Петро Павлович Єршов
(1815 - 1869)
Народність як один із компонентів реалістичного мистецтва.
Народність як визначальний показник казки „Коник-горбоконик”.
Фольклорно-літературні особливості твору.
Будучи уродженцем Сибіру, П.Єршов прагнув своє життя присвятити дослідженню рідних місць. Так, у листі до друга Костянтина Тимковського писав:
Какая цель! Пустыни, степи
Лучом гражданства озарить,
Разрушить умственные цепи
И человека сотворить;
Раскрыть покров небес полночных,
Богатства выпросить у гор
И чрез кристаллы вод восточных
На дно морское бросить взор…
Його ім’я залишилося в історії та не стільки серед перетворювачів суворого краю, скільки в російській літературі завдяки єдиному творові – казці „Коник-горбоконик”, хоча, крім неї, написав ряд лібрето до опер та віршів. Однак у цьому є своя закономірність, оскільки саме казкою автор мимоволі сприяв розв’язанню одного з найдискусійніших питань естетики першої половини ХІХ сторіччя, пов’язаного з осмисленням сутності реалістичного мистецтва та підходів до зображення народного життя як одного з неодмінних компонентів зазначеного літературного напрямку. Адже з моменту утвердження зображувально-виражальних принципів „натуральної школи”, біля витоків якої в російській літературі стояли О.Пушкін та М.Гоголь, постала проблема: як підходити до зображення простої людини, образ якої став неодмінним представником „красного” письменства. Якщо письменники попередніх сторіч або зовсім не помічали простої людини, або відводили їй у творах лише епізодичну роль, то реалістичне мистецтво в силу своєї змістово-естетичної природи не могло пройти повз такий колоритний образ, як простолюдин. Але саме навколо того, яким цей персонаж повинен постати в художньому творі ХІХ і подальшого сторіч, розгорнулася суперечка. В узагальненому вигляді її можна виразити такими тезами:
1 - є елітарна та примітивна (народна, масова, на сьогодні це поняття зближується з терміном „поп-арт”) література, які своєю тематикою та проблематикою орієнтуються на кардинально відмінні запити. Відповідно до цього народ мислився як безлика і бездуховна маса, здатна лише перейматися примітивно-фізіологічними потребами. Не випадково в романі І.Ільфа та Є.Петрова „Золоте теля” (хай і з дещо іншого приводу) подано пародійний текст на так звану „народну літературу”, коли селянський письменник-середнячок з угрупування „Сталеве вим’я” міг би так описати весняний степ: „Инда взопрели озимые. Рассупонилось солнышко, расталдыкнуло свои лучи по белу светушку. Понюхал старик Ромуальдыч свою портянку и аж заколдобился…” Відповідно до такого зображення сам принцип народності зводився до показу примітивної, духовно обмеженої простої людини, яка не здатна відчувати тонкощі краси, переживати справжні естетичні емоції;
2 – народне мистецтво повинне перш за все змалювати всі деталі народного побуту, його звичаїв, традицій, подати етнографічну копію обрядів, деталей народного одягу, посуду, страв тощо. Вимога „етнографізму” в мистецтві мала свою рацію, однак вона мала свої „виражальні рамки” і не могла гарантувати проникнення письменника в суто народне світовідчуття та виявлення глибинних народних прагнень;
3 – народність полягає не в копіюванні етнографічних деталей та не в шаржованому („шароварному” в умовах сучасної української реальності) змалюванні життя простих людей. Це оціночний принцип, коли автор переймається народною етикою, мораллю, естетикою в підході до відтворення обраної ним теми. Це прихильність до тих чинників, які визначають розуміння Добра і Зла в народному світорозумінні. На це власне вказував М.Гоголь, зауважуючи, що „істинна національність (у даному контексті це слово можна замінити прикметником „народність” – Л.М., В.С., Р.С.) полягає не в описові сарафана, але в самому духові народу; поет може бути навіть і тоді національним, коли описує цілком сторонній світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли почуває і говорить так, що співвітчизникам його здається, нібито це почувають і говорять вони самі”.
Тож у подальшому при розгляді всієї реалістичної літератури ХІХ сторіччя будемо спиратися на думки, представлені в останній тезі.
