Тема 1. Здібності та інтелект

План

1. Феномен здібностей. Концепції здібностей. Задатки та здібності. Характеристики, рівні та властивості здібностей.

2. Індивідуальні відмінності в інтелекті: факторні теорії, теорії множинності інтелекту,. Джерела варіативності інтелекту.

3. Обдарованість і геніальність.

Феномен здібностей. Концепції здібностей. Задатки та здібності. Характеристики, рівні та властивості здібностей

Способности ‑ это индивидуально-психологические особенности личности, являющиеся условием успешного выполнения той или иной продуктивной деятельности. Самыми главными в определении способностей представляются три момента: во-первых, указание на то, что способности отличают одного человека от другого, во-вторых, что, в отличие от дефектов, они обеспечивают успех, в-третьих, факт несводимости способностей к знаниям, умениям, навыкам (2, 4, 15).

Відомо, що в свій час деякі країни з маленькою територією та дуже обмеженими природними ресурсами (Японія,Південна Корея,Таїланд, Тайвань) здійснили незвичайний ривок у своєму економічному розвитку.

Аналізуючи цей феномен, експерти відзначили вміле, надзвичайно раціональне використання інтелектуальних ресурсів в цих країнах, та, зокрема, підвищену увагу до обдарованих дітей.

У нашій країні таке ставлення почало формуватись з кінця ХХ століття. Зросли вимоги спеціалістів-практиків (вчителів, клініцистів, консультантів, керівників) щодо дослідження загальних і спеціальних здібностей. Оскільки диференціальна психологія завжди відрізнялась зв’язком фундаментальних і прикладних досліджень з потребами практики, дослідження здібностей та інтелекту посіли у ній одне з центральних місць.

Науці сьогодні відомі приклади як ранніх проявів обдарованості й таланту, так і досить пізньої їх реалізації. Наприклад, філософ І.Бентам почав вивчати давньогрецьку мову до того, як навчився ходити; Г.Лейбніц у 14 років писав праці з логіки та філософії.Натомість І.А.Крилов почав писати твори аж у 40 років, С.Т.Аксаков – у 55 років, а Ж.-Ж.Руссо до 37 років не міг визначитися зі своїм професійним нахилом.

Сучасне побутове ставлення до так званих «чудо-дітей» є, на думку Н.С.Лейтеса, неоднозначним: «поряд із захопленням і милуванням такими дітьми склалось, а потім почало переважати надто критичне, недовірливе до них ставлення. Отримали розповсюдження погляди, відповідно до яких дуже ранній розумовий розвиток – це хворобливе явище або результат «натаскування»…».

Поняття здібностей , за зауваженням О.В.Лібіна, здавна було пов’язане із встановленням людських відмінностей.

Спостереження за роботою різних людей, зіставлення їх досягнень, порівняння темпів духовного зростання свідчать про те, що люди відрізняються за своїми здібностями (Б.Ф.Ломов).

У дослідженні здібностей основну складність являє собою визначення цього поняття. Усю різноманітність його трактувань об’єднують за такими трьома групами:

- здібності – індивідуально-психолоічні особливості особистості, що є умовою виконання певної продуктивної діяльності або її освоєння, які не зводяться до знань, умінь, навичок (Б.М.Теплов, А.В.Петровський, Є.А.Клімов);

- здібності – психічні властивості особистості, які є умовою успішного виконання певних видів діяльності або їх освоєння (Н.С.Лейтес, П.А.Рудик);

- здібності – синтез властивостей особистості, які відповідають вимогам діяльності та забезпечують успішність її виконання (О.Г.Ковальов).

Загалом зазначається, що здібності:

1) відрізняють одну людину від іншої;

2) на відміну від дефектів забезпечують успіх;

3) не тотожні знанням, умінням, навичкам;

4) мають комплексну природу, пронизують усі рівні індивідуальності та пов’язані з іншими якостями;

5) є динамічним явищем;

6) історичні, відповідають запитам культурної практики;

7) мають синтетичну природу;

8) мають складну структуру, що забезпечує можливість компенсації;

9) взаємовплив окремих здібностей обумовлює появу феномену обдарованості.

