Оксана Дмитрівна Іваненко
(1906 - 1997)
Проблематика, жанрова своєрідність творів збірки „Лісові казки”.
Образ головного героя, художні особливості природничої повісті „Куди літав Журавлик”.
Морально-етична наснаженість казок збірки „Великі очі”.
Народившись у Полтаві в інтелігентній родині (мати – вчителька у дитячому притулку, батько – редактор газети), майбутня письменниця природно поєднала в собі материні та батьківські гени. Уже в 16 років вона працює вихователькою дитячого дошкільного будинку, пізніше стає студенткою Харківського інституту народної освіти (так у 20-х роках називалися колишні університети), який закінчила в 1926 р., а в 30-х роках продовжує навчання в аспірантурі при Науково-дослідному Інституті педагогіки, працюючи над дисертацією „Дитяча літературна творчість”. Однак потаємною мрією при цьому було інше: „Я всім завжди казала, що хочу бути вчителькою, але потаємною моєю мрією було написати і надрукувати хоч одну-однісіньку книжку в житті. Та про це я не признавалась навіть Шурці, навіть бабусі. На щастя, ніхто не звертав уваги на те, що я пишу довжелезні „повісті”, „казки” і „вірші”.
Першим практичним кроком у напрямку реалізації свого пристрасного бажання стає активна участь О.Іваненко в підготовці до надрукування 1933 року альманахів „Травень”, „Жовтень”, в яких вміщено твори для дітей М.Йогансена, П.Панча, М.Рильського, П.Усенка, Ю.Шовкопляса. Власні „творчі спроби” особливо в жанрі казки О.Іваненко здійснює, ще працюючи в дитячому будинку. Так, завідувачка цього закладу пізніше згадувала, що, коли діти надокучали співробітникам проханнями почитати казки, ті відповідали їм: „Потрусіть тьотю Оксану, з неї посипляться казки”.
Увесь казковий доробок письменниці складається з двох збірок „Лісові казки” (1934) та „Великі очі” (1936) та окремої природничої повісті „Куди літав Журавлик” (1946). Слід зауважити, що період активного написання казок у творчості О.Іваненко припадає на час, коли питання щодо місця й ролі казки в житті радянської дитини було досить актуальним, оскільки багатьма критиками й педагогами, які надто вульгарно-соціологічно сприймали завдання відносно формування в підростаючого покоління матеріалістичного світогляду, казка взагалі розглядалася як жанр недопустимий для дитячого читання. Мовляв, казка, фантастика, а значить, неправда, несумісні з новою радянською дійсністю. Ці твори не сприяють формуванню комуністичного ідеалу в дитини. Проте треба зазначити, що проти подібних міркування виступало доволі багато як письменників-практиків (М.Горький: „Тенденція розважати дитину не є недовір’ям, вона педагогічно необхідна, як засіб, як гарантія проти небезпеки засушити дитину „серйозним”, викликати в ній вороже ставлення до серйозного”), так і науковців-природознавців (фізик Л.Ландау: „Я певен, що досі ще не створено справжньої казки, бо забувають про фантазію. А це основне”). Ніби заперечуючи думку вченого, а з іншого боку віддаючи належне змістово-художнім відкриттям письменниці у галузі казкового жанру, К.Чуковський високо оцінив доробок казкарки: „Серед казкарів О.Іваненко посідає особливе місце. Вона уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним, природничим ухилом. Хоч в сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоча й бурульки, і тварини, і квіти, і дерева розмовляють в них по-людськи, фантастика лише нарядне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині”.
Зважаючи на розподіл творів за уже названими збірниками, порушеними в них проблемами, представленими образами та засобами їхнього художнього вираження, з певною долею умовності зауважимо, що серед казок простежуються дві групи. Перша це переважно твори про природу зі збірки „Лісові казки” („Сонечко”, „Кульбабка”, „Джмелик”, „Зимова казка”, „Кисличка”), а другій властива морально-етична спрямованість (збірка „Великі очі”: „Сандалики, повна скорість”, „Маяк”, „Три бажання”, „Чудесна квітка”, „Чудесні зерна”, „Великі очі”).
Фабульно казка „Кисличка” становить історію дикої яблуньки, від якої ніхто не одержував нічого приємного. Це дуже засмучувало Кисличку. Але старий садівник пересадив її у свій сад, прищепив інший сорт і виростив прекрасні яблука. Та, незважаючи на всю змістову простоту, казка включає декілька змістово-проблемних шарів, які й визначають її ідейно-художню та жанрову своєрідність.