Казка „Коник-горбоконик” одразу привернула увагу сучасників, напевне, не стільки своїм змістом (вона є вдалою контамінацією кількох російських фантастичних казок), а тими проблемно-ідейними перипетіями, які порушувалися автором. Так, О.Пушкін (а саме він написав кілька перших чотиривіршів) ще у процесі роботи П.Єршова над твором (1834 р.) зазначив: „Тепер мені можна й залишити цей рід поезії”. Показовим є й такий факт, що після публікації в журналі „Библиотека для чтения” першої її частина (1834 р.) один з професорів Петербурзького університету замість лекції читав „Коника-горбоконика” своїм студентам. Успіх твору відчував і сам П.Єршов, пов’язуючи його з тим, що „мені поталанило влучити в народну жилку, - зазвучала рідненька – і російське серце відгукнулося від прохолодих фінських скель до стін величавого Китаю”. Популярність твору виявляється і в тому, що після окремого видання (1835 р.) ще за життя П.Єршова твір видавався сім разів, а всього витримав понад 30-ти перевидань. Італійсько-російським композитором Цезарем Пуні за мотивами казки було написано балет „Коник-горбоконик” (1864).
Казка „Коник-горбоконик” писалася П.Єршовим як твір реалістичного мистецтва, який ґрунтується на фольклорному матеріалі. Тому й аналіз потребує не фольклористичної, а літературознавчої методики, що й буде здійснено з акцентом на виявлення народних позицій, яких дотримується автор.
Перш за все уваги потребує головний персонаж Іван-дурень. Хоча зовні він нічим не відрізняється від традиційного фольклорного образу чарівної казки (наймолодший син, виконує неймовірні царські завдання за допомогою чудодійного Коника, зазнає перетворень завдяки купанню в трьох казанах, врешті-решт одружується на Цар-дівчині), та в ньому автор послідовно виокремлює ряд рис, які ніколи не спостерігаються в характері фольклорного персонажа. І ці риси не просто індивідуалізують персонажа (це також властиво реалістичному мистецтву), а підкреслюють його народну сутність, акумулюючи морально-етичні та естетичні пріоритети російського народу. При цьому П.Єршов виявляє надзвичайну майстерність засобами портретних побутових деталей, фіксацією, на перший погляд, натуралістичних дій, жестів та реплік персонажа виокремити ті якості, які виділяють Івана з-поміж загалу, підкреслюють його якості як особистості з розвиненим почуттям власної гідності, самоповаги, здатності продемонструвати й захистити свою неповторність, своєрідність.
Так, в епізоді, коли Іван бешкетує посеред ночі, називаючи при цьому себе дурнем, неадекватна поведінка не повинна викликати стороннього осуду, бо це кураж переможця (Іван зміг не лише спіймати, а і приборкати Кобилицю, на що виявилися нездатні старші брати), який всього-на-всього вимагає уважнішого ставлення до себе, відмови від звичних стереотипів, належного поцінування його здібностей.
Іван не боїться виглядати дурнуватим в очах інших. І це не наївність недоумка, а позиція індивіда, який знає вагу як розумових, так і моральних цінностей. Адже інтелектуальний розвиток у значній мірі визначається генетичною спадковістю, а моральні якості – результат роботи індивіда над собою, його психологічних зусиль, усвідомлення себе часткою певного соціуму. Тож Іван, наздогнавши старших братів, які викрали в нього чудо-коней, дорікає їм не стільки за сам факт злочину, скільки за порушення предковічних моральних принципів, природно ставлячи порядність вище за розум:
Стыдно, братья, воровать!
Хоть Ивана вы умнее,
Да Иван-то вас честнее:
Он у вас коней не крал.
Багатьма принципово особистісними якостями характеру розкривається Іван і у стосунках із царем. Уже саме місце першої зустрічі цих двох персонажів говорить багато про що. Це базар. З давніх давен ринкова площа служить осереддям демократизму, бо там править закон власника товару, виробленого його трудом (фізичним чи інтелектуальним). Це надає виробникові законного права зверхності над покупцем, нездатним продукувати щось подібне. Таким чином Іван зустрічає царя як представник демосу в звичних для себе умовах, хоча базарний люд і не усвідомлює своєї переваги над покупцем (хай і царем!). У даному разі Іванова самоповага, передана різноманітними портретними деталями, не лише демонстрація перед царем власної гідності, але й опосередкований докір іншим, що не варто ні перед ким принижувати себе як особистості:
Тут Иван,
Руки в боки, словно пан,
Из-за братьев выступает
И, надувшись, отвечает:
„Эта пара, царь, моя,
И хозяин – тоже я”.