Концепції здібностей

Відповідно до теорій спадковості здібності – це біологічно обумовлені явища, розвиток та вияв яких повністю залежить від спадковості (Ф.Гальтон). Беззастережно сприйнявши усі головні ідеї вчення Ч.Дарвіна (про змінливість видів, спадкове передавання вроджених і набутих відхилень тощо), Ф.Гальтон зробив спробу застосувати їх для пояснення індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Та, зокрема, доводить успадковуваність таланту (якщо успадковуються фізичні характеристики батьків, то повинні успадковуватись особливості головного мозку, який є нервовою основою інтелектуальних здібностей; отже, у розумних батьків повинні народжуватись розумні діти). Дослідник вважав можливим вивести високообдаровану расу людей за допомогою відповідних шлюбів протягом кількох поколінь. Разом з тим, заклав основи расистської теорії (теза про розумову неповноцінність негрів). Вивчивши генеалогію 997 видатних людей, автор сформулював «принцип джерела» (справжній талант обов’язково проб'ється на поверхню, як джерело.

Згідно з теорією набутих здібностей, завдяки вихованню можна сформувати геніальність, адже, за зауваженням К.А.Гельвеція, виховання може все. В роботі «Про людину, її розумові здібності та її виховання» (1773р.) автор заперечував вродженість; відзначав, що всі уявлення і поняття утворюються на основі чуттєвих сприймань, а люди народжуються з однаковими духовними здібностями; вказував, що «виховання нас робить тим, що ми є».

За підходом, який стверджує діалектику вродженого і набутого в здібностях, вродженими є анатомо-фізіологічні особливості, а здібності – це результат становлення. Вони формуються в процесі діяльності, залежать від її змісту та спілкування з дорослими (П.Я.Гальперін, Б.М.Теплов, Ю.З.Гільбух та ін.). «…Дитина з багатими інтелектуальними задатками може народитися в будь-якій сім'ї, якщо батьки мають повноцінне здоров'я, незалежно від їх культурного рівня. А ось те, якою мірою ці задатки буде реалізовано, якого рівня здібності буде сформовано на їх основі, це вже залежить від культурно-педагогічних факторів» (Ю.Гільбух).

Задатки – психофізіологічна основа здібностей; в основному містять властивості нервової системи (наприклад,сила,врівноваженість, рухливість нервових процесів сприяють комунікативним і вольовим якостям, а отже, покращують діяльність, у якій ці якості потрібні; слабкість нервової системи є сприятливою для мистецтва тощо) .

Задатки проявляються

• 

у схильностях у підвищеній допитливості

(прихильності до діяльності,

прагнення займатись нею).

Показано, що загальною і суттєвою особливістю видатних дітей є схильність до розумової діяльності.

Тісний зв'язок схильностей і здібностей підтверджується тим, що у період найбільш швидкого розумового розвитку, підйому здібностей має місце захопленість дітей різноманітними розумовими вправами. Таку підвищену потребу у розумовому навантаженні можна, як зауважує Н.С.Лейтес, розглядати як фактор самої обдарованості. Визначеність схильностей сприяє спеціалізації здібностей, а здібності, формуючись, у свою чергу, можуть направляти і обмежувати схильності.

Характеристики здібностей

Мають якість, що визначає ту діяльність, якій вони сприяють,

• 

загальні здібності спеціальні здібності

та кількість (ступінь вираженості).

Загальні здібності – система індивідуально-вольвих якостей, яка забезпечує відносну легкість і продуктивність в оволодінні знаннями і здійсненні різних видів діяльності.

Спеціальні (часткові) здібності – система властивостей особистості, яка допомагає досягти високих результатів у певній спеціальній галузі діяльності. У розвитку часткових здібностей є найбільш сприятливі («сенситивні») періоди, коли задатки можуть розкритися яскравіше.

Рівні здібностей

репродуктивний   продуктивний (творчий).

Обдарованість – високий рівень розвитку задатків, схильностей.Існує загальна і спеціальна обдарованість.

Талант – вища здатність до певної діяльності, яка дає змогу виконувати її успішно, самостійно, оригінально.

