9 «Аскольдове» хрещеня Русi

Сьогодні  вже  мало  в  кого  виникають  сумніви  стосовно  поширення  та  впливу  християнства  в  землях  Київської Русі задовго  до  хрещення  Великого  князя  Київського  Володимира  . Але  чимало наших  сучасних  офіційних  історіографів,  в  силу  різних  суб"єктивних  причин,  ще  й  досі  продовжують  нав'язувати  нам  застарілі   норманські  міфи  про  варязьке  походження  Русі,  київської  правлячої  династії  та  прийняття  нею  християнства  чи  не  останньою  в  Європі - аж  988  року.   І  це  не  дивлячись  на  те,  що  численні  вітчизняні  та  закордонні  джерела  чітко  доводять  протилежне.  Найціннішим  серед  таких  джерел  є  свідченя  про  хрещення  останнього  спадкоємця  Києвої  династії  - Аскольда,  князя  Київського,  та  всієї  руської  дружини. Правління Аскольда є дійсно яскравою сторінкою в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину середньовічного світу. Найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави та достойного контрагента Візантії. Серед реальних результатів походів Аскольда на Візантію та складених з імперією угод одним з найважливіших да далекосяжних, без сумніву, було введення на Русі християнства. За візантійськими джерелами, 860 р. русичі здійснили похід на Візантию і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, однією з важливих статей якого було хрещення Русі. Християнство, однак, не стало панівною ідеологією, бо хрестилася певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, яка позначила собою повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та початок інтенсивного розповсюдження його в Південній Польщі. У 863 – 865 роках християнство затверджується в Болгарії. Було б дивно, якби Русь, розташована поряд з Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від цього процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв’язки з Константинополем, які виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюджуванню нової віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та тривалим процесом та повинна була пройти скрізь різні періоди та складні рубежі.Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й значної частини верхівки. Мабуть, саме тому язичник Олег, опираючись на антихристиянські сили, 882 р. вбив Аскольда і став князем у Києві. Відродження язичництва в часи Олега засвідчує договір 907 р. з Візантією. Ситуація змінилася після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначилися певною віротерпимістю. Під час заключення договору 944 р. з Візантією язичники і християни виступають як рівноправні спільноти. Велика княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль для поширення нової релігії. Однак їй не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава. На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив створити новий поганський пантеон(980), об’єднавши в ньому верховні божества окремих племен. Однак язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества не могло служити об’єднавчій політиці київського князя, не відповідало вимогам тогочасного суспільства. Стара релігія стала гальмом суспільного поступу. Християнство, що вже досить глибоко вкорінилося на Русі, стало офіційною державною релігією 988 р. Після хрещення Володимира, яке відбулося в Херсонесі, нову релігію стали впроваджувати по великих містах Київської держави, часто навіть примусово.    За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця. За літописною легендою, зіпертою на Сказання, охрещенню передував тривалий вибір віри: князь та його бояри вислухали місіонерів – булгар-магометан, німців з Риму... посланих папою, жидів хозарських, тобто іудаїстів, та філософа-грека зВізантії. Після цього князь розіслав мужів добрих тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої віри. Ті ж, повернувшись, заявилиВолодимиру й дружині, що немає в світі кращої над грецьку. Втім, сюжет про вибір віри належить до мандрівних. Насправді ж навряд чи могло постати питання про "вибір віри" в країні, серед населення якої вже не менше ста років побутувало християнство. Від часів Аскольда число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи як дружинне воїнство, так і купецький прошарок. Християнкою була вдова Ігоря княгиня Ольга, нібито охрещена самим патріархом за участю візантійського імператора під час візиту в Константинополь у 50-х роках Х ст. У 959 р. Ольга навіть звернулася до німецького імператора Оттона І з проханням призначити єпископа і священиків тобто мала намір поширити хрещення на всю державу. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператоровіВасилю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом своєї країни. Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора  розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р.   Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Від часів Володимирового хрещення церква стала головним поширювачем писемної культури. Введення нової віри зміцнило народний авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків з багатьма народами, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури та мистецтва.