Море, що висихає

Аральське море, що колись було четвертим за величиною озером у світі, утратило вже 2/3 водних запасів. Це пов'язано з тим, що русла річок, які його живили, були спрямовані в інші місця — для використання води для зрошення.

Серед реліктових також варті уваги оз. Балхаш (у Казахстані) і «кочове озеро» Лобнор (у Китаї).

Тектонічні озера Євразії вирізняються своєю глибиною. Серед них особ­ливе місце посідають Байкал, Іссик-Куль, Мертве море, Балатон.

Байкал — найглибше прісноводне озеро у світі (1 620 м). Лежить майже в центрі азійської частини світу. Розміщене в глибокій і відносно вузькій тектонічній западині, витягнутій з північного сходу на південний захід. Усім річкам світу знадобилося б понад 200 днів, щоб заповнити чашу озера. Довжина берегової лінії 2 500 км. З усіх боків озеро оточене високи­ми гірськими хребтами: Байкальським, Улан-Бургаси, Баргузинським, Хамар-Дабану. Байкал піднятий над рівнем моря на 453 м. Улітку води прогріваються до глибини 250 м і довго зберігають тепло, пом'якшуючи суворі сибірські зими в околицях озера. Крига сковує води Байкалу на­прикінці грудня - на початку січня, а зникає у травні. Проте не все озеро відразу звільняється від крижаного полону. Ще довго після скресання подекуди залиша­ються крижані тороси. Найбільше багатство Байкалу — його вода: м'яка, хімічно чиста, багата на кисень, найпрозоріша. Байкал приймає води 336 річок, а витікає з нього лише одна — Ангара. У його водах живе близько 1,5 тис. видів рослин і тварин, 3/4 яких більше ніде не трапляється.

У тектонічній западині розміщене Мертве море — од­не з найсолоніших озер світу (близько 270%о, а в окремі роки до 310%о), його береги — найнижче місце суходо­лу на Землі (-395 м, за іншими даними — -400 м, -402 м нижче від рівня моря).

Дивний пейзаж

Над поверхнею Мертвого моря, що лежить на кордоні Ізраїлю і Йорданії, виступають білі, укриті солоною кіркою вершини-піки. Солоність води в цьому внутрішньому озері перевищує солоність морської води у 8 разів. Така концентрація солі робить життя в озері практично неможливим. Звідси й назва — Мертве море.

Одним з найбільших та найгарніших озер Центральної Європи є тектонічне оз. Балатон, що розміщене в Угорщині. Його площа — 59о км% максимальна глибина сягає до 11м. Озеро прісне, стічне (витікає р. Шіо). Північний берег озера відомий гарячими джерелами, згаслими вулканами. Ма­льовничий пейзаж, чисті води, цілюще повітря приваблюють туристів з усього світу.

Відомі невеликі, але дуже гарні гірські озера загатного походження — Женевське, Боденське.

Озера Камчатки (Кроноцьке) та Японських островів мають вулканічне походження.

Водні ресурси Євразії. На материку наявні великі запаси прісної води та гідроенергії.

Хоч найбільші за довжиною, площею басейну, водністю річки течуть на інших континентах, Євразія посідає 1-ше місце за кількістю ве­ликих річок, а оз. Байкал містить 1/5 світових запасів прісної води. Чима­ла кількість води міститься в болотах Євразії (Західний Сибір, зона тундри на півночі материка, Полісся, басейн р. Амур)

багаторічній мерзлоті, територією поширення якої є більша частина Сибіру, північ Монголії, північний схід Китаю (усього 20% площі материка). Високі гори вкрито льо­довиками й снігами, які також є джерелом запасів прісної води планети.

Амстердам

У столиці Нідерландів Амстердамі 160 каналів та сотні малих і великих мостів, а саме місто фактично стоїть на палях, що перешкоджають зануренню будівель у боло­тистий ґрунт. Половина території Нідерландів лежить нижче від рівня моря. Щоб морські води не затопили країну, нідерландці побудували вздовж морських бере­гів спеціальні дамби та греблі.

