рослинництво

29. Нормативи оптимальних значень рНКСІ різних типів ґрунтів на витрати CaCO3 для зміни рН на 0,1

(за Т.А. Грінченком та ін., 1984)

	Значення pHКСІ			Норматив
				витрат	Витрати
Тип ґрунту	вихід-	опти-	рНКСІ	CaCO3 для	CaCO3 на
	не	мальне		зміни рН на	ΔpН, т/га
				0,1, т/га
	<4,5	5,5	1,2	0,35	4,2
Дерново-підзолистий	4,6-5,0	5,5	0,7	0,47	3,29
	5,1-5,5	5,5	0,2	0,90	1,80
	<4,5	5,9	1,6	0,86	10,8
Сірий опідзолений	4,6-5,0	5,9	1,1	0,79	8,69
	5,1-5,5	5,9	0,6	0,86	5,16

Примітка: На ґрунтах з рНКСІ 5,6-6.0 норма вапна на нейтралізацію кислотності мінеральних добрив становить 3 т/га CaCО3.

Повторне або підтримувальне вапнування доцільно проводити в разі зниження рН на 0,5 одиниці, відносно оптимального значення рН для даної сівозміни, оскільки воно дає високий позитивний ефект, посилюючи дію мінеральних добрив. Строки повторного вапнування залежать від норми та якості вапнякових матеріалів, кількості опадів, форм і норм добрив, набору культур у сівозміні (табл. 30).

30. Показники кислотності дерново-підзолистих і сірих опідзолених ґрунтів (рНКСІ), за яких доцільно проводити повторне

вапнування (за Е.Г. Дегодюком, 1992)

				Тип сівозміни
			польова	польова з	польова з
				багаторічними		кормова
Гранулометричний			із		цукровими
склад ґрунту			значними	травами та	буряками	та
				невеликими		овочево-
			площами		та
				площами льону,		кормова
			льону		люцерною
				картоплі, люцерни
Піщаний і супіщаний			4,8	6,0	5,3	5,2
Легко-	та середньо-		5,0	5,2	5,6	5,4
суглинковий
Важко	суглинковий	та	5,2	5,4	5,8	5,6
глинистий
Торфовий			4,4	4,6	5,2	5,0

Середня періодичність вапнування ґрунтів у різних регіонах України неоднакова: на Поліссі – 6-7 років, у Лісостепу – 6-9, Карпатах і Закарпатті – 4-6 років. Вапнування проводять практично протягом усього року. В теплий період вапнують перезволожені ґрунти і ґрунти на горбистих ділянках полів, навесні та восени – добре дреновані ґрунти, влітку – вільні від посівів поля. Вапно можна вносити взимку на

181

рівні поля, на яких висота снігового покриву не перевищує 30 см. При цьому вологість вапнякових добрив має бути не вищою за 7%, а швидкість вітру – не більш як 5 м/с. Вапно вносять під культури, які добре реагують на вапнування, або під їх попередники, а половинні норми – також під льон і люпин. Його не можна вносити взимку на посівах озимих культур і багаторічних трав.

За даними агрохімічної служби України, за підвищення рН дерно- во-підзолистих ґрунтів від 5 до 6, врожайність озимої пшениці зростає на 45-50%, ячменю на 12-15%, а за підвищення рН від 4,4 до 5,5 врожайність озимого жита збільшується на 20-25%. Оптимальні значення рН у польових сівозмінах з озимою пшеницею для дерново-під- золистих ґрунтів Полісся становлять близько 6, для ґрунтів Лісостепу –

6,5-6,7.

Багаторічними польовими дослідженнями та спостереженнями у виробничих умовах встановлено, що вапнування кислих ґрунтів забезпечує підвищення врожаю озимих зернових на 2,5-3,0 ц/га, озимої пшениці – до 5, коренів цукрових буряків – до 40-50, сіна конюшини – до 10 ц/га.

Приріст урожаю та вартість додаткової продукції, отриманої внаслідок вапнування сильно- й середньокислих ґрунтів, у 2-3 рази вищі, ніж при вапнуванні слабкокислих. Особливо високі прирости врожаю дають овочеві культури, багаторічні трави, кормові коренеплоди і кукурудза. Позитивна дія повної дози вапна за тривалий період (7- 8 років) забезпечує приріст урожаю близько 30 ц/га зернових культур.

