Іван Якович Франко
(1856 - 1916)
Розуміння І.Франком зображувально-виражальних особливостей казки як жанру.
Проблематика, художні особливості казок збірки „Коли ще звірі говорили”.
Проблематика, образи, композиційні особливості казкової поеми „Лис Микита”. Прийоми сатиричного зображення у творі.
На ювілейному засіданні з нагоди 110-річниці з дня народження І.Франка сучасний український поет Д.Павличко наголошував: „Він – безмежна країна, яка досі не має своєї точної, наукової карти. Є в тій країні місцевості й дороги, добре знані кожному, хто мав бодай шкільну стичність із українською літературою. Але є там околи, що повинні позначатися картографами франкознавства як terra incognita. 50-томове видання Франкових творів, до якого приступила Академія наук УРСР <...˃ буде першою спробою зібрати і систематизувати більшу частину усього, що написав цей без сумніву найбільший у світі трудівник пера”.
Дійсно, художня, публіцистична, науково-літературознавча спадщина І.Франка величезна. Багато в ній і матеріалів, що мають дотичність до різноманітних аспектів дитячої літератури. Так, своє розуміння специфіки дитячої літератури письменник окреслив у працях „Женщина-мати”, „Байка про байку”, передмові до збірки казок „Коли ще звірі говорили”:
твори повинні знайомити дитину з життям, не прикрашати його: „Література, навіть для молодіжі, не є кашка на молоці і мусить не раз оперувати і різкими штрихами, інакше буде не малюванням, а фальшивуванням дійсності”;
твори повинні нести передові соціальні, політичні та наукові знання, виховувати здорові ідейні й моральні риси;
у коло дитячого читання не радив включати твори, в яких фантастичні образи побудовані на основі релігійно-містичних уявлень, хоча не заперечував фантастики в цілому: „Я бажав би, щоб наші діти в інтересі здорового й морального розвою якнайдовше витали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин, у світі, де все видно ясно...” Виступав проти сентиментальних та романтичних нісенітниць, в яких є намагання наслідувати дитячий спосіб мислення, розповіді. Слід „вибирати твори, які образують розум, ублагороднюють почуття, будять рівночасно розум і дух і становлять таким чином здоровий корм душі” („Пригоди Робінзона Крузо” Д.Дефо, „Хижа дядечка Тома” Г.Бічер-Стоу, пригодницькі романи Ф.Купера, повісті Г.Квітки-Основ’яненка, поеми „Гамалія”, „Максимова криниця” Т.Шевченка);
серед різноманітних тропів повинні переважати епітети, прості порівняння, які також враховують фізіологічні і психологічні особливості дитини: „Наша мова найбагатша на означення вражень зору, менш багата, але все-таки досить багата на означення вражень слуху і дотику, а найбідніша на означення вражень смаку і запаху”;
дитяча книга повинна мати високоякісне естетичне оформлення.
Особливого значення в колі дитячого читання І.Франко надавав казкам. Він вважав, що її форма, ліро-епічний стиль найбільш придатні для дітей особливо дошкільного та молодшого шкільного віку: лаконізм, доступність, відповідність психології та життєвому досвіду дитини. Зважаючи на наявність казок різних видів, І.Франко як літературознавець, педагог і письменник-практик особливої переваги надавав казкам про тварин: „Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від шести до дванадцяти літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та уяву до явищ природи”.
І.Франко не лише обґрунтовував вагомість казки як жанру в дитячому читанні, але і сформулював досить містке визначення сутності казки та значення фантастичного елементу в ній для дитини, про що йдеться в останньому дещо художньо-публіцистичному творі збірки „Коли ще звірі говорили” – „Байка про байку”.
Твір написано у формі уявної розмови автора з дітьми, коли вони вже прочитали всю збірку. Автор цікавиться, чи сподобалися їм казки й чим саме. Одержавши загалом ствердну відповідь (було смішно!), цілком задовольняється цим.