Принципово по-іншому Іван виглядає у стосунках з Цар-дівчиною, хоча і тут підґрунтям виступатиме народне світорозуміння і світовідчуття. Відправляючись на пошуки героїні, персонаж, безумовно, багато чув про її дівочу вроду, що і сформувало в нього ідеальний образ красуні. Однак побачене безпосередньо викликало зовсім іншу реакцію:
„Хи! так вот та Царь-девица!
Как же в сказках говорится, -
Что куда красна собой
Царь-девица, так что диво!
Эта вовсе не красива:
И бледна-то и тонка,
Чай, в обхват-то три вершка;
А ножонка-то, ножонка!
Тьфу ты! словно у цыпленка!
Пусть полюбится кому,
Я и даром не возьму”.
Негативна реакція перш за все викликана „тілесними параметрами” дівчини. Однак тут виявляються не стільки індивідуальні симпатії Івана, його особистісне розуміння жіночої краси, скільки сповідування ним народного еталону красуні. Цю проблему дещо пізніше досліджував М.Чернишевський у трактаті „Естетичне ставлення мистецтва до дійсності”, де він зазначає, що ідеал прекрасного має соціальне коріння, оскільки в різному соціальному середовищі існує своє розуміння жіночої краси, сформоване різними соціально-побутовими умовами. Це зроблено М.Чернишевським на підставі аналізу російських народних ліричних пісень та портретних характеристик красунь у творах І.Тургенєва: „Працюючи багато, тому маючи міцну статуру, сільська дівчина за пристойного харчування буде доволі огрядною, - це також необхідна умова красуні сільської; світська „напівпрозора” красуня видається поселянину рішуче „непривабливою”, навіть справляє на нього неприємне відчуття, тому що він звик вважати „худизну” наслідком хворобливості або „гіркої долі”.
„Зовсім інша річ світська красуня: вже декілька поколінь предки її жили, не працюючи руками; за бездіяльного способу життя крові ллється в кінцівки замало; з кожним новим поколінням м’язи рук і ніг слабнуть, кістки робляться тоншими; необхідною умовою всього цього повинні бути малесенькі рученьки та ніжки – вони ознака такого життя <…> хворобливість, в’ялість, томність <…> мають в очах їх (дворян – Л.М., В.С., Р.С.) привабливість краси, оскільки скоро видаються наслідком розкішно-бездіяльного способу життя”.
Отже, образ Івана хоча й казковий персонаж, але змальовується автором за законами реалістичного мистецтва, естетика якого зорієнтована на підкреслення типовості характеру як представника певної соціальної групи людей.
Змалювання образу Коника-горбоконика також характеризується оригінальними авторськими підходами. Фольклористи відзначають, що у фантастичній казці це один із традиційних персонажів, якому, як правило, властиві швидкість, блискавична поява, здатність скакати вище за всіх коней і навіть можливість літати по небу (Л.Дунаєвська). У російському фольклорі це чудо-кінь Сивка-бурка. Щоправда, зрідка в білоруських, а почасти і в російських казках з’являється Коник-горбоконик з довгою кошлатою шерстю, великим горбом, зберігаючи при цьому всі чудодійні властивості (М.Новиков).
П.Єршов також зупиняється на образі-потворі („Ростом только в три вершка, // На спине с двумя горбами // Да с аршинными ушами”). Можна висловити припущення, що на даний вибір вплинула не лише фольклорна традиція, але й тогочасне літературне оточення. Адже приблизно в цей час (1831 р.) В.Ґюго в своєму романтичному творі „Собор Паризької богоматері” змальовує образ потвори з палким і вразливим серцем Квазімодо, який дозволив таке святотацтво, як любов до красуні Есмеральди. Тут горб – вияв зовнішньої бридкості для підкреслення душевної чистоти і цнотливості. А у знятому в 1965 році фільмі-казці білоруського режисера В.Бичкова „Місто майстрів” (за п’єсою Т.Габбе) горбун-прибиральник Караколь не лише закохується у красуню Вероніку, але врешті-решт позбавляється свого каліцтва на знак подяки, що звільнив рідне місто від ворогів. Тобто, в мистецтві горб набуває ознаки контрастного символу бридке – прекрасне, здатного виражати різноманітні авторські задуми.
Тому П.Єршов, розкриваючи характер Коника-горбоконика, виділяє в ньому лише одну рису, на вагомість якої вказує ще його мати до народження:
На земле и под землей
Он товарищ будет твой.