Великий канал

Один з найдовших каналів світу — Великий канал — прокладено в Китаї. Його довжина 1 930 км. Він прохо­дить у східній частині країни, з півночі на південь між

містами Пекін і Ханчжоу, перетинає 4 провінції і 2 великі річки — Хуанхе і Янцзи. па його будівництво пішло майже 2 тис. років.

Природні зони

Материк має всі основні природні зони, які переважно витягнуті вздовж паралелей, проте частково їхні обриси деформовані розміщенням гірських систем, де широтну зональність змінює висотна поясність, яка пред­ставлена тим повніше, чим ближча територія до екватора.

Зона арктичних пустель розміщена на більшій частині північних ост­ровів Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа, Нова Земля, Північна Земля, де є льодовикові куполи, і вздовж арктичного узбережжя. Клімат арктич­ний. Зима тут довга й сувора. Часто бувають сильні бурі та вітри. Літо ко­ротке та холодне. За таких умов сніг устигає розтанути не на всій поверх­ні. Величезні площі зайняті кам'яними розсипами, ґрунти майже не роз­винені. Рослинність не утворює суцільного покриву. Улітку на вільних від снігу й льоду скелях можна по­бачити лишайники, мохи, полярні маки. Серед тварин переважають ті, що добувають харчі в морі, — тю­лені, моржі, білі ведмеді, птахи. Особливо багато вед­медів на о. Врангеля. На скелястих берегах улітку розміщуються галасливі пташині базари. З морських птахів, що утворюють ці базари, особливо цінними є гаги. Вони відомі своїм пухом, який збирають і вико­ристовують для виготовлення найтеплішого зимового одягу для полярників.

Зона тундри займає узбережжя морів Північного Льодовитого океану. Південний кордон зони тундри на заході розміщений на широті 69° пн. ш., а на сході — на широті 60° пн. ш. Клімат субарктичний. Порівня­но з арктичними пустелями в тундрі тепліше, проте літо коротке й прохолодне, а зима довга й холодна. Упродовж усього року дмуть холодні вітри: улітку — з боку Північного Льодовитого океану, а взимку — з охолодженого материка. Хоч опадів ви­падає мало, проте за умови нестачі тепла випаровування незначне, тому зволоження надлишкове (К = 1,5). Майже по всій території поширена ба­гаторічна мерзлота, яка розтає влітку всього на декілька сантиметрів. У місцях більшого відтавання виникають глибокі котловини, заповнені во­дою. Не просочуючись у мерзлий ґрунт, волога залишається на поверхні.

Ґрунти зони тундри мають невелику потужність, малу кількість гумусу й перезволожені. Переважають тундрові глеєві ґрунти. Тут панує тундро­ва рослинність — мохи, лишайники, карликові берези, ягідні кущі. Коротке літо сприяє поши­ренню багаторічників, зокрема вічнозелених рос­лин (брусниця, журавлина). На вулканічних пла­то Ісландії ростуть карликові берези, горобина, ялівець, на узбережжі багато осокових боліт та вологих лук. Усі рослини тундри — низькорослі, притиснуті до землі — так вони використовують тепло верхніх горизонтів ґрунту й приземного шару повітря, краще захищені сніговим покри­вом від вітру та морозу. Тваринний світ представлений північним оленем, песцем, лемінгом, вовком, білою совою. Річки та озера багаті на рибу.

Термін «тундра» запозичений з мови народу саамі, який живе на Кольському півострові. Народ саамі називає тундрою безлісі вершини гір. Про тундру, як простір без лісу, писав ще Михайло Ломоносов у творі «Про шари земні»: «Тундрами називають місця мохом по­рослі... якими зайняті більшою частиною береги Північного океану».