Однак далі обговорюється питання, чому було смішно. На думку дітей, це пов’язано з тим, що в казках є неправда. Подібна відповідь не задовольняє автора, тому він пропонує дітям розглянути два варіанти: 1 – художник намалював барана, в якого вісім ніг, та 2 – осел грає на фортепіано. Проаналізувавши ці ситуації, діти самостійно приходять до висновку: неправда в першому випадку не буде смішною, адже там зображено каліцтво, яке не може викликати позитивних емоцій. У другому випадку діти відзначають, що там неправда чисто зовнішня, зорова, однак вона не суперечить правді життя. Адже є багато ситуацій, коли хтось береться за справу, яку не вміє робити, тому і стає схожим на осла за музикальним інструментом.
На цій підставі автор і робить узагальнення, проводячи таку паралель: дорослі споживають будь-яку їжу, і вона їм не шкодить. Але від їжі дорослих у дитини може розладнатися шлунок. Тому їм і готують спеціальну страву – „кашку на молоці”. Так і в реальному житті: його „неприкрита”, „гола” правда може налякати дитину, негативно вплинути на її психіку. Але ж і від правди життя не можна відсторонювати дитину. Тому для легкого сприйняття життєвої суті у всій її складності, нормального засвоєння цю правду подають спеціально приготованою („кашка на молоці”), тобто за допомогою фантастичного елементу. Отже, в розумінні письменника, казка – це твір реалістичного змісту, який завдяки фантастичному зображенню адаптований для дитячого сприйняття.
Сам І.Франко неодноразово звертався до казкового жанру, тож відповідно до проблематики, ідейно-художніх особливостей ці твори поділяються на три групи: 1 – казки для дошкільного віку („Киця”, „Ріпка”); 2 – молодшого шкільного віку (збірка „Коли ще звірі говорили”); 3 – середнього шкільного віку (казкові поеми „Коваль Бассім”, „Абу-Касимові капці”, „Лис Микита”).
Найменш „літературно оригінальними” є казки першої групи. Тому лише зазначимо, що за основу там слугують фольклорні мотиви, лише увиразнені деякими художніми подробицями та деталями. Так, казка „Ріпка” своєю фабулою, кількістю дійових осіб тотожня народній, але з певними уточненнями. Усі персонажі мають власні імена (дід Андрушка, баба Марушка, дочечка Минка), а докладність розповіді досягається порівняннями на основі зорових вражень: „Зразу така, як мишка, була, потому, як буряк, потому, як кулак, потому, як два, а потім стала така, як дідова голова”. Враховується автором і той факт, що переважно слухачами, а ще не читачами, будуть діти дошкільного віку, тому він подбав про посилення ритмічного малюнка твору, введення римованих слів, що полегшує сприйняття: „Пішли вони в город – гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку...”.
Значно більшого авторського втручання зазнають твори, включені до збірки „Коли ще звірі говорили” (20 казок народів світу, у процесі літературної обробки яких поглиблювалося ідейне та моральне спрямування твору).
У цілому казки мають дидактичне, морально-етичне спрямування. Утверджуються розум, кмітливість, розсудливість, хоробрість, засуджуються чванливість, пихатість, хитрість, намагання покепкувати зі слабшого („Осел і Лев”, „Лисичка і Журавель”, „Лисичка і Рак”, „Три міхи хитрощів”, „Лисичка кума”, „Заєць і Їжак”). Так, у казці „Заєць і Їжак” пихатий і хвалькуватий Заєць (має надзвичайно прудкі ноги) починає кепкувати з Їжака, що той надто повільно пересувається на своїх кривулястих ногах. Однак Їжак запропонував позмагатися в бігові. Це, безумовно, були хитрощі, бо собі на допомогу герой запросив свою дружину Їжачиху. Кожен з них стояв і на „старті”, і на „фініші”, а Заєць, у черговий раз подолавши дистанцію, чув: „А я вже тут!” Так було провчено хвалька, а проста людина утвердила власну гідність.
В окремих творах („Вовк війтом”, „Фарбований лис”) посилюється соціальна спрямованість, персонажі зображуються в сатиричному плані.
