірності психічного варіювання, природу, джерела та наслідки відмінностей.

Предметом ДП є 1)індивідуальні, 2)групові і 3)типологічні відмінності, їх наслідки, види прояви, причини. Індивідуальність людини.

В яких аспектах аналізують індивідуальність:

1.Індивідуальна динаміка

2.Міжіндивідуальні відмінності

3.Міжгрупові відмінності

Рівні:

1.Організма

2.Індивіда

3.Особистості

4.Індивідуальність

Індивідуальність у ДП вивчається подвійно: з одного боку як цілісна, неповторна, інтегральна характеристика самопрояву людини у взаємодії з людьми та об’єктами, а з іншого боку як ієрархічна система, в яку об’єднані індивідуальні особливості суб’єкта.

Мета ДП – наукове вивчення механізмів становлення і розвитку людської індивідуальності як цілісного феномена, що існує у колі взаємодії об’єктивної і суб’єктивної реальності.

Завдання ДП:

• Вивчення джерел детермінації варіабельності ознак

• Дослідження співвідношення між характеристиками, що вимірюються

• Вивчення формальних ознак, що є найстійкішими серед варіацій поведінки

• Аналіз групового розподілу ознак

• Встановлення закономірностей та механізмів виникнення і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини

• Розробка теоретичних основ психодіагностичних досліджень та психокорекцій них програм

Структура ДП – 3 розділи, спрямовані на вивчення:

А)індивідуальних відмінностей

Б)групових відмінностей

В)типологічних відмінностей

Принципи диференціально-психологічного аналізу:

1. Принцип формального підходу – сукупність методів аналізу структури не будь-яких, а стійких і повторюваних, універсальних характеристик людини.

Людина має змістові і формально-динамічні характеристики.

Змістові характеристики є результатом засвоєння етичних і культурних норм і визначаються соціально-культурним контекстом (характер).

Формальні або формально-динамічні характеристики підкоряються еволюційно-генетичним законам, знаходяться під впливом кросс-ситуативних і стійких у часі та толерантних, до контекстуального впливу факторів (темперамент).

2. Принцип інтегрального аналізу. Оскільки предметом ДП є індивідуальність і в якості окремо взятого суб’єкта, і в якості групи суб’єктів. Цей принцип спирається на теорію інтегральної індивідуальності Мерліна, Ананьєва, спеціальна теорія Русалова. Тобто аналіз індивідуальності починають від нижчого до вищого рівня.

3. Принцип взаємозв’язку інтра – та інтеріндивідуальних закономірностей. Вивчаються міжіндивідуальні відмінності, та структура індивідуальності та внутрішньоіндивідуальна динаміка.

За Палієм: інтрапсихічні структури формуються під впливом інтеріндивідуальних, а з іншого боку самі впливають на них.

4. Принцип взаємодії ендо- та екзофакторів – чим детерміновані наші особливості. Виявлення джерел детермінації між індивідуальних відмінностей у контексті впливу зовнішніх і внутрішніх чинників. Зв’язок між генотипом і середовищем:

• Пасивний вплив – спільна спадковість і спільне середовище

• Реактивний вплив – вроджені психофізіологічні особливості впливають на ставлення до дитини батьків, однолітків тощо та сприяють формуванню певних рис особистості

• Активний вплив – індивіди активно шукають і створюють середовище, яке максимально відповідають успадкованим задаткам

5. Принцип вимірюванності і статистичної оцінки явищ, які вивчаються. Для оцінки індивідуальних властивостей застосовують методи психодіагностики і статистичну оцінку.

Індивідуальність як предмет диференціально-психологічного дослідження

1. Організм, індивід, особистість, індивідуальність.

2. Структура індивідуальності

3. Джерела індивідуальних відмінностей

Організм – людина як жива тілесна істота, анатомо-морфологічні особливості, фізіологічні і нервові процеси, ВНД, механізми роботи органів чуття.

Русалов:

Морфологічні компоненти – хромосомний, сомато-типічний

Функціональні компоненті – біохімічні, фізіологічні і нейродинамічні

Поняття організм визначає людину як істоту біологічну, як носія морфологічних і фізіологічних функцій!

Індивід – фізичний носій психічних, передособистістісних функцій, фізичний носій психологічних характеристик людини.

Індивідний рівень створює передумови особливостей особистості, але не може детермінувати тих її якостей, що мають соціокультурне походження.

Гіпоетза Алексєєва – гіпотеза розсіюючого відбору.

Асмолов: загальні особливості, що характеризують роль індивідних властивостей у регуляції поведінки.

За Асмоловим:

1. індивідні властивості характеризують формально-динамічні властивості, енергетичний аспект плину психічних аспектів.