Більшу частину тундри використовують як літні пасовища для оленів. У зв'язку з тим, що основний корм оленів — ягель — виростає всього 3—5 мм на рік, то одне й те саме пасо­вище не можна використовувати декілька років підряд. Доводиться весь час кочувати. Якщо олені з'їли весь ягель, то на відновлення лишайникового покриву потрібно досить багато часу (10—15 років).

Зона лісотундри неширокою смугою простягнулася на південь і вздовж межі тундрової зони. Опадів тут випадає набагато більше ніж може випа­ровуватися, тому лісотундра — одна з найзаболоченіших природних зон. Лісотундра — перехідна зона від тундри до тайги. Для неї характерне поєднання ґрунтів, рослин і тварин, які трапляються в зоні тундри й тай­ги. Уздовж річок простягаються смуги досить високого пригніченого лісу. На міжріччях трапляються невеликі острівці рідколісся, які чергуються з кущовою тундрою. У рідколіссях переважають ялина, береза, модрина (на сході).

Великі площі займає зона лісів помірного поясу, яка охоплює більшу частину Європи й переважну частину Сибіру. Ця зона представлена хвой­ними (тайга), мішаними й широколистими лісами.

У тайзі, яка простягається від Атлантичного до Тихого океану, кліма­тичні умови змінюються із заходу на схід, що зумовлює різницю у видово­му складі рослинності та ґрунтах.

Для європейської частини характерними є сосна звичайна та європейсь­ка ялина. Ближче до узбережжя, де клімат вологіший, переважає ялица, де клімат континентальніший — сосна.

Надмірне зволоження сприяє ін­тенсивному промиванню ґрунту й утворенню в його профілі підзолистого горизонту (підзолисті ґрунти). Тут також багато боліт. Крім хвойних де­рев, ростуть дрібнолисті — береза, вільха, осика. Мешкають ведмеді, лосі, росомахи, куниці, бобри, горностаї, різні птахи — глухарі, рябчики, тете­руки.

Для азійської частини зона тайги є найбільшою за площею природною зоною. Найбільша ширина зони в Східному Сибіру становить понад 2 тис. км. Клімат тут різкоконтинентальний. Для цієї частини тайги характерне помірно тепле літо й холодна сніжна зима, особливо сувора в Сибіру. Ця частина тайги характеризується достатнім та надлишковим зволоженням. Переважають підзолисті та дерново-підзолисті ґрунти. Оскільки клімат по всій зоні неоднаковий, то відрізняється й зовнішній вигляд тайги, що проявляється в рослинності.

У європейській частині панують ялинові ліси (рамені) на підзолистих ґрунтах,

у Східному Сибіру — ялинові та ялицеві ліси, нерідко з доміш­кою сибірського кедра.

На заболочених ґрунтах та сфагнових болотах рос­туть соснові та кедрові ліси.

На піщаних ґрунтах переважають соснові ліси (бори). Я

лина, ялиця, сосна не ростуть на багаторічній мерзлоті.

Тому на схід від р. Єнісей, де поширена багаторічна мерзлота, ростуть тільки мод­ринові ліси. У Центральному Сибіру саме модрина заходить найдалі від інших дерев на північ.

На узбережжі Тихого океану поширена темнохвой­на тайга з даурської модрини, ялиці, корейського кедра.

У межах Центральноякутської низовини потужність вічної мерзлоти досягає 500 м.

Крім хвойних лісів, у тайговій зоні чималі площі займають болота, луки. На місцях вируба­них хвойних лісів з'являються вторинні березові ліси (березняки) або суходільні луки.

Тваринний світ тайги дуже різноманітний. Зви­чайні для цієї зони бурий ведмідь, лось, білка, бу­рундук, заєць-біляк, типові тайгові птахи — глу­хар, рябчик, дятел, кедрівка.

Характерні для тайги хижаки: вовк, рись, росомаха, соболь, куни­ця, горностай, лисиця.

Зона мішаних і широколистих лісів поширена тільки на заході й сході помірного поясу й не ут­ворює суцільної смуги. Тому ця зона відрізняється від зони тайги більш теплим і протяжним літом. Річна сума опадів досягає 500-800 мм. Це приблизно дорівнює випаровуванню, тому заболоченість тут набагато мен­ша, ніж у тайзі.