Самим „зовнішнім” є пізнавальний, хоча ця риса в цілому і не властива „казкам про тварин”, типологічні ознаки яких простежуються у всіх творах збірки „Лісові казки”. Та одразу цьому матеріалові О.Іваненко знаходить оригінальну форму подачі. Природничо-пізнавальна інформація органічно вплітається в ”життя” персонажів, що робить її художньо непомітною і не переобтяжливою для твору: „І така весела стала вона (яблунька – Л.М., В.С., Р.С.) відтоді. Все б тріпотіла з вітром, розмовляла б з пташками, горнулася б листям до ласкавої липи. Восени листя облетіло, але це не було боляче і страшно. Стало так холодно, що захотілося спати. Вона й дрімала зиму під снігом”.
Однак важливо наголосити на іншому. Письменниця вдається до такого переосмислення природничого матеріалу, що той набуває вагомих виражальних функцій, допомагаючи увиразнювати певні етичні та інші проблеми, характерні для твору: „З луків додому летіли золотисті оси. Вони дуже любили все солодке. Жодної квітки, жодної ягідки не минали. Звичайно, вони помітили яблучка на кисличці і покуштували їх. Але оси звикли всіх боляче жалити, тому не змовчали, як пташка. А сказали:
- Ну, на такій не затримаєшся!”
Тож маємо явно підкреслене виховне спрямування тексту, але доноситься воно до юного читача не як надокучлива сентенція, не як нудне моралізаторство старшого, а в художньо переконливий спосіб. Так, крім „природничих трансформацій”, виділяємо й кільцеву композицію, коли внутрішнім змістово-ідейним зв’язком поєднується початок і кінцівка казки: „Знаєте, дітки, що? Ви ніколи не плачте! А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап-кап та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози! От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка”. Таке безпосереднє авторське звертання одразу наголошує на причинах, чому виросла кисличка, знімаючи небажану для будь-якого художнього твору повчальність і залишаючи добре повчання. Щось подібне спостерігаємо й у розв’язці казки, коли вже устами дівчинки висловлюється ще один заклик-настанова: „Ах, яка яблунька, - прошепотіла дівчинка. – Мабуть, вона народилася, коли всі сміялися”.
Як бачимо, авторка ненав’язливо виробляє в дітей певні норми поведінки, моралі. Таким чином утверджується домінуюча риса, яку намагається виховати своїм твором письменниця, - готовність до взаємодопомоги, взаємопідтримки: кисличка хоче приносити користь усім; липа, вітер, дятел підтримують її у горі; старий лелека приносить дідусеві щеплення для кислички.
Власне з цього моменту починає звучати найглибший загальнолюдський, по суті філософський сенс казки: роздуми над тим, у чому полягає щастя, за яких умов людина може почувати себе щасливою. Цей аспект проблематики знаходить найповніше вираження завдяки образів дідуся та старого лелеки. У характері першого письменниця підкреслює постійну налаштованість прислухатися до того, чим живуть інші. Своєю здатністю розмовляти з будь-якими явищами природи чи представниками тваринного світу (цим образ дідуся де в чому нагадує образ доброго чарівника у фантастичних казках) однозначно проголошується думка: для особистого щастя необхідна впевненість у тому, що поруч з тобою немає тих, хто страждає, кому дуже зле зараз. Так, звірі, птахи, комахи розповідають дідусеві, що робиться в лісі, чи всі щасливі. „Ні, ні, діду! – раптом налетів вітер. – Не все спокійно, не всі щасливі.
І вітер розповів, як виросла в лісі кисличка, як прилетіла пташка і наговорила про якісь там яблука і як тепер через ті яблука кисличка плаче. Замислився добрий дідусь. Не любив він, щоб у його лісі хтось плакав”.
Для порятунку Кислички необхідно розшукати і принести з чарівного саду чарівну гілочку (ще один традиційний мотив фантастичної казки), однак це завдання видається заскладним для молодих птахів. Цю справу власноруч береться виконати старий лелека, відмовляючись від пропозиції дідуся не відлітати у вирій і перечекати сувору зиму в теплі: „Ні, усміхнувся старий птах, - я чув, що ти наказував малим, та тільки я знаю найкраще в світі дерево, що росте в сонячній країні”. Тож поведінка цього персонажа ще раз підкреслює вагомість моральної готовності допомагати комусь не за проханням, а власним бажанням, що неодмінно принесе відчуття особистого задоволення і щастя.
Природнича повість „Куди літав журавлик” хоча формально знаходиться поза збірками, але за проблематикою, жанрово-художніми особливостями примикає до творів збірки „Лісові казки”.
Сама авторка визначила жанр твору як природнича повість. Дійсно, в ній багато природничого матеріалу: спосіб життя журавлів та інших птахів; подано точний географічний маршрут перельоту (острів Зміїний – містечко Вилкове – Балканські гори – Варна – Стамбул тощо). При цьому письменниця не просто описує природу, а намагається підкреслити те, як її сприймає той чи інший персонаж: „Тут так чудесно! – підхопила і журавочка. – Мені подобаються і фініки, і кокосові горіхи, якщо знайдеш розбитий, а на полях скільки завгодно зерна дурро. Правда, я дуже, дуже злякалась, коли ми пролітали над пустинею. Ніколи не могла б жити там – самі тобі піски і тільки де-не-де купки пальм. Дід казав – це оазиси”.
