Максим Горький
(1868 - 1936)
Гуманістичний пафос творчості письменника.
Проблематика, образи, художні особливості казок М.Горького для дітей.
Постать М.Горького довгий час асоціювалася з методологічно визначальними основами радянської літератури, зокрема її провідного зображувального методу соціалістичного реалізму. Підтвердженням цього може слугувати хоча б загально відомий факт, що в 1934 р. на Першому з’їзді радянських письменників у своїй доповіді М.Горький багато уваги надав обґрунтуванню типологічних рис соціалістичного реалізму та його загальної ролі для розвитку радянського мистецтва. У зв’язку з цим після розпаду Радянського Союзу та відмови від комуністичної ідеології як єдино правильного фактору, що визначає духовні основи суспільства та кожного індивіда, лунали судження, що все, створене в руслі змістово-естетичних постулатів соціалістичного реалізму, а відтак і творчість письменників, причетних до нього, не має історико-митецької вартості, оскільки сам метод базувався лише на ідеологічних підвалинах і був штучно нав’язаний літераторам. Відповідно зі шкільних програм було вилучалася творчість багатьох письменників, у тому числі й М.Горького.
Безумовно, не можна погодитися з тим, що соціалістичний реалізм оголошувався єдиним прогресивним методом у світовому мистецтві, а також з нав’язаною концепцією позитивного героя, відповідно до якої ним могла бути тільки людина, що сповідувала комуністичну ідеологію. Однак, на наше особисте переконання, в соцреалістичній концепції позитивного героя була важлива риса, вагомість якої ніколи не повинна заперечуватися. Маємо на увазі формування в кожного індивіда почуття власної гідності, усвідомлення себе особистістю, творцем власної долі, людиною, здатною діяти всупереч обставинам і навіть перемагати їх. Це на сьогодні нам видається надзвичайно актуальним, оскільки зараз у суспільстві панує апатія, розгубленість, невизначеність, споживацькі настрої або утверджуються якості, коли схвалюється досягнення особистого успіху за будь-яку ціну. Це небезпечні симптоми, бо за умови соціально-економічної нестабільності подібні почування можуть обертатися спалахом агресивності, озлобленості, мізантропії. А у творах М.Горького, який неодноразово проголошував, що людина – це звучить гордо, повага до людини, утвердження її права називатися людиною завжди були пріоритетними. Саме на виявленні цих особливостей і провадитиметься аналіз обраних для розгляду творів письменника. Адже не випадково в одному з листів до О.Серафимовича М.Горький сформулював власні підходи до змалювання людини праці: „Ви не забувайте: шахтарі – адже це ж робітники! Адже вони створюють все, що навколо. У вас вони тільки біднесенькі, зневажені – шкода їх. Але ж це не вся правда. Адже шахти хто прорив? Хто підривав кам’яні нездоланні шари? Від води ж захлинаються, - хто відкачував? Ось у вас цей хлопчинка, - ну шкода його, безперечно. Але ж виросте, він же справжнім, спадковим шахтарем буде! Перед ним земля-то, надра розсуватися будуть. Це ось, знаєте, забуваємо ми всі… А треба пам’ятати, а отже, і зображувати”.
Одним з оповідань, яке включається до кола читання учнів 9-12 років, є твір „Дід Архип та Льонька”. При його розгляді слід пам’ятати, що в даному оповіданні, з одного боку, позначилися загально літературні традиції обрання головними героями двох різних за віком персонажів. Така пара дозволяє письменникові простежувати різні типи, різні життєві ситуації, оскільки старість – це завжди можливість підведення підсумків, осмислення життєвого шляху, а отже, ймовірність бути наставником для того, хто вступає в життя. Тому-то виголошені повчання – це не просто особистий досвід, а „філософія покоління”, яку старший неодмінно прагне нав’язати молодшому.
