4. Дослідження міжмовної омонімії у чеському мовознавстві

Як ми зазначили у попередньому підрозділі, чеські мовознавці також приділяли увагу питанням міжмовної омонімії. Для впорядкування інформації ми спробуємо виокремити кожного з дослідників і коротко охарактеризувати їх.

Чеський лінгвіст Й.Влчек ґрунтовно вивчав російсько-чеську омонімію, результатом чого став укладений ним словник російсько-чеської омонімії та паронімії. Автор констатує факт недостатнього теоретичного дослідження тієї частини словникового запасу споріднених мов, для котрих умовно застосовується термін «міжмовна омонімія». Доводить безперечність спільного походження, а часто і спільного значення в минулому великої кількості омонімів у близькоспоріднених мовах. Дослідження значного пласту чеської та російської лексики поставили перед науковцем проблему дефініції явища, яке, на його думку, є найвищим ступенем лексичної інтерференції. Чеський мовознавець ставить перед собою запитання, яке досі залишається спірним: чи можна вважати правомірним термін «міжмовна омонімія»? Як ми вже зазначили вище, Й.Влчек зауважує, що в такому контексті цей термін є неточним.

Отже, на думку чеського мовознавця, у контексті двох чи більше мов міжмовні омоніми слід характеризувати як слова, що подібно звучать, мають подібне написання, але різне значення. Автор також перелічує ознаки міжмовної омонімії:

1. звукова схожість;

2. графічна схожість або еквівалентність;

3. відмінності в значенні;

4. можливість впливати як на цілі слова, так і на окремі їхні форми [26, с. 470].

У слов’янському, зокрема чеському, мовознавстві омонімія трактується здебільшого як явище нейтральне. Б.Трнка, наприклад, вважав омонімію «суттєвим фактором у розвитку фонологічної системи мови» [18, с. 275].

Зокрема О.Духачек характеризує явище міжмовної омонімії так: «У мовах можемо спостерігати прагнення розрізняти слова різні за значенням але подібні за формою (омоніми), або дуже схожі (пароніми)» [27,с. 11]. Чеський лінгвіст вказує на те, що омонімія не являє собою небезпечне явище для мов, оскільки поширена у всіх мовах. Більше того, деякі письменники використовують слова-омоніми для створення каламбурів. Займаючись проблемою зникнення слів, О.Духачек висловлює думку, що її слід розглядати комплексно, тобто вивчаючи одночасно омонімію, паронімію, бісемантизм та полісемантизм. Чеський мовознавець констатує, що більшість інших мовознавців займалася тільки проблемою зникнення слів, не беручи до уваги зміни їх форми. О.Духачек вважає, що проблема омонімії як негативного фактора (йдеться про її вплив на зміну форми або зникнення слова) залежить від того, чи призводить вона до непорозумінь або хибних асоціацій. На його думку, умовою для створення таких ситуацій є вживання омонімів в одному часовому проміжку, на одній території та в одному суспільному середовищі. Далі має значення належність слів до різних сфер вживання – тобто, це технічні вирази, слова літературної або розмовної мови; закріплені вони в стійких словосполученнях чи ні; їх належність до різних частин мови і навіть інтонація та мелодика речення.

О.Духачек пояснює існування меншої кількості омонімів у слов’янських мовах порівняно незначними змінами у фонетичній та морфологічній системах цих мов, що призводило до злиття слів.

На відміну від О.Духачека, чеський мовознавець М.Форман розглядає омоніми, опираючись на класифікації, запропоновані Р.Будаговим, А.Смирницьким та О.Реформатським, та визнає найбільш вдалою останню, згідно з якою усі омоніми діляться на:

1. достеменні омоніми;

2. омоформи;

3. омофони.

