1. Вірші про тварин для дітей дошкільного віку.
Кошеня та козеня
Поезія приваблює своєю образно-динамічною насиченістю і простотою, що робить її особливо доступною для дітей 3 – 5 років. Адже вона ними сприймається як потішка, бо при її слуханні/декламуванні малюк дуже легко може демонструвати все, що відбувається у вірші:
Там котик усатый
По садику бродит,
А козлик рогатый
За котиком ходит;
И лапочкой котик
Помадит свой ротик;
А козлик седою
Трясет бородою.
Естетичний ефект від спілкування з даною поезією посилюється й тим, що вона написана двостопним амфібрахієм, чим також підкреслюється неквапливість руху тварин, їхня статечність, своєрідна упевненість у собі. А це почуття також важливо пережити дитині, оскільки в цей час у неї формуються здатності емоційно переживати різноманітні життєві ситуації, в яких вона сама може опинитися.
Дещо інший емоційно-настроєвий малюнок властивий поезії „Пташечка”.
Птичка летает,
Птичка играет,
Птичка поет;
Птичка летала,
Птичка играла,
Птички уж нет!
Где же ты, птичка?
Где ты, певичка?
В дальнем краю
Гнездышко вьешь ты;
Там и поешь ты
Песню свою.
За зовнішніми ознаками це вірш також для дітей старшого дошкільного віку, оскільки статичність єдиного образу пташки набуває динамічності сприйняття, бо вона постійно знаходить в іншому ситуативному стані. Однак за цією безпосередньою грайливістю відчуваються глибинні переживання автора-романтика. Так, в образі Пташечки можна вбачати ідеал прекрасного (пестливі форми „птичка”, „певичка”), до якого прагнув сам поет. Композиційно вірш поділяється на три частини: 1 – радісне переживання від того, що прекрасне існує; 2 – занепокоєння від того, що прекрасне зникло, його не можна спостерігати; 3 – радість від того, що прекрасне знову проявляє себе, і в той же час певний смуток, оскільки саме прекрасне хоча й існує, однак воно надзвичайно далеке і короткочасне.
2. Загадки для молодшого шкільного віку.
Два вірші В.Жуковського „Не человечьими руками…” та „На пажити необозримой…” також варто сприймати у двоплановому вимірі: це й загадки про природні явища, і водночас ліричні поезії з притаманним авторові вираженням романтичних почувань та настроїв. Перша загадка – це метафоричний опис райдуги, який конкретністю і зримістю представлених образних деталей – міст над водами, корабель, що пропливає під ним, виблискуючий хребет – легко піддається дитячому розгадуванню, пробуджуючи допитливість і формуючи відчуття прекрасного. Однак уся привабливість твору дещо в іншому. Якщо зосередитися на епітетах, якими увиразнюється кожна образна деталь веселки - „жемчужный разноцветный мост”, „хребет его блестящий”, „чудесный вид! огромный рост!”, не важко помітити, що райдуга для поета не природне явище, що, безумовно, саме по собі викликає захоплення, а ідеальний образ прекрасного, яке водночас і манить людину до себе, але, на превеликий жаль, завжди залишається недосяжним і короткочасним:
Идешь к нему – он прочь стремится
И в то же время недвижим;
С своим потоком он родится
И вместе исчезает с ним.
3. Балади для дітей середнього шкільного віку („Рукавичка”, „Кубок”, „Роланд зброєносець”, „Лісовий цар”).
Хоча балада як жанр виникала у фольклорі, але своє друге літературне народження вона одержала саме у творчості поетів-романтиків, яких приваблювали змістово-виражальні особливості, даючи можливість передати власне романтичні настрої автора. Тому з урахуванням художнього досвіду романтиків і пропонується таке визначення цього жанру: балада – це ліро-епічний твір (відтворюються одночасно події, почуття й переживання) історико-героїчного або казково-фантастичного змісту, в якому події розгортаються напружено та мають несподіване завершення.
