Гвардійці негайно з’являються

К. Виведіть її!

А (з полегшенням, протяжно й голосно). Нарешті, Креоне!

М 9 Перехід на Стуса

М 10 Фон Стуса

Стус

Сто  років  як  сконала  Січ.   Сибір.  І  соловецькі  келії.   І  глупа  облягає  ніч   пекельний  край  і  крик  пекельний.   Сто  років  мучених  надій,   і  сподівань,  і  вір,  і  крові   синів,  що  за  любов  тавровані,   сто  серць,  як  сто  палахкотінь.   Та  виростають  з  личаків,   із  шаровар,  з  курної  хати   раби  зростають  до  синів   своєї  України-матері.   Ти  вже  не  згинеш,  ти  двожилава,   земля,  рабована  віками,   і  не  скарать  тебе  душителям   сибірами  і  соловками.   Ти  ще  виболюєшся  болем,   ти  ще  роздерта  на  шматки,   та  вже,  крута  і  непокірна,   ти  випросталася  для  волі,   ти  гнівом  виросла.  Тепер   не  матимеш  од  нього  спокою,   йому  ж  рости  й  рости,  допоки   не  упадуть  тюремні  двері.   І  радісним  буремним  громом   спадають  з  неба  блискавиці,   Тарасові  провісні  птиці  —   слова  шугають  над  Дніпром.   VI.1963 

”Голови гнути я не збирався, незважаючи ні на що. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, честь якого мушу я відстоювати до смерті.” ВАСИЛЬ СТУС «З таборового зошиту» 1983 рік

Я до тебе прийду і змовкну. І нічого тобі не скажу. Пожури ти мене, Пожури – Вже чи лагідно, чи жорстоко. Земле рідна! Сором мені – Що докину до твого золота? Марно зринули юні дні, Нині ж сушить мене гризота. Разом з осінню я догорів, Листям осені опадаю, І між млисто-гірких вечорів Неприкаяний, сам блукаю. Осінь крилами в груди б'є. О, Вкраїно моя осіння! Чом забракло мені уміння Звеселити серце твоє? Голубінь моя, голубінь! Розтривого моя і муко! Чом не можу я дать тобі Своє серце – у добрі руки? О, коли б то, коли б я зміг! Рідну землю, тривогами краяну, Проорав би, як переліг, В ріллях радості неокраїх! Земле рідна! Тобі одній Я волів би служить до скону. До твоїх до прийдешніх днів Дотягнутися б хоч рукою. Земля моя! Красо моя! Вкраїно! Віддаленів твій обрій. Відгримів. Ти ніби й є. Але тебе немає.

16 листків «З таборового зошиту» займають у книжці Василя Стуса 12 сторінок , але їхня вибухова сила була страшною для влади. Однією з причин його знищення був друк на Заході цього тексту . Друга причина - висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Вірші Василя Стуса виходили багатьма мовами . Світ бачив рівень таланту українського поета та оцінив його творчість як велике художнє явище Генріх Белль був упевнений , що 24 жовтня ця премія Стусові буде присуджена .

Господи,  гніву  пречистого благаю  -  не  май  за  зле. Де  не  стоятиму  -  вистою. Спасибі  за  те,  що  мале людське  життя,  хоч  надією довжу  його  в  віки. Думою  тугу  розвіюю, щоб  був  я  завжди  такий, яким  мене  мати  вродила і  благословила  в  світи. І  добре,  що  не  зуміла мене  од  біди  вберегти. 

Зі стандартним вироком 10 років таборів особливо суворого режиму, п'ять років ув'язнення вже вдруге засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» великий український поет Василь Стус прибув у Кучино в Мордовії в листопаді 1980 року. 27 серпня 85 року, Василя вели з камери до карцеру. Стус сказав політв’язню Бородіну , що оголошує голодування . «Яке? » - спитав той. «До кінця» - відповів поет.

Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь.

М 11 Перехід на Неофіта

Єпископ

(До неофіта-раба.)

Покайся, нечестивий!

Хто на сьому світі

не хоче царства божого вбачати,

той втратить і небесне царство боже

і буде вергнутий в геєну люту,

де пломінь невгасимий, плач і скрегіт

і де робак довіку точить серце.

Неофіт-раб

(палко)

Ні, не покаюсь. Ти, старий, даремне

мене геєною лякаєш. Маю

геєну ту щодня і щогодини,

навколо себе чую плач і скрегіт,

щодня мені робак той точить серце.

То ж він мене привів сюди до вас

шукати правди, волі і надії.

А що я в вас найшов? Слова облудні…

Ні, далебі, не знаю, чи не краще

було б мені в самій геєні вічній,

ніж у такому рабстві безнадійнім,

з якого й смерть вже визволить не може.

Єпископ

Геть, відійди від мене, сине тьми!

Лиши сей збір! Чого сюди прийшов

бентежити святу громаду нашу?

Неофіт-раб

Ні, ти мене не смієш проганяти,

бо я сюди прийшов по твому слову,

повіривши обітниці лукавій,

немовби тут знайду любов і спокій,

і вічнеє життя. А ви забрали

остатній спокій і любов остатню

навіки отруїли, і тепер

душа моя вмирає. Я не знав,

що значить гріх, я тільки знав нещастя,

а ви мене навчили, що то гріх

і нечесть перед богом. ……

Учили ви мене любити ближніх,

так научіть мене їх боронити,

а не дивитись, опустивши руки,

як в рабстві тяжкім браття погибають.

Чи молоко чужої жінки дасть

моїй дитині ніжність материнську?

Чи верне чиста одіж чистоту

моїй щодня плямованій дружині?

Чи я забуду серед ваших зборів

мою сумну, зганьбовану оселю?

Не хліба хочу я, не слова прагну, –

любові чистої без плям бажаю,

без заздрощів, без сумнівів нечистих,

до ясної надії пориваюсь,

Єпископ

Нащадку злий єхидни, скрийся в нору,

з якої виліз на погибель душам!

Неофіт-раб

До ясної надії – до надії,

Що я хоч здалека побачу волю,

що хоч мій син, онук, найдальший правнук

такого часу діжде, як і слово,

ганебне слово «раб» із світу зникне;

жадаю віри в ту святую силу,

що розум просвітить у найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з пастухом свавільним

та з лютими собаками, тремтячу

від голосу вовків, левів, шакалів,

гієн, лисиць і всякого хижацтва.

Молодий християнин

Ти згинеш, брате мій на самоті………

Неофіт-раб

Не я один духовну спрагу маю,

не я один так серцем голодую,

багато нас таких. Мені казав

один товариш-раб, що десь над Тібром,

як перейти отруєну Маремму,

є табор потайний рабів-повстанців.

Утомлені своїм довічним рабством,

вони гадають розірвати пута

і скинути ярмо з своєї шиї.

Патрицій

Ти думаєш, вони надовго скинуть?

Неофіт-раб

Хоч би на мить, і то вже варто труду!

Я сподівався на довічну волю

в громаді вашій, але ви й на мить

Облудного ярма не здатні скинуть.

Так чи не краще залишити мрії

про вічне і піти на часове,

замість покори на війну за правду?

Патрицій

Скажи – на хрест і на ганебну страту.

Неофіт-раб

Ей, християнине, з якого часу

у вас ганебною зоветься страта?

Невже се ви жахаєте хрестом?

Адже Месія наш не посоромивсь

укупі з розбишаками конати

на тім хресті.

Єпископ

Він освятив хреста,

а не розбійники. Він врятував їх,

а не вони його.

Неофіт-раб

Овва! Невже?

А, може, «рабство духу і покора»

давно б полинули з землі на безвість,

якби мара прибитих на хрестах

кривавих розбишак нас не лякала

погрозою даремного сконання.