До хімічної меліорації належить і гіпсування лужних ґрунтів – солончаків, солонців та ґрунтів із різним ступенем солончакуватості і солонцюватості. Засолені ґрунти поширені в Степовій та Лісостеповій зонах України, де займають площу близько 2,2 млн. га орних земель. Концентрація легкорозчинних солей у них досягає 0,1-0,3%.

Солонці й солонцюваті ґрунти, як правило, розміщуються в комплексі з іншими ґрунтами, займають від 4 до 80% площі. Мають негативні водно-фізичні та агрономічні властивості, що пояснюється підвищеним вмістом у них колоїдів та значною кількістю увібраних катіонів натрію і магнію. Вони характеризуються підвищеною лужністю (рН 7,5-9,5), високою в’язкістю, липкістю, поганими водопроникністю

інабуханням у вологому стані, сильним ущільненням, розтріскуванням

ібезструктурністю в сухому стані. На таких ґрунтах рослини страждають від нестачі вологи в посушливі та від нестачі повітря – у вологі періоди.

За глибиною залягання сольового горизонту засолені ґрунти поділяють на: солончакові (солі в шарі 0-30 см); солончакуваті (30-

182

80 см); глибоко солончакуваті (80-150 см); глибоко засолені (глибше

150 см).

За вмістом увібраного натрію їх поділяють на: несолонцюваті –

<5% ємності вбирання; слабкосолонцюваті – 10-20%; солонці – >20%

(залягають окремими плямами).

За складом солей солонці поділяють на содові, содово-сульфатні, сульфатно-содові, хлоридно-содові, содово-хлоридно-сульфатні (Лісостеп), хлоридні, сульфатні, хлоридно-сульфатні (Степ).

Гіпсування ґрунтів проводять за вмісту увібраного натрію понад 5% ємності катіонного обміну. Витісняють увібраний натрій та нейтралізують ґрунт внесенням гіпсу, фосфогіпсу, сульфату заліза, сульфату алюмінію, хлориду або нітрату кальцію, дефекату, неорганічних кислот (сірчаної, соляної, азотної), кислих органічних відходів промисловості (лігнін) тощо.

Найчастіше для меліорації солонців і засолених ґрунтів використовують гіпс і фосфогіпс. Норму гіпсу визначають за формулою:

Н= 0,086 (Na – 0,1E)hd,

де Н – норма гіпсу (CaSO4*2H2O), т/га;

Na – вміст увібраного натрію, мг-екв/100 г ґрунту; E – ємність вбирання, мг-екв/100 г ґрунту;

h – глибина меліоративного шару ґрунту, см; d – щільність ґрунту, г/см3.

Ефективність гіпсування залежить від ступеня зволоження ґрунтів, реакції ґрунтового розчину, глибини залягання ґрунтових вод, способів внесення гіпсу тощо. Меліоранти краще вносити по паровому полю під просапні культури (кукурудзу, цукрові буряки) та багаторічні бобові трави. На солонцюватих ґрунтах повну їх норму вносять під оранку. На мілкостовпчастих солонцях половину норми меліоранту вносять під оранку, а решту – під культивацію, на глибокостовпчастих солонцях – 0,75 норми під оранку і 0,25 норми – під культивацію.

Ефективне поліпшення солонцюватих ґрунтів і солонців мож-

ливе в разі комплексного застосування агротехнічних, меліоративних, агрохімічних і біологічних заходів, які мають охоплювати: внесення меліорантів; обробіток ґрунту чизельними розпушувачами на глибину 35-45 см або плантажну оранку на глибину 55-60 см; вирівнювання поверхні поля; регулювання поверхневого стоку, влаштування дренажу й промивного водного режиму за рахунок зрошення і снігозатримання; внесення органічних, зелених і мінеральних добрив; створення після меліорації сприятливого агробіологічного фону висіванням солестійких

183

рослин (у перші роки – буркуну, суданської трави, люцерни, а в міру окультурення – ячменю, озимої пшениці, сорго, цукрових буряків).

4.6.Застосування сидератів

УХХ ст. вміст гумусу в українських чорноземах зменшився на половину. Родючість ґрунту, яка формувалася тисячоліттями, було зруйновано і втрачено за неповних 100 років. Запобігти подальшому виснаженню ґрунту можна за умови бездефіцитного балансу гумусу. Тобто, та частина органіки й елементів живлення, яку використовують для формування врожаю сільськогосподарських культур, повинна повертатися в ґрунт у вигляді пожнивних решток, побічної продукції, органічних та мінеральних добрив.