Дитина – це початок життя, це період учнівства, коли досвід дорослих важить надзвичайно багато. Але в цьому й полягає особливо відповідальний момент щодо умов подальшого формування дитини як особистості: або вона у всьому орієнтуватиметься на попередній досвід і в кращому випадку стане прекрасною „копією” свого наставника, або, переосмисливши надані „уроки”, обере власний шлях, виробить власні морально-духовні цінності, які визначатимуть її громадянсько-особистісну позицію.
З іншого боку, сам М.Горький був добре обізнаний із життям, так званих босяків, халамидників. Однак для письменника офіційна приналежність до соціального дна ще не означала стану деморалізованості, втрати духовності. У розумінні письменника, можна бути особистістю, ходячи в лахмітті, й заслуговувати на презирство, демонструючи вишукані манери поведінки. З таких позицій автор підходить і до змалювання головних образів в оповіданні „Дід Архип та Льонька”, що засвідчує поведінка обох персонажів у певних ситуаціях.
Як характер дід Архип подається автором через мовлення та вчинок. У першому випадку всі висловлювання персонажа адресуються онукові, а тому мають відверто повчальну настанову. На перший погляд у лексиці діда переважає пестлива лексика „голубь”, „жить в труде и смирении”, але, зважаючи на конкретність ситуації, яка й обумовлює ідейний підтекст проголошеної сентенції, дідова життєва філософія ґрунтується не на щирому шануванні ближнього, а у відстоюванні ненависті і вседозволеності по відношенню до тих, кого Архип вважає своїми природними ворогами. Якщо ж узяти до уваги, що критерієм доброзичливості в діда виступає поняття ситий/голодний, то стає очевидною розмитість моральних чинників, на які орієнтується персонаж. Тож дід не вважає за злочин будь-яке дійство, вчинене проти „ситого”, що й підтверджує крадіжкою хусточки й кинджала. До того ж він навіть знаходить виправдовування власному злочину, бо здійснював його заради „голодного” онука.
Кардинально протилежні життєві принципи сповідує Льонька. Це автор спочатку доводить через контраст „босяцького” вбрання хлопчика з його вольовим бажанням вступитися за незнайому йому дівчинку: „Теперь он стоял перед ней, широко расставив ноги, отчего надетые на нем лохмотья как—то храбро заершились … его большие и грустные глаза светились гордым и смелым чувством”. Ще більшої психологічної переконливості почування хлопчика набувають у момент, коли він переконується у злочинних діях діда. Цей психологічний удар М.Горький майстерно передає зміною числа іменника, який прозвучав у звинуваченні „воришки - ворёнок”, що засвідчує цілковите визнання Льонькою скоєної, хай і фізично не здійсненої особистісної вини відносно дівчинки з табору „ситих”.
Тож розв’язка оповідання, незважаючи на смерть обох персонажів, не видається трагічною. Смерть діда – це свідчення його поразки як індивіда, чиї життєві переконання увійшли у протиріччя з природою самого людського співтовариства. А Льонька – це переможець дідової мізантропії, виразник істинних гуманістичних начал, в основі яких шанобливе ставлення до людини як носія морально-духовних цінностей, визнання її особистісної суті.
М.Горький неодноразово в своїй творчості звертався до казки, обумовлюючи свій інтерес до даного жанру зокрема тим, що „дитина до десятирічного віку потребує розваг, і вимоги її біологічно законні. Вона хоче грати, вона грає всім і пізнає оточуючий її світ перше за все і легше за все у грі, грою”. Тому-то в його казках знаходимо найрізноманітніші виражальні засоби, притаманні фольклорним казкам різних видів, що викликає в дитини підвищений інтерес до читання, і водночас вони глибокі за своїм змістом, порушеними проблемами, представленими в них образами.
Цікаво, що ряд казок писалися М.Горьким безпосередньо на замовлення дітей, підкреслюючи ту відповідальність, з якою письменник ставився до дитячих бажань, запитів, потреб. Так, під час перебування в Італії (прозаїк брав активну участь у збиранні коштів для допомоги постраждалим від землетрусу в Мессіні) він одержав листа від дітей з Баїлова – передмістя Баку. Зокрема, один хлопчик Боря написав: „Дядечку Альошо! Я тебе люблю, чи є в тебе кінь, корова й бик? Напиши нам оповідання про горобенятко. І ще напиши нам якесь вигадане оповідання, щоб хлопчик ловив рибу. Я тебе цілую… Я б хотів тебе побачити”.