Але й цей суто природничий матеріал у повісті набуває іншого звучання. Так, дід-журавель промовляє до журавлів перед початком перельоту, нагадуючи, що журавлиний клин – це не просто притаманний птахам цього виду спосіб вишукування зграї у польоті, а вияв суворої й необхідної дисципліни, допомагає зберігати й себе, і товаришів: „Кожен мусить дбати за всіх, і всі повинні дбати за кожного. От наш великий старий закон. Ми не мусимо лишати товариша в біді... Кожен знає своє місце. Не забувайте, що коли ми летимо, на нас дивиться весь світ, і ми мусимо летіти тими красивими стрункими трикутниками-ключами, якими літали наші діди і прадіди”. Не важко помітити, що зміст даного журавлиного звернення сприяє формуванню в дитини-читача не лише почуття відповідальності, дружби, але і прекрасного.
Головний образ твору Журавлик – це дитина, в якої через пізнання усього багатоманіття життя відбувається формування власне характеру, особистісних якостей. Тому до даного персонажа слід підходити як до динамічного характеру, який, опиняючись у певних ситуаціях, неодмінно бере щось від них, учиться оцінювати допущені помилки та вдалі дії, робити з цього належні висновки.
Для дитини 4-5 років нормальним психо-фізіологічним станом є вияв непосидючості, дещо навіть непослуху, органічно поєднаних з допитливістю, щирим прагненням пізнати все навкруги. Письменниця схвалює допитливість свого героя, бо, хоча мати-журавлиха нібито й нарікає на непосидючість свого сина (а якій матері не хочеться постійно бачити дитину біля себе?!): „Коли б ще він був слухняним і стриманим, а то ж він завжди всім цікавиться і щоразу потрапляє в якусь халепу <...˃ Отака неспокійна вдача! Невже він буде подібним до свого діда та батька? Тоді матері доведеться ще немало погорювати!”, однак у цих словах відчувається неньчина гордість за дитя.
Але О.Іваненко й не ідеалізує свого героя. Тут необхідно зупинитися на двох подібних ситуаціях (знову відзначаємо принцип кільцевої композиції), в які потрапляє журавлик. Їхнє смислове навантаження полягає в тому, що персонажеві доводиться проходити випробування і сміливістю, і дружбою, а ще більше славою. Першого разу більше з переляку, розгубленості Журавлик таки подав іншим птахам сигнал про небезпеку, хоча першим наближення лисиці помітив старий гусак. Та Журавлик спочатку навіть забуває про це, сприймаючи привітання з успішним чергуванням як належне: „Коли б не я, ця лисиця усіх гусей тут би передушила. Усі ж спали, - гордо заявив журавлик своїм батькам і товаришам, та раптом зустрівся з поглядом гусака-вартового. Той нічого не сказав, а тільки глянув насмішкувато на малого хвалька, і журавлик враз замовк”. У даному разі важливо підкреслити, що письменниця не намагається втручатися у виховний процес, лише мовчазною реакцією епізодичного персонажа примушуючи головного героя вдатися до самооцінки вчиненого. Тут вагомим є не те, як поведе себе Журавлик даної миті (а він не може не відчувати стороннього осуду), скільки зроблені з цього висновки. Тому контрольно-оціночного значення набуває повторна ситуація.
Рятуючи життя своєму другові чибісові, Журавлик викликає вогонь мисливців на себе, цим повідомляючи усіх птахів про небезпеку, а відтак одержуючи заслужену похвалу за виявлені сміливість та рішучість, герой поводить себе значно стриманіше („перший побачив мисливців бекас, - сказав скромно журавлик”), чим і засвідчує, що морально-етичний урок, наданий йому гусаком, не минувся безслідно.
Так поступово Журавлик приходить до усвідомлення того, що щастя – в хороших і надійних товаришах. І в цьому його підтримує О.Іваненко. Вона знаходить надзвичайно сильний художній хід, коли епізод порятунку журавлика моряками набуває символічного звучання. Відпускаючи на волю врятованого під час бурі птаха, матроси прив’язують йому до лапки стрічку від безкозирки, на якій написана назва корабля „Друг”. Доповнюється ця символіка приховано стриманим авторським коментуванням значимості основних набутків Журавлика: „Він сам не знав чого, але все ж таки йому щастило в одному: весь час на його шляху, повному пригод та небезпек, стрівалися хороші товариші. Може, це тому, що й сам він був завжди щирим і привітним з усіма. Ці хороші дружні зустрічі полегшували його сумні дні”.