У такий спосіб підкреслюється авторське розуміння ролі дружби у стосунках між людьми, яке спирається на народне розуміння значимості дружби, зафіксоване багатьма прислів’ями: „Без вірного друга – велика потуга”, „В лиху годину узнаєш вірну людину”, „Дружба родиться в біді, а гартується в труді”, „ Красив не телом, а душой”.
Важливо відзначити, що вірність Коника-горбоконика у дружбі передається не лише опосередкованими виражальними засобами (портретні описи, опосередкована характеристика), а доводиться безпосередніми вчинками самого персонажа. Не раз у сльозах приходив Іван до свого порадника, не знаючи, як виконати те чи інше фантастичне завдання, і кожного разу чув відповідь – це ще не служба. Справжнє випробування для Коника як друга розпочинається з моменту, коли під загрозу поставлене саме Іванове життя – необхідно привселюдно викупатися в казані з окропом та киплячим молоком. Тож необхідно ризикувати власним життям, а ця якість характеру людини визначається не її „чародійними” генами, а відчуттям відповідальності за долю близької тобі людини. Таким чином фантастичні властивості Коника-горбоконика як персонажа чарівної казки трансформуються в цілком реальні риси індивіда з надзвичайно розвиненим почуттям дружби:
И скорее сам я сгину,
Чем тебя, Иван, покину.
Значну роль у творі відіграє й образ царя, який, порівняно з таким же персонажем у народних казках, має посилений сатиричний характер зображення. Власне цим персонаж набуває авторського літературного оформлення, в якому відчуваються не тільки індивідуальні риси як людини, але й типологічні ознаки, властиві представникові певного соціального стану.
У першому випадку П.Єршов наголошує на патологічній жадібності царя, знаходячи для цього промовисті виражальні прийоми та засоби. Чи то з цензурних причин, чи для досягнення об’єктивності в розкритті характеру персонажа письменник практично уникає власне авторських характеристик, удаючись до відтворення безпосередніх учинків цієї дійової особи, мовлення персонажа та його опосередкованих характеристик. І кожного разу цими виражальними компонентами реалізовуватиметься сатиричне висміювання царя, в основі якого знаходяться різні прийоми комічного змалювання.
Найчастіше спостерігається шаржовано-гротескове зображення, оскільки через надмірну жадобу цар внутрішньо не здатен контролювати власну поведінку. Наприклад, уже відзначалося, що прибуття царя на базар заради придбання чудо-коней не лише принижує його й соціальний, і особистісний статус, але й виявляє повну відсутність самоповаги, що, на противагу образу Івана, набуває принципового оцінювального значення.
Найбільшого сатиричного висміювання зазнає даний персонаж в епізодах, коли віддає накази Іванові та спілкується з Цар-дівчиною.
Сатиричне висміювання образу царя в ситуації спілкуванні з Іваном ґрунтується на тому, що автор чітко розмежовує семантично-емоційне наснаження лексики у двох подібних ситуаціях. Часовий інтервал між ними доволі незначний, але цілковито відмінна лексична палітра царського висловлювання, що передає його суб’єктивну переорієнтацію, виражає не стільки царське волевиявлення, скільки авторське презирство до індивіда, який, подібно до флюгера, змінює свою зовнішню поведінку:
На правеж – в решетку – на кол!
Вон, холоп!
………………………….
Царь тот час приказ дает,
Чтоб посыльные дворяна
Все сыскали для Ивана,
Молодцом его назвал
И „счастливый путь” сказал.
Ще більшого сатиричного зображення зазнає образ царя в опосередкованій характеристиці Місяця Місяцьовича. Даний персонаж у силу свого соціального паритету не приховує різко негативного ставлення до царя, що і знаходить вираження в подібному висловлюванні:
Вишь, что старый хрен затеял:
Хочет жать там, где не сеял!
Полно, лаком больно стал!
Репліка явно переобтяжена цілком доречно використаною ненормативною лексикою, однозначно виражаючи авторське негативне ставлення до царя не стільки як індивіда, стільки як представника панівного середовища.
Найбільшого ніщивного удару зазнає цар при безпосередньому спілкуванні з Цар-дівчиною. Її перевага над персонажем виявляється не тільки у віковій різниці, але й усвідомленні дотримання моральних норм та пристойностей. Так, під час типової для художньої літератури ситуації tete-a-tete дівчина відверто висловлює презирство не стільки дідуганові, скільки маразматичному недоумкові, який наважився на аморальні зазіхання:
А такая в том нужда,
Что не выйду никогда
За дурного, за седого,
За беззубого такого!