У 1910 році (у зв’язку зі смертю Льва Толстого) до М.Горького надійшов лист такого розпачливого змісту: „Любий Максиме Горький, усі письменники померли, ти один живий. Пришли мені казку й листа. Цілую тебе. Твій Іллюша”. У відповідь письменник надіслав листа, а також казку „Ранок”. Відповідь цікава тим, що автор намагається не лише заспокоїти вразливу дитину, а і вселити в неї оптимістичне переконання щодо безсмертя творів мистецтва, підтримати захоплення дитини художньою літературою: „Дорогий мій Іллюшо! Так, Толстой людина – помер, але видатний письменник – живий, він – назавжди з нами. Через декілька років, коли ти будеш дорослішим і сам почнеш читати прекрасні книги Толстого, ти, миле хлоп’я, з глибокою радістю відчуєш, що Толстой – безсмертний, він – з тобою, й ось – дарує тобі години насолоди його мистецтвом.
А ще, Іллюшо, є прекрасний письменник Володимир Короленко, і я раджу тобі: попроси тата, хай він прочитає вслух для тебе маленьке оповідання Короленка „Старий дзвонар”.
Дякую тобі за листа, надсилаю тобі казку, як ти просив, і декілька листівок з видами Капрі”.
Уже відзначалося, що творам М.Горького притаманний гуманістичний пафос, прагнення возвеличити Людину, підкреслити її Величність, здатність Творити. У повній мірі дані якості простежуються і в казках, про які йтиметься далі.
За своїми типологічними властивостями казка „Ранок” близька до казок про тварин (хоча там подаються лише пейзажні описи). М.Горький постійно вдається до прийому персоніфікації: усі природні явища розмовляють, поводять себе як люди: „Волны моря высоко поднимают белые головы, кланяются солнцу, как придворные красавицы своему королю, кланяются и поют:
- Приветствуем вас, владыка мира!”
Щоб посилити гуманістичний характер повіствування, М.Горький вносить одну композиційну особливість: у казці не один, як завжди, а два кульмінаційні моменти. Перший пов’язаний з тими почуваннями, якими пройняте все у природі до сонця як до носія життя. Другий, коли саме сонце, знаходячись на небі в ореолі своєї заслуженої слави, дивиться вниз на землю, яку воно колись бачило суцільною пустелею. У зв’язку з даним просторовим розташуванням необхідно підкреслити, що не лише в живописі, але і в художній літературі важливо враховувати вектор авторського бачення самого простору чи розташування персонажів у ньому – горизонтальний чи вертикальний. Зокрема вісь верх/низ - це завжди утвердження святості, високості, духовності тощо, яким протиставлено мирське, буденне, тлінне. Тому Сонце не просто посіло своє звичне місце на небосхилі, а як володар світу, від якого залежить усе живе на землі, оцінює не стільки особливості її ландшафту, скільки результати креативної діяльності Людини. Тож авторський пасаж „проснулись люди, и вот они идут на свои поля, к своему труду, - солнце смотрит на них и улыбается: оно лучше всех знает, сколько сделано людьми доброго на земле, оно когда-то видело её пустынной, а ныне вся земля покрыта великой работой людей…”, безумовно, слід сприймати як своєрідний гімн Людині-трудівникові, Людині-творцю!
При розгляді казки „Про Іванка-дурника” обов’язково слід врахувати, що написана вона була в 1918 році, коли ще не завершилася Перша світова війна, а вже розпочиналася громадянська, які в цілому призвели до загибелі понад десяти мільйонів людей.