Геніальність – найвищий ступінь обдарованості, таланту. Виявляється у творчій діяльності, результати якої мають соціально-групову і вселюдську значущість.

Властивості здібностей

 

опорні провідні.

Без опорних властивостей виявлення здібностей неможливе (наприклад, чутливість зору, образна пам'ять, сенсомоторика для зображувальної діяльності). Провідні властивості задають верхню границю розвитку здібностей (творча уява).

Індивідуальні відмінності в інтелекті: факторні теорії, теорії множинності інтелектів. Джерела варіативності інтелекту

Першу шкалу вимірювання інтелекту створили у 1905 р. А.Біне та Т.Симон: для певного віку (від 2 до12 років) встановлювались бали, які визначали певний рівень розвитку однієї з 30-ти здібностей.

В.Штерн у 1911 році вводить термін «психічний вік», який повязує з хронологічним віком через коефіцієнт інтелекту.

Л.Термен у 1916 році пропонує абревіатуру «IQ» та шкалу вимірювання від 0 до 100. Версія його тесту відтоді використовується у СШАпід назвою «тест Стенфорд-Біне».

Сучасний зміст показників IQ є іншим: замість кількості років вираховують пропорцію результатів досліджуваного у порівнянні із загальним результатом у певній групі. IQ вважають загальним показником інтелектуального розвитку, що у певній мірі відображає структуру інтелектуального потенціалу.

Відзначено, що коефіцієнт IQ е показником

• успіхів у навчанні;

• професійних успіхів у виробничників та службовців;

• успішності роботи військових, поліціянтів, державних службовців тощо.

Натомість IQ не вважається показником здатності особистості навчатись

навичкам, необхідним для повсякденного життя.

З'ясування питання щодо стійкості тестових оцінок у часі показало таке:

1. прогноз щодо IQ не може бути зроблений на основі показників швидкості розвитку немовлят;

2. найбільш вдалим віком для прогнозу рівня IQ у наступні періоди шкільного життя – це 6 років;

3. у кожному індивідуальному випадку можливі коливання (у межах 50 балів).

Для побудови цілісного уявлення про інтелект та виявлення індивідуальних відмінностей у інтелекті робились спроби створити психологічні моделі на основі виміру окремих змінних, звертаючись до факторно-аналітичних моделей.

Факторні теорії інтелекту

Перша із таких теорій створена Ч.Спірменом, який виділив

два фактори:

1 – загальний (g – /general/) – відображає стійкі характеристики людини; проявляється у високій кореляції між окремими тестами; відображає рівень ментальної енергії індивіда;

2 – специфічні (s – /specific/) – властиві тільки даному виду діяльності, відображають особливості ситуації.

Дж.Келлі виділив як головний не один генеральний фактор, а кілька групових (дії з просторовими співвідношеннями, числами, словесним матеріалом; пам’ять; швидкість мислення).

Л.Терстоун назвав 12 факторів (первинних розумових здібностей), серед яких найбільш часто спостерігаються такі:

V – вербальне розуміння;

W – швидкість мовлення;

N – число (швидкість і точність арифметичних дій);

S – простір (сприйняття нерухомих форм та просторових змін);

M – асоціативна пам’ять;

P – швидкість сприйняття;

I (R) – індукція.

Ієрархічні моделі інтелекту виділяють первинні й похідні від них – вторинні та третинні фактори; їх перевагою є підпорядкування зростаючої кількості факторів.

У ієрархічній моделі інтелекту С.Барта запропоновані 5 рівнів:

- перший (низький) – елементарні моторні й сенсорні процеси;

- другий – перцепція і моторна координація;

- третій – процеси вироблення навичок і пам’ять;

- четвертий – логічне узагальнення;

- п’ятий – фактор загального інтелекту (g).

На вершині ієрархічної моделі Ф.Вернона – фактор «g». Нижче – вербально-освітній та практико-технічний фактори. Найнижчі – специфічні ситуаційні фактори.

Три виміри інтелекту називає Дж.Гілфорд:

- 5 операцій (оцінювання, конвергенція, дивергенція, розуміння інформації, запам’ятовування);

- 5 форм змісту (зорова, слухова, символічна, семантична, поведінкова);

- 6 варіантів результатів (елементи, класи, відношення, системи, перетворення, значення).