Згідно з даними наукових установ, для забезпечення бездефіцитного балансу гумусу за насичення зерно-бурякової сівозміни просапними культурами до 28% та наявності в ній поля багаторічних трав потрібно вносити на кожний гектар сівозмінної площі 8-10 т/га гною

і120 кг/га д. р. мінеральних добрив. Якщо поля багаторічних трав немає, то норму гною треба збільшувати на 2-3 т/га.

В інтенсивних сівозмінах, насичених на 50% просапними культурами, для виходу на бездефіцитний баланс гумусу слід вносити 1014 т/га гною, за наявності поля багаторічних бобових трав, та 14-17 т/га – без такого поля.

У90-х рр. минулого століття рівень внесення мінеральних і органічних добрив катастрофічно знизився. Високий відсоток розораності сільськогосподарських угідь (понад 80%), зменшення внесення мінеральних добрив у 8, органічних – у 5, вапнування – в 6 разів привело до зниження вмісту гумусу в ґрунті на 0,2-0,3%.

Виникла потреба вишукувати засоби для збереження та відновлення родючих властивостей орного шару. І одним з ефективних засобів підвищення родючості ґрунту є сидерати.

Слідом за Європою, останніми роками в США і Канаді, посилюється тенденція до біологізації рослинництва (починаючи з удосконалення сівозміни, в яку включають трави і бобові культури). Якщо сівозміна надто спрощена і вузькоспеціалізована, то до неї включають у максимальному обсязі проміжні й сидеральні посіви, які поліпшують плодозмінність у чергуванні та фітосанітарний стан посівів основної культури.

Зелена маса рослин, яка заробл’яється в ґрунт, щоб збагатити його органічною речовиною, називається зеленим добривом, що є най-

184

дешевшим і найефективнішим способом комплексного відродження землі. Внесення зелених добрив називається сидерацією, а рослини, які висіваються спеціально для використання на зелене добриво,

сидератами.

Біологічні процеси, що відбуваються в ґрунті, значною мірою залежать від діяльності вищих рослин, зокрема їх кореневих систем. Утворена рослинами, органічна речовина включається в біологічний колообіг і внаслідок цього ґрунт збагачується на неї. В агрофітоценозах, де частина надземної маси рослин відчужується з поля, органічна речовина утворюється в ґрунті в основному за рахунок кореневих систем рослин, що беруть участь у біогенній акумуляції, перенесенні та перерозподілі елементів живлення у ґрунтовому профілі. Чим більша кількість післязбиральних решток і коріння поповнює органічну частину ґрунту, тим вищою буде його біологічна активність.

Роль бобових рослин у підвищенні родючості ґрунту не обмежується збагаченням його азотом і органічними рештками. Органічна маса бобових рослин багатша на кальцій і фосфор, які вони засвоюють з глибоких шарів ґрунту, і тим самим збагачують верхні його шари.

Післяжнивні рештки бобових культур сприяють утворенню більшої кількості гумінових кислот, які, сполучаючись із кальцієм, магнієм та іншими катіонами ґрунту, закріплюють у гумусі поживні речовини, сприяють формуванню доброї структури та поліпшують фізичні властивості ґрунту.

Коренева система рослин має важливе значення для мобілізації культур. За даними O.І. Зінченка (1996), після різних польових культур у ґрунті залишається від 35-45 до 70-100 ц/га і більше кореневих і післяжнивних решток. Так, на посівах багаторічних трав у ґрунті щорічно залишається 60-80 ц/га сухої маси коренів. За 3-4 роки вирощування люцерна залишає 25-30 т/га органічної маси, в якій міститься 450500 кг/га азоту, 100-120 фосфору, 350-400 кг/га калію. Кореневі рештки бобових трав (люцерни, конюшини, озимої і ярої вики, буркуну) містять у 2-3 рази більше азоту, значно більше фосфору і кальцію, ніж кореневі рештки злакових культур.

З урахуванням здатності бобових рослин, особливо їх кореневої системи, мобілізувати елементи живлення у верхньому шарі ґрунту, ці рослини використовують як зелене добриво, або сидерат, з метою підвищення родючості ґрунтів. Для цього придатні бобові (люпин, буркун, серадела) і небобові рослини (озимий і ярий ріпак, олійна редька, жито, гречка, гірчиця біла, озима свиріпа).

