3. Історія вивчення проблеми міжмовної омонімії у слов’янському мовознавстві

Окремі питання, що мають відношення до слов’янської міжмовної омонімії і полісемії, в останні роки розглядаються з великою увагою, і у навчальному процесі їм також відводиться багато місця.

Нині функціонують більш ніж десять слов’янських літературних мов зі своєю історією, літературою, культурою і традицією. Вони мають чимало спільних рис, але мають і значні відмінності. Тим не менш зрозуміти основний зміст висловлення іншою слов’янською мовою можливо. Загальнослов’янський лексичний фонд, з невеликими, головним чином фонетичними, розбіжностями, присутній у всіх слов’янських мовах.

Однак природно, що ці розбіжності зацікавили мовознавців. Наприклад, одним з перших звернув увагу конкретно на відповідності омонімічного характеру у слов’янських мовах український письменник і перекладач М. Ф. Рильський. Підкреслюючи умовність терміну, міжмовними омонімами він називає слова, «котрі однаково або подібно звучать у двох або кількох мовах, але мають неоднакове, іноді протилежне значення», наприклад: рос. рожа «морда» - укр. рожа «троянда» або «мальва», словац. malomocny «прокажений» - рос. маломощный – «невеликої сили» та ін. [19, 163-164].

Також варто згадати початки вивчення міжмовної омонімії взагалі. Це явище давно привертає увагу лінгвістів. У 1788 році вийшов лексикографічний нарис А.Портітора про міжмовні лексичні відповідності омонімічного характеру у французькій та німецькій мовах. Пізніше цю категорію вивчали Ш.Біго, Л.Граньже та інші. Поняття «фальшиві друзі перекладача» (калька з франц. fauxamis du traducteur) було введене М.Кесслером та Ж.Дероккіньї 1928 року [24, с. 15]. Саме з цього моменту почалося системне і широке вивчення міжмовної омонімії. Перші фахові словники омонімів французької мови з’явилися ще на початку XIXстоліття, потім – і інших мов. Дослідженням омонімів займалися такі вчені, як Р.Лібіх, Ж.Жильєрон, А.Мейєр-Любке, Ш.Баллі, Л.Булаховський, О.Потебня, Р.Будагов, О.Ахманова, О.Реформатський, В.Виноградов та ін.

У кінці 60-х–початку 70-х років у цій сфері були проведені фундаментальні дослідження, зокрема варто відзначити роботи В.В.Акуленко, К.Г.М.Готліба, В.Л.Муравйова. Ними розроблені основні теоретичні положення щодо цієї категорії слів і складені словники та посібники «фальшивих друзів перекладача».

У вивченні близькоспоріднених слов’янських мов велика заслуга належить українським мовознавцям, котрі створили цілу серію зіставно-типологічних досліджень російської і української мови, виданих інститутом мовознавства імені А.А.Потебні: «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (1973), «Сопоставительное исследование русского и украинского языков» (1975), та ін. Значний інтерес для вивчення лексики російської і української мови становлять також праці А.А.Реформатського, Н.М.Шанського, Д.Н.Шмелева та інших.

Л.Булаховський у своїх працях «З життя омонімів» та «Омонімія в слов’янських мовах» зробив загальний огляд омонімії і дав контрастивний опис омонімів у слов’янських мовах [5, 6]. Вчений вважав, що омоніми практично не створюють жодних незручностей для мови, тому омонімію не варто розглядати як явище негативне. У цьому його підтримував Р.Будагов. Такої ж думки дотримувався Ф.Маулер, який стверджував, що омонімія є засобом економії мовних ресурсів і що вона сприяє компактності мовної системи [15, с. 9].

Різні погляди на омонімію мали українські мовознавці М.Демський, В.Кононенко, Л.Лисиченко, М.Муравицька, А.Є.Супрун, М.Кочерган, І.Олійник.

Проблемою омонімії займалися також учені-славісти, розглядаючи її у контексті як однієї мови, так і порівняно з іншими спорідненими слов’янськими мовами. Наприклад, теорію міжмовної омонімії у слов'янських мовах, причини та джерела виникнення цього явища, принципи класифікації у плані як форми, так і змісту розвивали Р.О.Будагов [3, 4], К.М.Готліб [9], В.Л.Муравйов [17], Ю.П.Гольцекер [8], О.Л.Паламарчук [20], проте лінгвістичний статус міжмовної омонімії залишається не чітким, не визначено зміст термінологічних понять та критерії розмежування суміжних категорій, немає єдності в підходах до самого поняття міжмовної омонімії. Саме тому типологічний аналіз міжмовних омонімів у споріднених слов’янських мовах як на рівні системи, так і на рівні функціонування, з погляду плану вираження та плану змісту, глибоке дослідження їх генетичної, словотвірної та семантичної структури вкрай необхідний та актуальний для розвитку контрастивної лінгвістики.

Менш знайомі для загалу розвідки чеських та словацьких лінгвістів, присвячені цим питанням. З них найбільший інтерес становлять праці Й.Влчека, Б.Трнки, О.Духачека, М.Формана, М.Тєшітелової, В.Скалічки.