Разом – 150 факторів (на сьогодні підтверджено 105 із них).

Теорії множинності інтелектів

Р.Стернберг пропонує трикомпонентну теорію інтелекту, згідно з якою на інтелект впливають три типи психічних процесів або компонентів:

1 – метакомпоненти, які регулюють процес вирішення проблеми та включають її визначення, виділення етапів у процесі рішення, висновок про остаточне рішення;

2 – виконавчі компоненти, тобто процеси, пов’язані з актуальним рішенням конкретної проблеми;

3 – компоненти набутих знань, пов’язані зі специфікою навчання й зберіганням корисних відомостей.

За зауваженням О.В.Лібіна, Р.Стернберг критикує інші концепції інтелекту за постановку ними основного акценту виконавчих компонентах, та недостатність уваги до досвіду і метакомпонентам, натомість їх врахування дозволило би розповсюдити виміри на сферу соціального, практичного та емоційного інтелекту.

Г.Айзенк розуміє інтелект як множинне явище та співпідкорює три види інтелекту:

- біологічний;

- психометричний;

-соціальний.

Х.Гарднер виділяє шість видів інтелекту:

- лінгвістичний;

- логіко-математичний;

- просторовий;

- музичний;

- кінестетичний;

- особистісний.

Зміст інтелекту виходить за межі лише когнітивної сфери. Кожна з названих здібностей є важливою для адекватності й досягнення успіху у певній сфері.

Д.Хорн називає два типи інтелекту:

- поточний (це здібності, завдяки яким людина навчається новому (пам'ять , індукція, сприймання нових зв’язків і відношень); інтелект ніби «вливається» у різні види інтелектуальної діяльності в процесі дорослішання людини; він відображає біологічні можливості нервової системи; після закінчення югості йде на спад) ;

- кристалізований інтелект (широка сфера інтелекту, що включає уміння формулювати судження, аналізувати, узагальнювати; розвивається з досвідом, освітою; спирається на обізнаність і прогресує протягом життя.

Джерела варіативності інтелекту

Висновки досліджень психогенетики інтелекту свідчать про певну, але невисоку успадковуваність інтелектуальних ознак та високу обумовленість варіативності інтелекту сімейним середовищем.

Зокрема, вплив спадковості представлений у гіпотезі про діапазон реакцій (Уайнберг): гени визначають те, у якому діапазоні може змінюватись ознака у індивіда. Для IQ цей діапазон становить 20-25 пунктів. Залежно від насиченості або бідності середовища, у якому розвивається дитина, її інтелектуальні здібності коливаються в цих межах.

Отже, успадковуваність виражає генетично обумовлену варіативність ознаки.

Дослідження впливу середовища показали, зокрема, залежність показників інтелекту від спеціально розроблених програм стимуляції (Крейг і Шерон Ремі); зв'язок між рівнем загального інтелекту 7-річних дітей та аспектами домашнього середовища, в якому вони перебували до другого року життя (Т.Райс з колегами).

Обдарованість і геніальність

Обдарованість як комплексний феномен включає різні складники, представлені в різноманітних визначеннях обдарованості (наведені С.Нартовою-Бочавер):

• якісно своєрідне поєднання здібностей, що забезпечує успішність діяльності;

• загальні здібності, що обумовлюють широту можливостей людини;

• розумовий потенціал – інтелект, який передбачає широту узагальнення, логічність;

• сукупність задатків, що забезпечують початковий високий рівень у певній діяльності (природні передумови);

• талановитість.

За зауваженням Д.Б.Богоявленської, поняття обдарованості може бути розкрите лише у рамках системного підходу. Згідно з визначенням обдарованості як системної якості, у її структурі передбачаються мотивація, рівень саморегуляції і направленість особистості. При іншому розумінні обдарованість фактично зводиться лише до здібностей.

На думку Б.М.Теплова, у обдарованості «не можна бачити просту суму здібностей: у порівнянні зі здібностями вона складає нову якість».