Молодий християнин

Терплячих і покірних не лякає

смерть на хресті за того, хто прийняв

за всіх нас муки хресні.

Неофіт-раб

Так на те

він їх прийняв, щоб ми їх знов приймали?

То де ж він, той рятунок, в чім той викуп

гріхів усього світу, як ізнов

щодня криваві викупи даються?

Єпископ

Той викуп там, на небі. Наше царство

не сього світу. Хай тіла вмирають,

аби повік жили блаженні душі.

Христос віддав і плоть, і кров свою

в поживу вірним, а такі ледачі

раби лукаві, як ось ти, марнують

святий той дар, і він даремне гине.

Неофіт-раб

А мало нас погинуло даремне,

та гине й досі за царя земного,

що, на ганебне рабство осудив нас?

Хто зважив кров, що досі ще не впала

на голову катів, а все тяжить

на дітях тих замучених героїв?

Музика

Я честь віддам титану Прометею,

що не творив своїх людей рабами,

що просвітив їх праведним вогнем,

боровся не в покорі, а завзято,

і мучився за це років без ліку,

та не назвав свого тирана батьком,

а деспотом всесвітнім, і прокляв,

віщуючи усім богам погибель.

Я вслід його піду. Коли загину,

то лише за те, за що і він страждав.

Анціллодея раптом заходиться невтримливим риданням.

Неофіт-раб

Нехай нікого хрест мій не лякає,

бо як почую я в своєму серці

святий вогонь і хоч на час, на мить

здолаю жити не рабом злиденним,

а вільним, непідвладним, богорівним,

то я щасливим і на смерть піду,

і без докору на хресті сконаю.

Анціллодея падає поруч з ним, обіймає його ноги

Неофіт-раб

(лагідно)

Чого ти, сестро? Що тебе вразило?

Чи я тебе образив прикрим словом?

Повір мені, я не хотів того.

Анціллодея

Ні, брате… не образив… тільки… шкода…

Та жаль мені тебе… загинеш, певне…

Єпископ

Не плач. Лукавий раб – не вартий сліз.

Він поклонився духом Прометею,

а той єсть сатана, одвічний змій,

що спокусив на гріх і непокірність.

Нема сьому рабові ні рятунку,

ні прощі. Він занапастив себе.

Покиньмо нечестивця, одсахнімось,

ходім од зла і сотворімо благо.

Неофіт-раб

А я піду за волю проти рабства,

я виступлю за правду проти вас!

Вся громада рушає з свічками в руках. Єпископ попереду. Неофіт-раб іде сам окремо другим переходом в інший бік

М 12 Переход от Неофита к Майдану

Зоряна Думанська Рідний батьку наш, Тарасе, Любий наш поете, Усі кажуть, Ти – безсмертний, Я ж питаю, де Ти? В тому слові, у тій книжці, Що в школі читали, В пісні, мові солов’їній, Чи на п’єдесталі? На портретах в кабінетах Володарів наших, В Нагородах, на банкнотах… У промовах вражих? Може в серці Твого люду, Що так хоче жити, Встать з колін, зірвать кайдани Наче в Заповіті.

А. Булачек ПОХОВАЙТЕ ТА ВСТАВАЙТЕ, КАЙДАНИ ПОРВІТЕ... І ВРАЖОЮ ЗЛОЮ КРОВ'Ю ВОЛЮ ОКРОПІТЕ... (Т.ШЕВЧЕНКО) Ми почули тебе, Тарасе! І повстали, як ти й велів, Окропили ми волю кров'ю Найкращих своїх синів! І хіба це не символічно, Що в Шевченківський рік, як Титан, В Ювілейний твій рік, як Титан Самовіддано й героїчно Проти зла піднявся Майдан?!

М 13 ПЕРЕХОД 2 на МАЙДАН 1