Як зелене добриво рослини використовують такими способами: 1) повним – приорюють усю вирощену зелену масу рослин; 2) укісним –

185

врожай зеленої маси використовують на корм тваринам, а на зелене добриво – тільки післяукісні рештки; 3) отавним або комбінованим – перший укіс є кормом, а отаву приорюють як зелене добриво.

Більш раціонально вирощувати сидерати, як проміжні культури, коли з весни до збирання вирощується основна культура (озимі, ранні ярі зернові, рання картопля, капуста та інші), а після збирання основної культури сіються сидеральні культури. В структурі посівних площ сидерати повинні займати не менше 20%.

Основні сільськогосподарські культури вегетаційний період використовують не повністю, і тому для проміжних посівів залишається достатня кількість тепла, світла та опадів. Для того, щоб забезпечити нормальні сходи сидеральних культур, необхідно мати запаси продуктивної вологи в орному шарі ґрунту не менше 20 мм, а за багаторічними даними на 1 серпня її запаси становлять близько 25 мм. При подальшому рості сидеральні культури починають використовувати вологу з метрового шару ґрунту, запаси якої повинні бути не менше 70 мм, а фактично бувають до 100 мм.

Для післязбиральних культур в Правобережному Лісостепу залишається ще понад 75 днів вегетаційного періоду з сумою ефективних температур понад 800°С, за період їх росту випадає 170 мм опадів, в той час, гірчиця, олійна редька, горох, кормова капуста, гречка, ярий ріпак, люпин, вико-овес для формування врожаю зеленої маси використовують 40-60 днів вегетаційного періоду з сумою активних температур 600-800°С.

Крім вищезгаданих ярих культур, добрі результати дають суміші: овес + горох, овес + вика, люпин + овес, гірчиця + горох, гірчиця + пелюшка. Добрі результати дає посів озимого ріпаку з житом. Відразу після сходів рослини сидератів починають працювати на родючість ґрунту.

Сонячна енергія на полях, зайнятих сидератами, не пересушує верхні шари землі, не вбиває мікрофлору, вона використовується рослиною для фотосинтезу – накопичення органічної маси. Давно відомо, що рослина за рахунок фотосинтезу створює біля 95% сухої речовини, один квадратний дециметр поверхні листя за годину засвоює з повітря до 7 мг вуглекислого газу.

За даними Інституту сільського господарства Полісся УААН внесення 300 ц/га зелених добрив за дією на агрохімічні властивості ґрунту дорівнює 25-30 т/га перегною.

При посіві олійної редьки в квітні місяці, в липні урожай зеленої маси на легкосуглинистих ґрунтах становить 310 ц/га, вміст елементів

186

живлення на одному гектарі: азоту – 34, фосфору – 55, калію – 83 кг. При посіві в першій декаді серпня, на кінець вересня – початок жовтня урожай маси олійної редьки становив 340 ц/га, вміст азоту – 38, фосфору – 61, калію – 94 кг/га.

Ґрунт під сидератами не так перегрівається, не пересихає, в ньому весь час активно діють мікроорганізми, дощові черв’яки, які також працюють на підвищення родючості, на збагачення орного шару органічними речовинами. Поверхню ґрунту захищає рослинний покрив і хоч на короткий період створюються умови, наближені до природних для відновлення родючості.

При використанні сидератів повністю на зелене добриво, всі 95% маси, одержаної від фотосинтезу, і 5% – з ґрунту вноситься в землю.

Сидерати відіграють велику роль як протиерозійний ґрунто ­ захисний захід. Протягом літньо-осіннього періоду ґрунт під сидератами не так розмивається і ущільнюється дощами, вода не стікає по поверхні, не змиває родючого шару, а вбирається ґрунтом і поповнює запаси вологи. Дощові краплі не розмивають грудочки землі, не замулюють пори ґрунту, вони спокійно стікають по рослинах. Дощова вода в верхніх шарах ґрунту розчиняє поживні речовини і виносить їх в нижні горизонти, звідки рослини їх не використовують, забруднюються ґрунтові води, а коріння сидератів перехвачує ці розчини і використовує для формування маси.

Газоподібні втрати азоту з внесених мінеральних добрив на пару у два рази більші, ніж під рослинами.