Обдарованість вказує на початкові, потенціальні структурні умови для досягнення високого результату, але він може й не бути досягнутий.

Процентний розподіл дітей з різними інтелектуальними показниками:

- розумова обдарованість – 2%;

- підвищені розумові здібності – 15 – 16%;

- розумова норма – 65%;

- знижені розумові здібності – 15 – 16%;

- різні ступені розумової дефективності – 4 – 5%.

Риси загальної розумової обдарованості (за Ю.Гільбухом):

- надзвичайно ранній прояв високої пізнавальної активності й допитливості;

- швидкість і точність виконання розумових операцій;

- багатство активного словника;

- явна установка на творче виконання завдань, розвинутість творчого мислення і уяви;

- наявність основних компонентів уміння вчитись.

Ознаки обдарованості (за Н.Лейтесом):

- випередження віку;

- висока активність розуму, підвищена схильність до розумової діяльності, потяг до розумових занять;

- своєрідність дитячого інтелекту, яка проявляється в надзвичайній здатності до розумового наслідування, формалізмі розумової діяльності, наявності творчого елемента.

Талановитість – дуже високий ступінь здібностей до певної спеціальної діяльності (музичної, художньої, спортивної тощо), які вже встигли реалізуватись у конкретних суспільно значущих продуктах. Ознаками талановитості також називають виявлений творчий елемент та домінування природжених якостей.

Геніальність – не лише вроджений нахил до продуктивної діяльності в певній сфері, вищий ступінь обдарованості, а й досягнення видатного якісно нового результату. Геніальність є полідетермінованим явищем. Відомі такі підходи до пояснення цього феномену:

1. патологічні теорії;

2. психоаналітичні теорії;

3. теорії якісної переваги;

4. теорії кількісної переваги.

Передумови геніальності (за В.Ефроїмсоном):

Геніальність є результатом взаємодії соціальних та біологічних факторів.

Соціальні умови:

- становлення в дитячо-юнацькому періоді твердих ціннісних установок;

- вибір діяльності відповідно до обдарованості;

- оптимальні умови для розвитку обдарованості, іноді створені активно всупереч соціуму;

- сприятливі соціальні умови для самореалізації.

Спадковість:

1. підвищений рівень сечової кислоти;

2. синдром Марфана;

3. тестикулярна фемінізація (синдром Морріса);

4. гіпоманіакально-депресивний психоз;

5. гіганточолість і високочолість.

Им выделено пять наиболее устойчивых комплексов «синдром» ‑ гениальность.

1. Один из многих возможных механизмов возникновения и передачи потомству повышенного интеллекта ‑ повышенный уровень мочевой кислоты (подагра и гиперурикемия). Подагрическая стимуляция мозга может повышать его деятельность до уровня талантливости или гениальности. Междисциплинарное исследование, посвященное роли подагриков в мировой культуре, показало, что весьма значительное количество крупнейших деятелей истории и культуры действительно страдали подагрой, в частности, Александр Македонский, Петр Первый, Шарль де Голль.

2. Синдром Марфана, особая форма диспропорционального гигантизма, ‑ результат системного дефекта соединительной ткани; наследуется доминантно, т.е. по вертикальной линии, но с очень варьирующими проявлениями. При полном проявлении наблюдаются: высокий рост при относительно коротком туловище, огромные конечности, арахнодактилия (длинные паукообразные пальцы), вывих xpyсталика. Крайняя худоба и деформированная грудная клетка могут сопровождаться пороком сердца и аневризмой аорты. Но при этом тяжелом, редком заболевании (1 : 50 000), существенно сокращающем продолжительность жизни, имеет место повышенный выброс адреналина, который поддерживает высокий физический и психический тонус: сюда могут быть отнесены Авраам Линкольн, Г.-Х. Андерсен, Корней Чуковский.

3. Тестикулярная феминизация {синдром Морриса) ‑ наследственная нечувствительность периферических тканей к маскулинизирующему действию мужского гормона семенников, в результате чего развитие организма, обладающего мужским набором хромосом (46/XY) и семенниками, парадоксально идет по женскому направлению. Развивается псевдогермафродит ‑ высокая, стройная, статная, физически сильная женщина без матки, с малым влагалищем, семенниками, конечно, не менструирующая и не рожающая, но в остальном способная к сексуальной жизни и сохраняющая нормальное влечение к мужчинам.

