24 Полiтика Росii стосовно Украiни на межi 17-18 столiття

На першому етапі гетманювання Мазепа підтрим. політики добрих відносин із Москви.

1700р .він одержав найвищій ордин -Андрія Первозваного , а також титул князя священої імперіі.

у 1698 козаків було поділено на спроможних воен.службу та неспроможних .

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культура просвітнинська діяльність.

Внесок Мазепи напрямків ,архітектури ,будівництва був настільки значним ,що досліднки називають "Махепиньским бароко"

1690 було збудовано нове приміщення Киево-могилян.колегіуму.

У 1700 р в Україні був створенний новий заклад Чернігівський колегіум .

26 Росiйський порядок у Гетьманщинi перша половина 18 столiття. Гетьман Кирило Розумовський

Петро І порушив звичай супроводження обрання нового гетьмана складанням статей, які визначали взаємовідносини України і Росії, гетьмана і царя. Так, він прийняв Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини – невтручання російських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками у походах тощо, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку. Та наступні статті “Решительные (конформированные) пункты” Данила Апостола 1727 р., укладені при обранні його гетьманом, були затверджені урядом Петра ІІ у вигляді відповідей на 28 пунктів і діяли до скасування Гетьманщини.

Решетилівські статті І.Скоропадського1709 р. забороняли гетьману здійснювати дипломатичні зносини, але дозволяли залагоджувати прикордонні конфлікти з Польщею і Кримом з дозволу царського резидента. Гетьмана було позбавлено права призначати і звільняти генеральних старшин і полковників без участі Генеральної Ради, а поза тим, Петро І самочинно здійснював переміщення урядовців. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо органам Російської держави, що встановлювалось для перешкоджання створенню цілісної території України.

У 1709 р. при гетьмані І.Скоропадському була заснована посада царського резидента, ним був призначений стольник Ізмайлов, що мав керуватись у своїй діяльності 2 інструкціями Петра І, одна з яких, таємна, наказувала йому стежити за тим, щоб гетьман і старшина не зносились з ворогами Росії і України, та уточнювати справжні доходи України. Павел Полуботок розгортав активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем викликано до Петербурга. Згодом при гетьмані Апостолі перебував російський резидент Наумов для дорадництва у цивільних справах, а у військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу - командувачу російського війська в Україні.

У гетьманський період опорою гетьмана залишалась полково-сотенна система, і попри розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, вони разом з усім Військом Запорізьким проводили єдину політику, спрямовану на збереження міцності військово-адміністративної організації і її демократичних елементів, тож царський уряд, здебільшого, адресував свої звернення спільно гетьману і усьому війську.

У 1720 р. Генеральний уряд було перетворено на Військову канцелярію, що складалась з 6 осіб, призначених царем, 3 з яких були представниками козацької старшини і 3 – з російських урядовців. Військова канцелярія припинила існування за часів гетьманування Д.Апостола.

Відновлення гетьманства в 1750 р. було спричинене:

1. позицією старшини, яка наполегливо домагалася відновлення гетьманства від імператорського двору;

2. наростання невдоволення українців економічним становищем і загостренням у зв’язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині;

3. загрозої війни проти Прусіх та ймовірним використання військового потенціала Гетьманщини;

4. потребою відновити економічно-стратегічний потенціал Україниз метою використання його у майбутніх війнах проти Туреччини.

Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого фаворита Олексія Розумовського – Кирила. Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві вів був звичайним сільським хлопцем, який разом з однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру освіту. У 18 років став президентом імперської академії наук. Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Завідування її справами і зносини з нею на деякий час були передані із Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему, унаслідок чого Україна втрачає 50 тисяч рублів щорічно. К. Розумовський подає фінансові звіти Єлизаветі про витрати та прибутки Гетьманщини, Київ переходить під пряме управління імператриці. Т. ч. Автономія України ще більше зменшилася. Царський уряд не погодився з гетьманом стосовно скасування участі українських козаків у війнах Росії поза територією України, відмовив йому вправі на власний розсуд призначати полковників та мати дипломатичні зносини з урядами зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову політику.

За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було введено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували школи для обов'язкового навчання дітей козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування університету в Батурині. У1760 р. гетьманським універсалом запроваджено новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, до його складу ввійшли вибрані від старшин десять представників, по одному від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетворювалися в городські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того, запроваджувалися підкоморські суди і земські. Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Зокрема, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час ініціював царський указ 1762 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, займав значне місце при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка набула великого впливу, перетворившись, подібно до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту. Коли в 1762 р. у Росії після повалення свого чоловіка до влади прийшла Катерина II, К.Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок. К.Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду. Однак Катерина II, за порадою наглядача в українських справах Г.Теплова, відхилила прохання гетьманського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов "Маніфест до малоросійського народу" про звільнення К.Розумовського від гетьманства.

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина 2 вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію на чолі з генерал-губернатором графом П. Румянцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що, хоча не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д. Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ, величезна територія якої охоплювала 45 сіл та 1600 хуторів. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768— 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини.

По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. Потрете, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних, республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечною — 100 солдатів на одного козака — й запорожцям довелося здатися без бою. Після цього, згідно з наказом Катерини П почалося руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового, 85-річного Петра Калнишевського, ще недавно нагородженого золотою медаллю з діамантами, заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря І.Глобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували, військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. З її зруйнуванням упала остання твердиня українських традицій, української державності.

Лише б тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися в підданстві Російської імперії, утворили т. зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. переселили на Кубань.

Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей же час втрачає своє значення Малоросійська колегія (формально вона діяла до 1786 p.), яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.