Під сидератами майже немає бур’янів – вони їх пригнічують, тому можна з впевненістю сказати, що сидерати очищають ґрунт від бур’янів. За даними Інституту сільського господарства Полісся, при підрахунку в липні на контролі (без сидератів) на 1 м2 була 131 рослина бур’янів, а під пелюшкою – 58, під олійною редькою – 50, під гірчицею

– 49 рослин. Біологічна ефективність сидератів в боротьбі з бур’янами відповідно становила 56, 62, 63%. Слід додати, що рослини бур’янів під сидератами були витягнуті, недорозвинені, з дуже малою масою і багато з них не змогли зав’язати насіння.

Необхідно відзначити і велику фітосанітарну роль, яку відіграють сидерати. Вони нейтралізують ґрунтовтому, несумісність рослин, різко знижують шкоду від шкідників і хвороб. Картопля, посаджена по люпиновому сидерату, значно менше пошкоджується колорадським жуком.

Сидерати відіграють позитивну роль не тільки як добриво і санітар, але і як додаткова культура в системі сівозміни, вони зменшують

187

розрив при розміщенні культур. Навіть при повторному розміщенні однієї і тієї ж культури, посіяні та зароблені в землю післязбиральні сидерати значно знижують шкідливість монокультури.

Сільськогосподарські культури, розміщені після сидератів, дають більш високоякісну продукцію, особливо льон, хміль, картопля, овочі. За багаторічними даними Інституту сільського господарства Полісся, використання сидератів на хмелеплантаціях збільшує врожай шишок на 2,1 ц/га, вміст альфакислоти зростає на 0,1...6%. Хміль краще і швидше достигає, плантації не забруднюються пилом.

Бобові культури збагачують ґрунт азотом, який фіксують з повітря бульбочкові бактерії, розміщені на їхньому корінні. Накопиченого азоту вистачає сидеральній культурі і наступній після неї. Бобові – кращі сидеральні культури.

Гречка, люпин і гірчиця мають здатність використовувати з ґрунту важкодоступні для інших рослин малорозчинні форми добрив і перетворювати в доступну форму, підтягуючи їх з глибоких шарів в орний шар ґрунту.

Сидерати краще заробляти в ґрунт пізно восени, ґрунт якнайдовше вкритий рослинами, а потім – мульчею. Як правило, до кінця жовтня запаси ґрунтової вологи (навіть в Лісостепу) повністю відновлюються в межах 180 мм і сидеральна маса потрапляє у вологе середовище. В таких умовах сидеральна маса дуже повільно розкладається, а значить, сполуки не вимиваються у нижні шари ґрунту, втрати пожнивних речовин як від вимивання, так і втрати газоподібного азоту – мінімальні. Навесні при підвищенні температури ґрунту починається розклад рослин-сидератів, виділення значної кількості вуглекислого газу, що сприяє ґрунтовому і повітряному живленню рослин.

При заробці сидератів рано в теплий період осені, вони швидко розкладаються, сполуки мінералізації дощами вимиваються у нижні шари ґрунту, де є малодоступними для рослин. Цей процес особливо інтенсивно проходить на легких піщаних ґрунтах, де втрачається значна частина органіки і різко знижується ефективність зеленого добрива.

При заробці сидератів рекомендується вносити фосфорно-калійні мінеральні добрива в розрахунку 30-40 кг/га діючої речовини. Найбільш ефективним є використання сидератів разом з половинною дозою органічних добрив.

Здебільшого сидерати заробляються в ґрунт дисковими лущильниками (вірніше – перемішуються з ґрунтом). Поверхневий обробіток

188

сприяє активізації роботи ґрунтових мікроорганізмів, дощових черв’яків і, як результат, підвищенню родючості ґрунту. У верхньому шарі ґрунту живуть і працюють аеробні бактерії, яким потрібно багато повітря (кисню). Вони ”харчуються” мертвими рослинними рештками, розкладаючи їх, доводячи до мінералізації, і нагромаджуючи мінеральний азот.

Період розкладу швидкий, і в залежності від умов (температура

івологість, контакт з ґрунтом) триває 30-60 днів.

Врезультаті діяльності аеробних бактерій утворюється гумус (перегній). В глибоких шарах ґрунту з обмеженим доступом повітря знаходяться анаеробні бактерії, які уповільнено розкладають мертві рослинні рештки, нагромаджують гумус. При поверхневому обробітку ґрунту (плоскорізом, дисками) всі бактерії залишаються в своїх шарах, в звичних природних умовах, не зазнаючи змін, продовжують працювати над розкладом решток рослин, живлячись ними. Деякі бактерії діляться через 30 хв., за добу даючи мільйони нащадків. Відмираючи, вони поповнюють запаси гумусу в ґрунті.