Завдяки своєї хитрості, нахабності Лисові (казка „Фарбований лис”) на деякий час вдалося посісти царський трон. З цього моменту образ набуває соціального навантаження, що викликає і зміни на художньо-виражальному рівні. Тепер характеристика Лиса як царя подається виключно в іронічному плані. Письменник представляє його і ласкавим, і незлобивим, і чуйним, не забуваючи при цьому додати, що той „тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри. Та справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не вигравав справи”.
Та все-таки І.Франко як досвідчений педагог відчуває, що не можна переобтяжувати дитячий твір соціальними проблемами, зосереджуватися виключно на класово заангажованих персонажах. Тим-то казка закінчується не стільки справедливою розправою ошуканих звірів над Лисом-царем, скільки поверненням тексту в русло морально-етичної проблематики, коли кожен одурений, збагнувши заподіяну йому кривду, стає трохи мудрішим, запевняючи знайомих: „Е, то я давно знав! Я на нім спізнався, як на фарбованім лисі”.
Щоб у повній мірі збагнути особливості проблематики казкової поеми „Лис Микита”, своєрідності представлених у ній ситуацій та образів, необхідно трохи зупинитися на історико-суспільних та економіко-соціальних обставинах, властивих Австро-Угорській та Російській імперій як останніх класичних утворень цього типу на території Європи кінця ХІХ століття. Хоча процеси капіталізації відзначаються і в економіко-суспільних стосунках цих держав, однак дворянство як соціальний клас намагалося зберегти свої привілеї у всіх сферах громадського життя, залишаючись основним землевласником і тим самим зберігаючи можливості впливати на становище всіх інших соціальних груп та класів.
Сама поема вперше була надрукована в журналі „Дзвінок” у 1890 р. і за життя І.Франка перевидавалася 5 разів.
Твір одразу набув неоднозначних оцінок, до чого особливо долучилися недоброзицливці письменника (а таких у І.Франка було предостатньо), звинувативши автора у плагіаті. Тому до другого видання (1896 р.) І.Франко подав передмову „Хто такий „Лис Микита” і відки родом?”, у якій з’ясовує причини виникнення подібності між його твором та попередніми текстами про хитрого і спритного лиса. У фольклорі різних народів розповсюджені оповідання про лиса, вовка та лева. На основі цього були здійснені спроби об’єднати окремі повіствування в єдиний твір. Так, у 1250 р. нідерландський поет Віллем видав „Повість про Ренара”, а у 1794 р. обробку твору німецькою мовою здійснив Гете („Рейнеке Лис”). На підставі цього І.Франко зазначає, що основний сюжетний мотив він узяв у Віллема-Гете, а також багато черпав зі старофранцузьких переказів та українських народних оповідань. „Бажаючи написати книжку для молодіжі, я мусив із старого твору, а значить, і з того, що є у Гете, повикидати багато такого, що зовсім не годиться для молодіжі... Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу”.
Також І.Франко вказує, що до власного тексту ним були зроблені вставки п’яти казок: пісня 1 (як вовк був баранам за геометра), пісня 7 (як баран сам хотів скочити вовкові в пащеку), пісня 9 (як вовк у кобили лоша купував), пісня 10 (як лис сповідував когута), пісня 11 (як лис учив вовка хвостом ловити рибу).
Усе це свідчить, що казкова поема І.Франка – цілком оригінальний твір, в якому подано реалістичні картини життя Австро-Угорської монархії кінця ХІХ ст.
Тож на підставі змальованих подій та виведених образів можна стверджувати, що проблематика твору полягає в оцінці моральних якостей цілого ряду представників різних верств тогочасного австро-угорського суспільства, більшість з яких прагнула утвердити своє панівне становище в тогочасному державному устрої. При цьому автор не приховує свого переважно негативного ставлення до більшості змальованих у творі персонажів, що реалізовується багатьма зображувально-виражальними засобами.