Центральним образом є Іван-дурень, який, порівняно з образом у народних казках, дійсно заслуговує на подібну характеристику. Так, у селі всі знали Івана як надзвичайно недалеку людину, а тому ніхто не хотів наймати його в робітники. Та все-таки один селянин зглянувся на Івана. Надалі все було гаразд до моменту, поки Іванові не довелося вирішувати надзвичайно складну для нього розумову задачу: відповідно до наказу господаря треба „стеречь дверь” (прийом метонімії) і водночас виконувати розпорядження господині – розважати хлопчика й дівчинку, годувати їх тощо. Іванові прикрощі посилюються й тим, що, користуючись тільки сирими овочами та холодною водою, він не зміг нічого приготувати для дітей. Тобто, спираючись на характерний для кумулятивної фольклорної казки прийом, М.Горький постійно нарощує відчуття пришелепкуватості головного персонажа, бо, навіть ходячи по лісу з дверима на плечах і шукаючи брата з сестрою, при зустрічі з ведмедем хоче відправитися в його помешкання й переконатися, чи не тих дітей він розшукує. Однак письменник подібним змалюванням „розумових здібностей” Івана досягає головної мети твору. Йому важливо підвести читача до кульмінаційного діалогу між Іваном та Ведмедем:
Ну и глупый же ты! – удивляется Медведь. А Иванушка спрашивает его:
А ты умный?
Я-то?
Ну да!
Не знаю.
И я не знаю. Ты злой?
Нет. Зачем?
А по-моему, кто зол, тот и глуп. Я вот тоже не злой. Стало быть, оба мы с тобой не дураки будем!
Герой, а разом з ним і автор, переконані в тому, що істинний розум людини визначається не психо-фізіологічними здатностями, а перш за все моральними пріоритетами, перевагами, які сповідуються індивідом. Отже, безглуздим виглядає не Іван, а все людство, хворе на лють та озлобленість до собі ж подібних.
Проблема формування дитини як особистості порушується М.Горьким у казці „Горобеня”. Пудик – це дитина років 3-4-х, адже її світосприйняття характеризується перестановкою причини й наслідку, по-дитячому максималістськими судженнями та висновками. Так, на материне застереження бути обережним і не висовуватися з гнізда, бо сильний вітер – дерева гойдаються, син реагує несподіваним чином: „А зачем деревья качаются? Пусть перестанут, тогда ветра не будет…”
Письменникові важливо підкреслити вік героя, адже саме в цей час відбувається найактивніше формування особистості людини. У зв’язку з цим увага казкаря зосереджується на тому, як поводить себе Пудик, що радить йому мати і як він на все це реагує. Горобчиха постійно попереджає, щоб той не висовувався з гнізда (це символ своєрідного невеличкого затишного світу, в якому певний час перебуває дитина), бо можна випасти, а внизу маса небезпечного – перш за все кішка! Та Пудик не зважає на всі ці попередження матері і врешті-решт випадає з гнізда. На нього готова накинутися кішка, та мати рішуче захищає свою дитину. Та й Пудик з переляку активно затріпотів своїми слабосилими крильцятами, що допомогло здійнятися в повітря й долетіти до гілки дерева.
Це ключовий епізод твору, а тому слід розібратися, як до цього всього ставиться перш за все автор. Як нам видається, М.Горький не поспішає дорікати Пудикові за непослух (хоча, безумовно, дитина повинна звертати увагу на поради й підказки батьків!). Подібний висновок напрошується на підставі заключної репліки самого Пудика та авторського резюме:
„Ну что ж! – сказал Пудик. – Всему сразу не научишься!
И все кончилось благополучно, если забыть о том, что мама осталась без хвоста…” – великий світ не можна пізнати, сидячи тільки в тісному „гнізді”, але при цьому неодмінні падіння, синці, шишаки тощо. І це висновок не лише Пудика. З ним солідаризується автор, бо в його репліці більше доброзичливої підтримки, ніж суворого осуду, переважає, хай висловлене і в іронічній формі, схвалення, ніж доросле батьківське невдоволення, викликане непослухом дитини.
Як бачимо, М.Горький заохочує прагнення дитини, незважаючи на всі існуючі при цьому об’єктивні труднощі, не боятися пізнавати світ, іти інколи на ризик, щоб утверджувати себе як активну внутрішньо незалежну, мислячу особистість.