Як особистість В.Жуковський завжди був людиною, яка сповідувала гуманістичні цінності, тобто в будь-якій ситуації намагався захистити честь і гідність індивіда, підтримати його в скрутну хвилину: „При мысли великой, что я человек, // Всегда возвышаюсь душою”. Так, відомі факти, коли В.Жуковський, будучи близьким до царського двору як вихователь імператорських дітей, клопотався перед Миколою І за жорстоко покараних декабристів або за О.Пушкіна, який зазнавав опали царя. Тож гуманістичний пафос становить одну з прикметних ознак балад, що пропонуються для читання в підлітковому віці.
Дані твори приваблюють читачів цієї вікової групи своїм історичним антуражем (переважно часи середньовіччя, лицарські турніри тощо), сильними й рішучими характерами головних героїв – паж („Кубок”), юний Роланд („Роланд зброєносець”). Та за всією цією романтично-історичною екзотикою проступають гуманістичні проблеми, які найбільше й цікавлять автора. Найяскравіше це виявляється в баладі „Рукавичка”, коли лицар, не будучи одягненим для двобою з хижаками, виходить на заповнену звірами арену, щоб підібрати й повернути рукавчику дамі свого серця. Цим учинком він заслуговує не лише захоплення глядачів, але й відверту прихильність панни. Однак розв’язка їхніх стосунків змальовується в цілком баладно-романтичних тонах, що й підкреслює не стільки ставлення героя до жінки, скільки авторське уболівання за недоторканність людського життя, за недопустимість будь-кому під будь-яким приводом прирікати людину на смерть. Так, у відповідь на прихильний погляд юнак, „холодно приняв привет ее очей, // В лицо перчатку ей // Он бросил и сказал: „Не требую награды”. Безумовно, це не вияв зневаги до жінки, а утвердження пріоритету людського життя як найвищої цінності, дарованої людині.
Казки для дітей молодшого та середнього шкільного віку.
Як поет-казкар В.Жуковський написав декілька переробок чарівних казок братів Грімм, а також казок Шарля Перро: „Хлопчик-мізинчик”, „Кіт у чоботях”, „Війна мишей та жаб”. Але найвідомішими є „Казка про царя Берендея”, „Спляча царівна” (написані в 1831 році, остання, зокрема, писалася як своєрідне змагання з О.Пушкіним – той написав „Казку про царя Салтана”. Коли письменники обмінялися текстами, то сам В.Жуковський визнав свою поразку в цьому змаганні), „Казка про Івана-царевича та Сірого Вовка”. Звертаючись до казки як жанру й орієнтуючи її на дитячу аудиторію, В.Жуковський завжди дбав про виховний ефект і надзвичайну моральність твору: „Необхідно, щоб у дитячій казці все було морально чисто, щоб вона своїми сценами надавала уявленню лише світлі образи, щоб ці образи жодного шкідливого морального враження після себе не залишали”.
З точки зору фабульно-типологічних ознак всі казки не виходять за межі подій, ситуацій, образів фантастичної казки. Оригінальність же творів виявляється в тому, на яких власне якостях характеру персонажів акцентується авторська увага. Це перш за все палке кохання, яке не просто охоплює молодих людей, а стає тією непереборною силою, яка здатна перемогти будь-які ворожбитські чари (Мар’я-царівна та Іван–царевич долають усі підступи Кощія-Безсмертного - „Казка про царя Берендея”) і навіть смерть. Так, віковічний сон, на який була приречена злою феєю царівна („Спляча царівна”), припиняється не під дією чудодійних сил, а завдяки любові юнака, що набула чарівної властивості долати зло. Автор прямо вказує на це риторичним питанням „Что ж разрушит силу сна?”, щоб безпосередніми вчинками персонажа наголосити на всесильності цього земного почуття:
Он души не удержал
И ее поцеловал.