І все це стосовно образу царя обертається ніщивною для персонажа самоповедінкою, коли на саркастичні характеристики стосовно своєї індивідуальності (а це ж і царська величність!) він не знаходить гідного заперечення:
Царь в затылке почесал
И, нахмуряся, сказал:
„Что ж мне делать-то, царица?
Страх как хочется жениться…”
Таким чином П.Єршов досягає своєрідного кільцевого замикання двох зовні протилежних персонажів – Іван та цар, які своєю сутністю становлять нерозривну типологічну пару, увиразнюючи авторську позицію відносно того, що найвагоміші позитивні моральні риси людини притаманні в більшій мірі простолюдину, ніж аристократичній верхівці.
Ці висновки можуть підтверджуватися ситуаціями, які стосуються поведінки епізодичних дійових осіб з характерною для царських лакуз психологією. Так, прислужники царя завойовують його прихильність у будь-який спосіб, навіть не відчуваючи свого особистісного приниження:
А дворяна, усмотря,
Что смешно то для царя,
Меж собой перемигнулись
И вдругоредь растянулись.
Царь тем так доволен был,
Что их шапкой наградил.
П.Єршов зовні зберігає приховано-іронічну інтонацію, однак типовість даної ситуації виявляється в тому, що подібна поведінка царських лакуз описана Т.Шевченком у комедії „Сон”, але вже в саркастичних тонах. Так, при змалюванні царського прийому, названого І.Франком „генеральним мордобитієм”, автор зосереджується на портретних характеристиках царського супроводу, вдаючись до порівняння „пикатих, пузатих” сановників з годованими кабанами. Уже сам предмет зіставлення викликає негативну реакцію читача, яка посилюється просторічною лексикою, коли від самодержця очікують дулі, півдулі, аби „тілько під самую пику”. Такої відвертої грубості і знущання не можуть дозволити собі залежні від царя інші персонажі П.Єршова, однак сатиричний ефект змалювання образу від цього не втрачається.
При розгляді казки П.Єршова важливо врахувати й те, що твір, незважаючи на близькість до фольклорних начал (наприклад, принцип трикратності; дослівне повторення завдань різними персонажами: цар Іван коник, а потім у зворотному порядкові), має цілком виражену літературну основу, засвідчуючи цим неабияку митецьку майстерність автора. Це, зокрема, виявляється в тому, що до кожної частини подається епіграф, підкреслюючи авторську акцентуацію на найвагоміших подіях стосовно розвитку казкового дійства чи доль персонажів:
I ч.: Начинает сказка сказываться…
II ч.: Скоро сказка сказывается
А не скоро дело делается.
III ч.: Доселева Макар огороды копал,
А нынче Макар в воеводы попал.
У тексті казки з’являються невластиві для даного фольклорного жанру пейзажні описи, які самі по собі передають авторське замилування російською природою:
Что за поле! зелень тут
Словно камень-изумруд;
Ветерок над нею веет,
Так вот искорки и сеет;
А по зелени цветы
Несказанной красоты.
Привабливість твору виявляється і в тому, що письменник, відштовхуючись від багатств розмовної народної мови та фольклорної пісенної образності, розвиває власну виражальну палітру, досягаючи більш глибокого й тонкого проникнення у психологічну сутність того чи іншого персонажа. Наприклад, своє презирливе ставлення до безхребетності підлабузника автор доносить власними портретними деталями, основаними на народному фразеологізмові:
И доносчик с этим словом
Скрючась обручем таловым (зігнутися в дугу – Л.М., В.С., Р.С.) ,
Ко кровати подошел,
Подал клад – и снова в пол.
Коли ж Іван починає оплакувати втрачених ним чудо-коней, то ми не лише проймаємося його бідуванням, вираженим у формі плачу, але й відчуваємо авторську лукавинку, бо ні він, ні сам персонаж внутрішньо не надають цій крадіжці надто вже трагедійного значення:
„Я ль вас, други, не ласкал.
Да какой вас черт украл?
Чтоб пропасть ему собаке!
Чтоб издохнуть в буераке!
Чтоб ему на том свету
Провалиться на мосту!”
Тож можемо констатувати, що П.Єршову дійсно вдалося написати казку, яка не своїми формально-жанровими чинниками, а всією змістово-образною системою й різноманітними художньо-виражальними засобами відбила вагомий проблемно-конфліктний пласт російської дійсності 30-40-х років ХІХ століття.