35. Суспільні течії та рухи в Україні в другій половині хіх ст. Народницький, соціал-демократичний, ліберальний та національний напрямки.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80—90-х роках, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося. Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офіційній пресі, у «виправленні фатальних помилок 60-х років». Це «виправлення» виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті буржуазними реформами 60—70-х років. Розпочалося широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя — зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянська община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура тощо.

Проте консерваторам не вдалося повністю відновити колишні порядки, втиснути Російську імперію в старі шаблони суспільного життя. Контрреформи не змінили та вже й не могли змінити принципового напряму еволюції до буржуазного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, рвалася до політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва; інтелігенція бажала справжніх, а не декларативних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації суспільства; підтримуючи національне відродження, народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу за національні та державно-правові свободи.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політичного життя Російської імперії було порушення цієї послідовності: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, потім — соціал-демократичний і, тільки починаючи з революційних подій 1905 p., — буржуазний.

Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків. Народник обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція.

Народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.

Соціал-демократичний рух

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. Характерно, що у Росії марксизм користувався більшою популярністю, ніж на Заході, де він пережив три кризи — 1852, 1872 та 1903 pp. Марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму та традиційну тактику народників.

У 80—90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х років, коли після появи петербурзького «Союзу за визволення робітничого класу» аналогічні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. в Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.

Ліберальний рух

Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на політичну сцену на межі 70—80-х років. В Україні він формувався головним чином на основі земської ліберальної опозиції. Перші пореформені роки стали для ліберального руху часом організаційного становлення, усвідомлення свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації основної мети та завдань. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю в ній «третього стану»; поміркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти «бюрократії» при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства тощо.

Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості.

Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних. Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.