Одним із таких засобів є своєрідна композиція, яка допомагає виразити негативне ставлення автора до зображуваного, надати йому сатиричного звучання. По-перше, своєю фабулою твір охоплює події від одного суду над Лисом до другого. Але ця розповідь ускладнюється авторськими відступами і казками-вставками. Перші безпосередньо переводять події життя тварин на людські стосунки. Цим твір нібито зближується з казками про тварин, але ж набуває й безпосереднього соціального потрактування окремих персонажів. Так, автор не поспішає висловлювати співчуття до загиблого Цапа, оскільки той також не без гріха. Це кар’єрист, який у будь-який спосіб добивається прихильності зверхника, тож в авторському розумінні його загибель виглядає закономірною:
А хто дметься й бенкетує
Честю, совістю торгує,
Любить тільки бариші,
Вміє солодко балакать, -
Всі по нім так будуть плакать,
Як по Цаповій душі.
Подібну функцію виконує і традиційна казкова кінцівка, ще раз наголошуючи на тому, що автором твориться не казка в її традиційному сприйнятті, а текст реалістичного наснаження, спрямований на критичне поцінування існуючих взаємовідносин у суспільстві:
Тут кінчиться наша казка.
Бубликів солодких в’язка
Тим хто слухав, не шумів...
Може, дехто пригадає,
Що не раз таке буває
І в людей, як у звірів.
Фактично твір охоплює незначний часопростір, тому письменник цілком художньо виправдано вдається до казок-вставок, які, виконуючи функцію передісторії персонажів, розширюють знання про них, поглиблюють і конкретизують певні риси в характері персонажів. Так, розповідь про те, як Вовк був ошуканий Бараном, який нібито шукав способу для самогубства, у котрий раз підкреслює нездатність персонажа стримувати свої елементарні бажання, його засліпленість передчуттям миттєвого фізіологічного задоволення.
По-друге, за основу групування персонажів покладено гострий конфлікт, який виникає між представниками різних соціальних угрупувань панівної верхівки за прагнення якнайближче стати до царя звірів Лева, щоб потім мати більші можливості для задоволення приватновласницьких особистих інтересів: угрупування Вовка Неситого (ведмідь Бурмило, кіт Мурлика) проти подібної опозиції Лиса Микити (мавпа Фрузя, барсук Бабай). Особливістю ж конфлікту між цими групами є те, що при всій гостроті й непримиренності він не носить антагоністичного характеру. Зіткнення ворогуючих угрупувань, ніщивні характеристики, які суперники дають один одному, виявляються або опосередкованими сатиричними характеристиками окремих конкурентів, або ж узагальнюючим сатиричним зображенням тогочасної дійсності в цілому. Так, Лис не просто обурюється, що Вовк як вельможа має над ним зверхність, але негативно оцінює й узаконені принципи вибудовування державної ієрархії:
Що за лад! Яка держава!
Дурням в ній і честь, і слава,
Бідні – жертви хижих лап...
Як людина, не позбавлена здатності критично мислити, у розмові зі своїм дядьком Барсуком Лис розкриває „істину глибоку” - властивий пануючій верхівці протекціонізм, через який неможливо позитивно вирішувати безліч важливих справ.
Найбільш сильних і беззаперечних викривальних характеристик набувають відвертості Лиса під час суду, коли заради зняття з себе звинувачень у скоєних злочинах, той дає оцінку царю Левові як першому злочинцеві держави, а відтак і всієї вибудованої ним системи:
То звели мене судить,
Щоб малих злочинців вішать
І великих тим потішить!
Посилюється сатирико-викривальний ефект тим, що за своєю ідейно-художньою спрямованістю даний епізод близький до авторської характеристики, даної персонажам байки Л.Глібова „Щука”:
В трибуналі засідали
Всі старі Цапи й Осли.
Типовими представниками хижацької держави в казці І.Франка подані головні персонажі Лис Микита та Вовк Неситий.