Вмиг проснулася она…
Однак любов у В.Жуковського виступає не тільки як інтимне почуття закоханості. У „Казці про Івана-царевича та Сірого Вовка” є традиційний для фантастичної казки момент, коли на допомогу героєві приходить тварина. Та на цьому подібність і закінчується. Річ у тім, що фольклорна казка завжди передбачає двобічність стосунків: герой певним чином допомагає тварині, а потім у слушну хвилину від неї ж одержує допомогу. У В.Жуковського принципово відмінна ситуація. Іван сам обирає шлях, відносно якого написано, що тут він втратить коня. Тому Вовк і виконує кимось приписаний вирок і лише після цього звертається до персонажа з пропозицією:
Так следовало быть; однако ж ты
Свою печаль забудь и на меня
Садись; тебе я верою и правдой
Служить отныне буду…
Подібному душевному порухові можна знайти безліч мотиваційних пояснень, тож висловимо власне припущення: це прагненням спокутувати свій, хай і мимовільний гріх. Це очевидна совісливість Вовка як індивіда, це вияв любові в її загальнолюдському розумінні, коли треба прийти на допомогу стражденному, скривдженому. Така любов не потребує взаємності, а є виразом духовних потенцій, природних потреб творити Добро.
Хоча й не можна психологічно однозначно обумовити вчинки Вовка, але варто відшукати їхні підсвідомі етичні витоки. Ймовірно, таку доброзичливість автор обумовлює аристократичним походженням Вовка, що ототожнювалося самим В.Жуковським з неодмінною порядністю і благородством. Відносно приналежності Вовка до вищого світу свідчить промовиста деталь, бо на дверцятах карети, якою той прибуває на весілля Івана-царевича та Олени-прекрасної, зображено „в черном поле волчий хвост под графской короною”. Це не просто свідчення дворянського походження, а ознака приналежності до найшляхетніших, бо тільки таким надавалося право на родинний герб.
Природна аристократичність духу В.Жуковського виявляється ще в ряді малопомітних деталей, які в цілому позначаються на характері літературної обробки фольклорного матеріалу. Наприклад, при описі весільних столів („Казка про Івана-царевича та Сірого Вовка”) з’являються звичні для дворянського середовища побутові подробиці „на всех столах сервиз был золотой”, які своєю семантикою явно не відповідають змалюванню трапези в народній казці. Напевне, через це В.Бєлінський так охарактеризував казковий доробок письменника: „Казка про царя Берендея” і казка „Спляча царівна” були доволі невдалими спробами Жуковського на російську народність. Про них ні в якому разі не можна сказати: „Здесь Русский дух, здесь Русью пахнет”.
Як бачимо, оцінки певної частини художнього доробку В.Жуковського його сучасниками, а потім і в подальшому не були однозначними. Тож і сьогодні, звертаючись до митецької спадщини письменника, слід враховувати судження О.Пушкіна, в яких можна знайти визначення історичної ролі цього поета для російської літератури. Так, О.Пушкін, який сам пройшов шлях від романтичного до реалістичного принципу змалювання дійсності, ще в 1824 році підкреслював архаїчність письменницької манери свого попередника: „Жуковського я одержав (мається на увазі нова збірка творів останнього – Л.М., В.С., Р.С.). Славетний був покійник. Дай Бог йому царство небесне”. І приблизно в той же час у листі до К.Рилєєва (майбутнього декабриста, поета-романтика, який завжди схилявся до необхідності радикальних дій у всьому) О.Пушкін не погоджується з надто різкими критичними оцінками останнього щодо елегійності більшості поезій В.Жуковського: „Навіщо кусати груди годувальниці нашої? Лише тому що зубки прорізалися? Що не говори, Жуковський мав рішучий вплив на дух нашої словесності; до того ж перекладний стиль його залишиться назавжди взірцевим. Ох! Уже ця мені республіка словесності! За що страчує; за що віншує?”