В силу бесплодия псевдогермафродитов, носителей мутации, эта аномалия очень редка среди населения (порядка 1 : 65 000 среди женщин). Псевдогермафродитизм должен был бы порождать тягчайшие психические травмы, но эмоциональная устойчивость этих больных, их жизнелюбие, многообразная активность, энергия, физическая и умственная, просто поразительны. Например, по физической силе, быстроте, ловкости они настолько превосходят физиологически нормальных девушек и женщин, что девушки и женщины с синдромом Морриса (легко определяемые по отсутствию полового хроматина в мазках слизистой рта) подлежат исключению из женских спортивных состязаний. Среди наиболее известных женщин, страдающих этой редкой аномалией, скорее всего, ‑ Жанна д'Арк, Елизавета Тюдор, Аврора Дюдеван (Жорж Санд), Елена Блаватская.

4. Гипоманиакально-депрессивный психоз как стимулятор умственной деятельности. У большинства рассматриваемых В.П.Эфроимсоном лиц имели место четкие клинические проявления психического расстройства в фазах депрессии, отказ от пищи, мутизм, многонедельное молчание, уничтожение готовых произведений, самоубийство, а настоящие мании с бессмысленной гиперактивностью почти отсутствовали. Рассматривая психопатологическую стимуляцию умственной деятельности, необходимо относить сюда лишь те случаи, когда больные на высоте вспышки в направлении маниакальности проявляют не бессмысленную суетливость, а, наоборот, повышенную работоспособность, с резким, многосезонным, а чаще и многолетним периодом уныния и бездеятельности между творческими подъемами. Необходимо подчеркнуть ошибочность стремления видеть в психозе и психопатии стимул творчества в тех случаях, когда в действительности болезнь творчеству препятствовала. Примерами гениальных циклоидов могут быть Байрон, Роберт Берне, сюда же относят и А.С.Пушкина.

5. Гигантолобие и высоколобие. Создавший человечество естественный отбор направлялся на увеличение головы и особенно лобных долей, что позволяет предполагать наличие некоторой корреляции между размером высоты лба с интеллектом. Согласно некоторым данным, в большинстве тканей транскрибируется только 3 – 6% уникальной ДНК, тогда как в тканях мозга мыши транскрибируется 10 – 13% этой ДНК, а в мозге человека ‑ 20%. Иными словами, в мозге, как в никакой другой ткани, максимально мобилизуется и используется генотип человека. При том что часть мозга человека, которая управляет физиологической функцией центральной и периферической нервных систем, составляет около трети или четверти его объема, тогда как 2/3 – 3/4 (что, конечно, очень неточно) выполняет функцию мышления. Именно благодаря этим данным вопрос о значении объема мозга теряет свою примитивность.

Цікаво, що ідіографічний аналіз геніальності, проведений у свій час Ш.Ріше (1893р.), дозволив автору назвати кілька властивостей генія: оригінальність, розвинена індивідуальність, яка здійснила вершинне життєбудівництво; властивість, що визначається сучасними авторами як неадаптивність; раптовість, безсвідомість творчості тощо. Проте дослідження феноменології генія свідчить про те, що ознак, властивостей і якостей генія немає, адже геній являє собою найповніший розвиток людської сутності, максимальне розкриття творчого потенціалу (М.С.Гусельцева).

Показано, що за відомою традицією ототожнення генія і навіженого стоїть емпірично встановлена спільність між ними, яка знаходить своє пояснення у положенні історико-еволюційного підходу (А.Г.Асмолов) про роль не адаптивних елементів у системі, адже і геній, і навіжений виходять за межі адаптивної моделі суспільства, долаючи бар'єри офіційної культури.

Аналіз культурного контексту появи геніїв свідчить про те, що вони з'являються на розломах культур, коли розвитку «необхідно швидко залатати дірки та відкрити нову епоху» ( М.С.Гусельцева, 2008).