Стосовно сприйняття першого персонажа ще раз слід нагадати, що маємо справу з типом дворянина, який у кінці ХІХ сторіччя не міг не відчувати своєї історичної приреченості, а відтак не виявляти агресивності заради захисту власних суспільних позицій. На підставі цього ми переконані, що в образі Вовка розкрито образ поміщика, який визнає лише єдиний закон: повне й беззаперечне задоволення всіх своїх хижацьких потреб. Ця риса характеру персонажа у творі передана через ненаситну жадобу, постійне відчуття голоду. Засліплений голодом, Вовк втрачає почуття обережності, здорового глузду (про це йдеться в багатьох казках-вставках), а також проголошує цинічні за своєю сутністю бажання, наголошуючи на тому, що його умиротвореність обумовлюється заповненням шлунку:
Якби світ був весь порожній,
Шлунок завжди повен був, -
Я б такий був добрий, вірний,
І лагідний, і покірний,
Я б усяке зло забув!
Самовикриття, які лунають з уст персонажа, доповнюються й авторськими іронічними характеристиками, які в черговий раз увиразнюють патологічну безпринципність Вовка, який заклопотаний лише власним шлунком. Навіть опинившись у тюремній камері й відчуваючи принциповий програш Лисові, Вовк Неситий не зупиняється перед тим, що „з горя, з лиха, всі три миски каші з’їв”.
Говорячи про образ Вовка, важливо відзначити й той момент, що його поведінка розцінюється іншими персонажами не як випадково спонтанна, а типологічно обумовлена, що увиразнює типовість зображення всієї системи, закономірними представниками якої є як Вовк, так і Лис:
Він учитель мій у злім.
І коли на цій гілляці
Маю я тепер гойдаться,
То його заслуга в тім.
Значно складнішим за своїми індивідуально-суспільними якостями видається образ Лиса Микити. Нам видається, що І.Франко серед своїх сучасників не міг не бачити громадських типів, породжених новими економіко-соціальними стосунками, маючи до них особистісне ставлення. Цим, напевне, й обумовлюється той фактор, що в образі Лиса маємо доволі суперечливий характер.
Ознайомившись із текстом казкової поеми в цілому, можна стверджувати, що Лис як художній характер доволі парадоксальний, оскільки окремі його рисочки можуть розглядатися і як прояви позитивного начала. Цей персонаж має меткий, критичний розум, спостережливість, він люблячий і турботливий батько. Лис прекрасний психолог, який уміло користується амбіціями того чи іншого свого прихованого супротивника. Але в цьому й полягає небезпека даного суспільного типу. Адже усі його здібності підпорядковані єдиній меті – за будь-яку ціну перемогти своїх значно сановніших конкурентів, досягти політично-державної влади, щоб мати ще більші можливості для задоволення особистісних хижацьких намірів. І авторська об’єктивність виявляється в тому, що він не відмовляє таким типам у можливості досягнення поставленої мети. Поема закінчується тим, що після всіх судових перепитій у змаганні за владу Лев призначає Лиса своїм першим помічником:
Як ти мудро вмів держатись,
Від біди оборонятись,
Так державу борони.
Що порадиш – цар накаже,
Що напишеш – цар не змаже,
Тільки чесно все чини!
Тож можна стверджувати, що в образі Лиса Микити показано тип буржуа, який в умовах Австро-Угорської монархії з її дещо затриманим розвитком капіталістичних стосунків прагнув досягти політичних та соціальних висот серед „сильних світу сього”.
Як бачимо, в казці представлені в цілому негативні соціальні типи. Однак є один, хоча й епізодичний персонаж, аналіз характеру якого дозволяє зробити висновки щодо авторської позиції: чим же можна перебороти зло, що протипоставити світу хижацтва, жорстокості, неправди й облудності. Справа в тому, що Лис легко перемагав усіх, бо кожен з них також був уражений певним пороком (заздрощі, пихатість, гонитва за наживою тощо). Лише одного разу Лисові хитрощі не принесли йому бажаного результату, коли Півень не погодився сповідуватись, оскільки ні в чому не почував себе винним, тож не відчував потреби в каятті. Дане суперництво Лиса та Півня може слугувати яскравим прикладом того, що автор наголошує на вагомості вести правдиве, чесне життя, що завжди допоможе перемогти несправедливість, підступність, жорстокість.
Завершуючи розгляд казок І.Франка, слід навести висловлювання самого письменника щодо ідейної спрямованості збірки „Коли ще звірі говорили”: „І що ж ви скажете – цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії для цілої російської держави”.