4.14. Присвята

Присвята — напис перед основним

текстом видання, в якому автор повідомляє про те, кому він присвячує свій твір і часто чому він це робить. Присвяту, як 78

ПРОЛОГ

Рік — сніг — сонце — мить... Роки... Кажете, на Сонці, на Місяці чи ще десь є життя? Може... Тільки не таке, нізащо не таке, як тут, у нас.

На Землі.

Об гравійну гостру дорогу хтось на дрібнюсінькі друзки розтрощив пляшку.

Нестримно реготав малюк, одчайдушно змагався в швидкості з м'ячем — і з розгону долонями в гравійну шпичастість, у всю в скляних осколках дорогу...

У мене було відчуття, що я не тільки стою біля хірурга і, наче на арені цирку, наче жонглюю, — подаю йому потрібні інструменти, — панувало таке всеосяжне сприйняття, наче все, що діється в малій операційній, споглядаю зверху, ніби у великій освітлювальній лампі вмонтоване моє око-серце.

Цок! Дзень! Цок... Об емальоване денце вдарялись осколки скла, камінчики...

У розпухлому закривавленому місиві хірург мусив віднайти і найменшенький гострячок. Тому — без знеболення. Тут біль, здригання від нього — покажчик, провідник до прихованої небезпеки. Хлопчик, а було йому п'ять рочків, не плакав, навіть не стогнав — лише міцно стулив вуста, лише двома верхніми зубками прикусив нижню губу, до повного знекровлення, аж до підборіддя. Очі ж його не темнішали, як це зазвичай буває у дорослих, — його небесно блакитні очиці що не нове, що не глибше втручання — то ясніли. Блакить-блакить, яка, здавалось, зливалася з синню його сорочки — і, мов крило небесної хмаринки... І таки не застогнав, а спина спітніла — спочатку на сорочці затемніла цяточка, яка швидко ширилася, і згодом, урешті, у велику, химерної форми пляму витворилася.

5

Рис. 27. Спускова сторінка

79

правило, набирають шрифтами меншого кегля від основного з виділеннями (курсив, курсив півжирний, шрифт іншої гарнітури) на вужчий формат від сторінки складання. Присвяту верстають:

1. На окремій сторінці після титульного аркуша, коли далі розміщується сторінка з початком основного тексту, в верхній частині сторінки складання із спуском 1 —2 кв. і з відступом справа 1/2, 1 1/2 кв. чи на її оптичній середині.

2. На окремій сторінці після шмуцтитула з заголовком твору, якщо між титулом і початком основного тексту розміщена передмова, список скорочень і т. п., чи на звороті такого шмуцтитула.

3. На спуску початкової сторінки видання перед його основним текстом та його початковим заголовком. В кінці тексту посвяти ніколи не ставлять крапку.

4.15. Епіграф

Епіграф (від грецького epigrahe —

напис) — напис, поміщений автором перед текстом твору чи його частиною і який є цитатою з загальновідомого тексту, твору художньої літератури, народної творчості, прислів'я чи виразу. Епіграф в притаманній йому афористичній, короткій формі висвітлює основну тему, ідею чи настрій твору, тим самим сприяючи сприйняттю його читачем. Епіграфи почали застосовувати в літературі з початку IX століття.

Набирають епіграфи завжди на вужчий формат — від 1/3 до 2/3 формату рядка основного тексту складання, і шрифтами меншого кегля, з виділеннями (курсивом, півжир-ним курсивом). Коли в епіграфі є іншомовний текст з пе-рекладом, тоді ці два тексти набирають різними накреслен-нями шрифту з відбивкою один від одного у 4—8 пунктів. В епіграфах майже завжди є посилання на джерело, набирають його окремим рядком, з виділеним шрифтом, без крапки в кінці, а також з відбивкою і виключкою до правої її межі. Найчастіше епіграф до всього твору набирають на першій текстовій сторінці над першим заголовком за рахунок спуску. Над таким епіграфом можна розмістити кліше (заставку).

Епіграфи до частини чи глав заверстують під назвами цих глав з достатньою відбивкою від рубрик і від тексту.

Розміщують епіграфи або в правий край сторінки складан-ня, або з великим відступом зліва, інколи на половину формату рядка основного тексту.

80

В кінці епіграфа завжди ставлять крапку чи інший необ-хідний за змістом знак. В лапки текст епіграфа не беруть.