Зелена маса сидератів, приорана на глибину 30 см, до весни не розклалась, а перетворилась на кислий силос. Отак, не знаючи життя ґрунту, можна скомпрометувати суть сидерації. В цьому разі плуг перемістив аеробні бактерії в умови життя без доступу повітря, а анаеробні – у верхній, насичений повітрям шар ґрунту, в результаті чого і ті, і інші в більшості загинули, не виконавши роботи по розкладу рослинних решток.

Востанні роки з’явились бактеріальні препарати, які активізують свою діяльність в ґрунті, підвищуючи його родючість. Проте їх краще застосовувати у поєднанні з сидератами, що заробляються у верхній шар ґрунту, без його обертання. Ці препарати дуже ефективно працюють при компостуванні відходів рослинництва.

Востанні роки при зростанні родючості ґрунту (внаслідок щорічного внесення зелених добрив) сидерати дають масу, яку важко заорати (висотою 180-200 см). В такому разі більше половини рослин по висоті скошується і складається в копичку, а решта якісно приорюється на глибину не більше 12 см. Після оранки (кінець жовтня) нарізуються борозни і укладається туди зелена маса з копичок і присипається на 1-2 см ґрунтом.

Навесні на копички вноситься аміачна селітра і суперфосфат по 1520 г/м. п., кладеться картопля і загортається, утворюючи гребінь.

Більшість сидератів – добрі медоноси. Особливо корисно, коли хрестоцвіті (капустянi) культури (тифон, озимий ріпак) зацвітають рано

189

навесні, тому що в цей період майже немає квітучої рослинності та спостерігається масовий літ бджіл.

Одним із видів застосування сидератів є удобрення соломою. Розширення площ під зерновими культурами призвело до збільшення виробництва соломи, яку раніше майже повністю використовували як корм. Скорочення поголів’я худоби, перехід до технологій інтенсивної відгодівлі, в раціонах якої соломи немає або вона становить незначний відсоток, дає можливість широко використовувати її як важливе джерело повернення органіки в ґрунт.

Солома є енергетичним матеріалом для культурного грунтотворення, що дає змогу замкнути малий біологічний кругообіг речовин, який було розімкнено за систематичного відчуження більшої частини біологічної продукції рослин. Внесення соломи збільшує вміст гумусу, поліпшує структуру ґрунту, знижує схильність до ерозії, стимулює процес азотфіксації. Вона є джерелом живлення для ґрунтових мікроорганізмів, без яких доступність окремих елементів живлення була б обмежена. Поліпшуються також водний і повітряний режим та вбирна здатність ґрунту.

Механічний аспект внесення соломи. Удобрення соломою не є простим агрозаходом. Для того, щоб вона стала по-справжньому цінним органічним добривом, а не наповнювачем, який заважає обробітку ґрунту, солома має якнайшвидше розкладатися. На жаль, у більшості випадків удобрення нею проводять із грубими технологічними порушеннями. Зокрема, її подрібнюють і залишають надовго на поверхні ґрунту. За цей час швидко втрачаються запаси вологи з ґрунту, солома пересихає, і її розкладання починається лише після рясних дощів. Результативність удобрення соломою залежить від того, як її подрібнили комбайном, розкидали по полю і загорнули в ґрунт.

Тому збирати культуру потрібно тільки комбайнами з подрібнювачами, дотримуючись таких вимог: 1) висота зрізу під час збирання – не вище 20 см; 2) довжина 75% часток соломи не повинна перевищувати 10 см, а часток понад 15 см – не більше 5%; 3) по полю солому розстеляти рівномірно, не утворюючи валків; 4) солому загортати за допомогою дискової борони (БДТ-7) на глибину до 12 см одразу ж після збирання культури, не допускаючи висихання ґрунту. Достатня вологість забезпечує ефективну роботу мікроорганізмів і швидке розкладання соломи; 5) аміачну селітру вносити перед загортанням соломи з розрахунку N10/т соломи (орієнтовно: 1 ц селітри на 1 га); 6) обов’язковим є проведення зяблевої оранки.

Якщо подрібнити солому немає можливості через відсутність комбайнів із подрібнювачами, тоді проблему можна вирішити з

190