Мішані й широколисті ліси ростуть на дерново-підзолистих, бурих і сірих лісових ґрунтах. На півночі цієї природної зони в умовах помір­но континентального клімату поширеці мішані хвойно-широколисті ліси на дерново-підзолистих ґрунтах. У цих лісах разом із сосною та ялиною ростуть клен, дуб, липа.

У південній частині в умовах теплі­шого помірного клімату широколисті ліси ростуть на сірих та бурих ґрунтах.

Для європейських широколистих лісів найхарактерніші дуб, бук, клен, липа, граб, в'яз. До них домішується каштан. Європейські широколисті ліси, що найбільше постраждали від діяльності людини, поступилися міс­цем вторинним лісам та штучним насадженням, у яких переважають хвойні породи. Тваринний світ цих лісів у минулому був дуже багатим. У наші дні тварин мало. Лише в заповідниках збереглися зубри, лісові олені, косулі.

На сході Євразії в умовах мусонного клімату ростуть корейський кедр, маньчжурський горіх, амурський оксамит, дуб, липа, лимонник, багато вічнозелених чагарників, трапляється бамбук.

Контрасти далекосхідної природи відмічав ще М. Пржевальський. За його словами, тут нерідко північна ялина, обвита виноградом, береза ростуть поряд із субтропічним амурським оксамитом. На снігу можна побачити сліди тигра й соболя, поряд з бурим ведмедем живе плямистий олень.

В Азії природна рослинність зони мішаних і широколистих лісів заміне­на ріллею.

Мішані ліси в Євразії залишилися тільки на територіях, що незручні для освоєння. Решта території зайнята посівами сільськогосподарських культур.

Фрагменти степової зони є в Західній Європі, проте суцільна смуга сте­пу з трав'янистою рослинністю й родючими чорноземними ґрунтами по­чинається на північ від Чорного моря, де влітку вплив Атлантичного океа­ну незначний і відчувається дефіцит зволоження. Зона простягається майже до берегів Тихого океану, її переривають лише гірські країни, у котловинах яких наявні ділянки типово степової рослинності.

У Західній Європі зона степів плямами вкрап­люється в зону лісів. Степи розміщені на Середньо- та Нижньодунайській низовинах, де досить високі літні температури повітря й кількість опа­дів порівняно з лісовою зоною менша, а випаро­вуваність більша. В умовах помірного клімату тут сформувалися чорноземи з високим умістом гумусу. Степова рослинність із злаків та різно­трав'я майже не збереглася. Степи Європи прак­тично всі розорані, збереглися тільки в межах заповідних ділянок.

У центрі Європи, у межиріччі Дунаю та Тиси, лежить угорський степ, який носить назву «пушта». Слово «пушта» перекладають як «рівнина». Угорська пушта схожа на степи України. Колись на цій території росли гаї з широколистих дерев та сосни, які чергували­ся з просторими ділянками лугового степу. Тепер це сільськогосподарські поля та болота, солончаки, які утворилися через періодичні розливи Тиси.

Степи в межах України, європейської частини Росії та Західного Сибіру лежать на південь від основних шляхів проходження циклонів. Тут чітко прослідковуються риси посушливості клімату. Клімат помірно континен­тальний, континентальний. Опадів випадає мало (350-400 мм). Потуж­ність снігового покриву незначна. Сильні вітри часто здувають сніг з водо­ділів у численні балки та яри. Суворість зими зростає в східній частині. Лі­то в степу спекотніше й сухіше, ніж у лісостепу. Випаровування перевищує кількість опадів. Коефіцієнт зволоження змінюється від 0,6 біля північної межі зони до 0,3 на півдні. Недостатність зволоження зумовлює часту пов­торюваність засух та суховіїв. Ця частина степу теж змінена в результаті діяльності людини.