Майстерність О.Іваненка як тактовного письменника-вихователя, який уміє ненав’язливо проголосити, сказати важливі для читача речі, виявляється і в розв’язці повісті. З Єгипту додому повертається загартований різноманітними випробуваннями, збагачений життєвим досвідом головний герой. Та, виявляється, при підльоті до України на нього очікує ще одне надзвичайно важливе відкриття, в повній мірі оцінити значимість якого можна лише після тривалого розлучення з Батьківщиною: „Це була вже рідна земля! Тут не було ні пальм, ні магнолій, тут було ще холодно, і навіть верби, що перші випустили свої бруньки, одягли їх в хутряні кожушки, щоб не позамерзали. Але такої радості ще ніколи в житті не відчував журавлик. Здавалося, усі гаї, річки, що, нарешті, скинули кригу і розлилися, бо не могли стримати своєї радості, усі села, міста такі рідні, такі близькі! Та, напевне, так і було”.
Як бачимо, письменниця ніколи не забуває про необхідність виховання в дитини глибоких патріотичних почуттів, істинного розуміння дружби, товариськості, позитивних особистісних моральних якостей, що в повній мірі демонструють казки збірника „Великі очі”. Заголовок книги походить від однойменної казки, в якій за типологічними лаштунками фантастичної оповіді розкриваються вагомі процеси формування хлопчика Яся.
Крім головного героя, у творі важлива роль належить образові дивного лікаря, оскільки авторкою розглядається питання, у чому виявляються ті чи інші суспільні „хвороби” і яким чином, у скільки етапів відбувається вся динаміка одужання. З властивою О.Іваненко дещо іронічною манерою повіствування, чим знову ж таки знімається моралізаторський дидактизм, до читача доводиться список тих, хто заважає „жити собі й іншим”. У ньому опиняються брехуни, боягузи, базіки, ледарі, заздрісники, тобто називається доволі широкий спектр негативних якостей, які небажані й для конкретної людини, і для суспільства в цілому. Тому-то лікар, оглянувши надзвичайно байдужого до всіх і всього Яся, констатує у хлопчика хворобу очей, закапуючи їх відповідним розчином. А далі письменниця ретельно фіксує етапи одужання персонажа.
Воно починається з необхідності позбутися інфантильності, знайти щось цікаве в житті. Піддавшись непомітному психологічному впливові і стоячи біля відчиненого в сад вікна, хлопчик уперше у своєму житті переживає емоційний спалах, захоплюється музикою, що лине знадвору: „Як гарно, - сказав Ясь”. Уловивши момент емоційного зацікавлення, лікар і нагороджує хлопчика „чарівною” скрипкою.
Однак, як констатує казкарка, це лише перший крок до цілковитого одужання. Надалі цей процес набуває більш складного характеру, бо багато чого тепер буде вже залежати від вольових зусиль самого пацієнта, його наполегливості, готовності подолати всі труднощі заради визначеної мети. Опинившись у саду і заслуховуючись чарівною музикою, створеною самими деревами, Ясь згадує про скрипку, яку тримає в руках, і прагне залучитися до цього величного оркестру.
Не одразу скрипка в Ясевих руках озвалася чарівними звуками, та пристрасне бажання самому стати творцем прекрасної музики примушувало хлопця з надзвичайною наполегливістю грати на ній щодня. І результат не забарився.
Але письменниці важливо не лише констатувати факт остаточного одужання, а вселити в дітей усвідомлення вагомості як власних зусиль, так, що найголовніше, і неухильного прагнення досконалості, духовної незаспокоєності, потреби досягнення досконалості у всьому. Лікар, звертаючись до всіх дітей, закликає їх: „А ви... у вас у всіх такі великі очі! Розумієте, треба багато працювати, треба багато дивитися. От весь секрет!”
Завершуючи огляд казок О.Іваненко, варто звернути увагу ще на таку особливість її творів. Це своєрідна трансформація традиційного фольклорного матеріалу, який по-новому починає сприйматися залежно від наданої йому авторкою виражальної мети. Так, чоботи-скороходи, які були б недоречними на ногах маленької дівчинки, перетворюються на елегантні дитячі сандалики („Сандалики, повна скорість”), а тужлива поезія Богдана Лепкого, яка сама вже стала народною піснею „Ой, кру-кру-кру-кру, //В чужині помру…”, допомагає передати материну тривогу й турботу за дітей перед початком тривалого перельоту („Куди літав журавлик”).
1Анімізм (лат. anima - душа) – одухотворення природних явищ, уявлення про те, що за кожним явищем природи криється незримий дух, який керує явищем.
2 На біографічних відомостях про письменників зупиняємося лише в тому випадку, коли певні дані біографії мають безпосередню дотичність до розкриття змістово-художніх особливостей творів, що вивчаються.