Визначаючи шляхи виникнення омонімів, М.Форман ставить на перше місце багатозначність слова – полісемію, яка виникає внаслідок розширення смислового об’єму і цитує відомого чеського лексикографа Л.Копецького, який стверджує, що «єднальною ланкою між значенням є основне поняття, а там, де ця ланка втрачена, слово потрапляє на інше семантичне поле, назва (найменування) розщеплюється і виникає омонім» [28, с. 344]. Зробивши аналіз тлумачення одних і тих самих слів різними словниками (Великий російсько-чеський словник, 1953; та Шкільний російсько-чеський словник, 1955) автор робить висновок про відсутність єдиного підходу до проблеми омонімічності та полісемії, а також про недоліки в лексикографічній теорії. М.Форман також виявляє інші способи виникнення омонімів, наприклад, словотвір, пристосування запозичених слів до російської фонетичної та правописної системи, конверсія. Він вважає, що омоніми здебільшого не стоять на перешкоді порозумінню, оскільки в мові завжди є можливість уникнути непорозумінь. На думку чеського дослідника, варто звернути увагу лексикографів на те, щоб цю категорію слів виділяти хоча б зірочкою, як це зробили упорядники «Настільного російсько-чеського словника» (1958). Ще один спосіб – диференціація за допомогою різних суфіксів або заміна омоніма синонімом.

Інша дослідниця М.Тєшітелова присвятила свою працю морфологічній омонімії в чеській мові. Вказує на те, що в мові помітна тенденція до обмеження кількості мовних засобів і використання їх з найбільшою доцільністю. Така економія в мові передбачає, на думку М.Тєшітелової, вживання одного слова в різних ситуаціях [29, с. 5].

Але такого роду економію слід розглядати принаймні з двох точок зору – з позиції мовця або автора тексту, з одного боку, та з погляду слухача (читача) – з другого. Останній теж бажає стислості (лаконічності), але за умови, що інформація, передана за допомогою мовних засобів, буде однозначною і не вимагатиме додаткових зусиль для її засвоєння. Тут і постає проблема омонімії, яку М.Тєшітелова дефінує як «тотожність форми при функціональному розрізненні». Виявляється вона як у лексиці, так і в граматиці, властива всім планам мови, тому можна виділити два основні типи омонімії – лексичну та граматичну. Що стосується чеської мови, то, на думку автора, лексична омонімія у ній має специфічний, скоріше негативний характер і трактується як явище дефектне, другорядне, якого варто позбуватися, або, в кращому випадку, використовувати в каламбурах та анекдотах. При цьому дослідниця посилається на працю Б.Трнки «Про омонімію, її терапію та профілактику», хоча й констатує, що в англійському, французькому, німецькому мовознавстві омонімія посідає особливе місце і постійно перебуває під пильною увагою лінгвістів, зокрема при розгляді можливостей машинного перекладу. Незважаючи на певний інтерес до питань граматичної омонімії, якій в чеському мовознавстві присвятили увагу К.Рохер, В.Скалічка, П.Сгалл та М.Докуліл, а проблемою синтаксичної омонімії займався Ф.Данеш, М.Тєшітелова вважає, що славісти приділяють мало уваги граматичній омонімії, про що свідчать обмежені відомості про неї в загальних граматиках.

У результаті дослідження авторка дійшла висновку, що існують два типи морфологічної омонімії, або два типи омонімічних форм:

1. омоніми справжні, в яких проявляється тотожність форми в межах системи одного слова (лексеми);

2. омоніми несправжні – тотожність форми в межах двох і більше систем.

На думку М.Тєшітелової, зазначені типи по-різному модифікуються і застосовуються залежно від характеру окремих видів слів.

Отже, проаналізувавши наукову літературу з обраної теми і ознайомившись з думками вітчизняних та зарубіжних мовознавців, ми обираємо визначення міжмовних омонімів за Л.П. Лобковською [14, с. 83]: це слова двох (або більше) контактуючих мов, що співпадають звуковою чи графічною формою і різняться (у різній мірі) за значенням.

Щодо співвідношень терміну «міжмовна омонімія» та поняття «фальшиві друзі перекладача», найбільш доцільним нам видається бачення цього питання чеським лінгвістом Й. Влчеком: друге не є відповідником першому, а лише «образним вираженням для називання міжмовних омонімів» [26, с. 33].

За основу свого практичного дослідження ми теж вирішили брати погляди Й.Влчека і спробували певним чином продовжити їх: оскільки науковець вважав виникнення явища міжмовної омонімії наслідком динамічного розвитку слів, які колись мали спільне значення і в яких відбулися певні семантичні зміни, доцільно зробити з цього висновок, що етимологічно споріднених омонімів має бути найбільша кількість, якщо припускати, що є й інші джерела утворення міжмовних омонімів – запозичення декількох видів (з різних мов; різних слів з однієї мови; з однієї мови, але зі зміною значення). Саме це ми і дослідимо у практичній частині даної роботи.

Розділ 2. Характеристика чесько-української міжмовної омонімії