2. індивідні властивості (тип ВНД, задатки і т.п.) визначають діапазон вибору певної діяльності у тих межах, що не мають соціально-пристосувального значення

3. індивідні властивості в процесі комунікації «означуються», сигніфікуються, символізуються

Особистість – психологічний носій соціальних властивостей.

Леонтьєв: особистість – суто людське утворення, системна якість індивіда, яка набувається ним у ході культурно-історичного розвитку та має властивості активності, суб’єктності, освідомленності.

Організм → індивід → особистість

Ці поняття вказують на різні рівні взаємодії, різні підсистеми носія психічного життя.

Для об’єднання характеристик індивіда і особистості Мерлін вводить поняття інтегральної індивідуальності, таким чином підкреслюючи щільний зв’язок природних і соціальних якостей людини.

В індивідуальності між собою пов’язані вся прояви людини і як організма, і як індивіда, і як особистості.

Індивідуальність в інтегральному розумінні – унікальна і неповторна біосоціальна система, в якій ієрархічно упорядковані властивості всіх ступенів розвитку матерії – від фізичних, біохімічних, фізіологічних, нейродинамічних (властивостей організму), психодинамічних (властивостей індивіда), особистісних, до групових і суспільно-історичних.

Асмолов: «Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють».

Мерлін говорить про 3 джерела цілісного вивчення індивідуальності:

1. філософія, принцип системності

2. успіхи соціології, психофізіології, біохімії

3. вимоги суспільної практики

2.Структура індивідуальності

Нартова-бочавер, таблица Єгорової подивитись.

Ананьєв:

1.Індивід

2.Суб’єкт діяльності

3.Рівень особистості

Мерлін:

1.Властивості організму

2.Психічні властивості

3.Соціально-психологічні властивості

Голубєва:

1.Рівень організму

2.Рівень особистості

Триповерховий будинок індивідуальності:

1й поверх – біологічний фундамент, формально-динамічні характеристики (темперамент, стать, асиметрія півкуль) – найбільш стійкий у часі із всіх 3, не піддається соціальному впливу.

2й поверх – предметно-змістові характеристики (характер, здібності) – більш сприйнятливий до виховання і соціальних чинників.

3й поверх – духовно-світоглядні характеристики (цінності, переконання, світогляд) – найбільш змінний рівень.

Лібін – структурно-функціональна модель індивідуальності:

Структурні компоненти:

• інтенсивність-помірність (наскільки часто людина взаємодії з окружаючим світом, чи готові людина до енерговитрат)

• стійкість-змінливість (темперальна характеристика, часові параметри, наскільки тривала взаємодія людини з середовищем)

• широта-вузькість (складність зовнішніх і внутрішніх зв’язків індивідуальності)

• включенність - дистантність (ступінь включенності індивідуальності у відносини)

Функціональні компоненти:

• компенсаторність (індивідуальність зберігає постійність)

• оптимальність (максимальний обсяг інфо за короткий час)

• адаптивність

• результативність (міра відповідності умовам)

Русалов – спеціальна теорія індивідуальності:

1й рівень – властивості організму диференціально психофізіологічний

2й рівень – диференціально психофізіологічний

Уточнює положення Мерліна

5. положень для уточнення позицій Мерліна щодо інтегральної індивідуальності:

1)до біологічних факторів + ще й програми поведінки (під час запліднення)

2)формування змістовно-предметних характеристик залежить від середовища – змінливість психіки, а формально-динамічні властивості є результатом узагальнення біологічних програм, що дозволяє зберігати стійкість.

10. Джерела індивідуальних відмінностей

Як тільки було визнано правило на індивідуальність одразу постає питання про джерела становленні індивідуальності.

Індивідуальні відмінності породжуються складними взаємодіями спадковості і середовища. Традиційно ми вважаємо, що спадковість визначає відносну стійкість ознак, а середовище – відносну варіативність.

Чинники:

Змістові характеристики (формуються під впливом соціуму)

Динамічні характеристики (формуються під впливом генотипу)

З огляду на наявність змістової та динамічної сторін психіки, визнається, що змістова сторона залежить від соціальних впливів, а динамічна – визначається факторами генотипу.

Внесок спадковості і середовища:

1. Теорії біогенетичні (Гальтон) – формування індивідуальності зумовлюються вродженими і генетичними задатками; розвиток – це розгортання цих властивостей у часі.

2. Теорії соціогенетичні (сенсуалістичний підхід, Дж. Локк) – первісно людина – це «чиста дошка», а всі досягнення її, всі її особливості повністю обумовлені середовищем.

3. Двофакторні теорії (Бюллер, Штерн) – розвиток як результат взаємодії вроджених структур і зовнішніх факторів, середовище накладається на фактори спадковості.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід Виготського) – вроджені властивості – це умови розвитку, а середовище є джерелом розвитку.

Психіка людини індивідуалізується впродовж життя тому, що змінюється середовище і по-різному розгортаються вроджені програми поведінки.