До того, як степи були розорані, у природних ландшаф­тах переважали злакові рослини та різнотрав'я на чорноземних і каштано­вих ґрунтах. Серед рослин траплялися різні види ковили, типчак, стоколос, келерія, житняк, тонконіг. Тепер тут вирощують кукурудзу, пшеницю, соняшник, просо, баштанні культури, овочі, розвинуто плодівництво. Ліси трапляються лише по ярах і балках. Луки приурочені до заплав річок.

Представниками тваринного світу степу є борсук, лисиця, сірий заєць, сте­повий тхір, ховрахи, перепел, жайворонок, степова гадюка, полоз, ящірки.

У степах Росії водяться хом'яки й бабаки — небезпечні шкідники полів. їх винищує степо­вий тхір: один звірок за рік з'їдає до 300 бабаків або 1 500 полівок.

Розораність території та зливовий характер опадів сприяє розвитку ерозії та змиву ґрунту. Розвинута вітрова ерозія. Суховії часто перехо­дять у пилові бурі. Чорні бурі можна спостерігати й узимку у зв'язку з малою потужністю снігового покриву. Характерною є засоленість ґрунтів.

Для захисту полів від згубного впливу суховіїв і затримання снігу в степовій зоні створю­ють лісосмуги. Перші дослідні полезахисні лісосмуги створили в Кам'яному степу на півдні Середньоросійської височини учні Василя Докучаева.

Природна рослинність збереглася тільки на заповідних територіях.

Найбільша ділянка в Європі справжнього лучного й чагарникового типчаково-ковилового степу розміщена на території України в заповіднику «Асканія-Нова».

Зона пустель і напівпустель поширена в помірному, субтропічному й тропічному поясах. Вона займає рівнини та улоговини Центральної Азії, Іранського нагір'я, Аравійського плоскогір'я. Основна відмінність між пустелями в різних кліматичних поясах полягає в зимових температурах повітря: у помірному поясі вони нижчі, ніж у тропічному. Деякі відмін­ності спостерігають і у видовому складі рослинності.

Пустелі помірного поясу розміщено в Центральній Азії, Монголії, За­хідному Китаю (Такла - Макан, Гобі). Для засолених, украй бідних пус­тельних ґрунтів характерна розріджена рослинність (полин, солянка/ саксаул, піщана осока, джузгун, терескен, піщаний або сірий полин), є ділянки з сипучими пісками, мешкають дикі віслюки, верблюди. Тут поширені тонкопалий бабак, піщанка, мохноногий тушканчик, земле­рийка, заєць-толай, вухастий їжак, сайгаки, джейрани, кулани, трап­ляються численні ящірки, з птахів — пустельна славка, саксаульна сойка.

Назва пустелі Гобі походить від монгольського слова «говь» — безводне місце. Територія пустелі — переважно рівнини заввишки 900—1 200 м. Клімат різкоконтинентальний: від —40° С в січні до +45° С в серпні. За рік випадає всього 200 мм опадів.

Субтропічні пустелі та напівпустелі розміщено на півдні Центральної Азії, Ірану, Іраку та Аф­ганістану; тропічні — на Аравійському півос­трові, на півдні Ірану, у Пакистані, Індії (напри­клад, Сирійська, Руб-ель-Халі, Тор). Зональний тип ґрунтів — сірі та бурі пустельні.

Для центральноазійських субтропічних пустель харак­терна дуже висока температура повітря — абсолютний максимум досягає +50° С — Репетек у Південно-Східних Ще більше нагрівається пісок (у Репетеці до +79° С).

Для цих зон характерні ефемери, які за короткий період весняних до­щів устигають пройти весь цикл розвитку. Для пустель Аравійського пів­острова характерні окружкові акації, ріжкове дерево, молочаї, тамариск, низькоросла акація. В оазисах ростуть фінікові пальми, шовковиця, грана­тові, фігові, персикові, абрикосові дерева. У субтропічних пустелях меш­кають антилопи, гієни, лисиця фенек.