Марко Вовчок
(1833 - 1907)
Змістово-художні риси критичного реалізму.
Проблематика, образи оповідань „Горпина”, „Игрушечка”.
Проблематика, художні особливості казкової повісті „Кармелюк”, образ Івана Кармеля.
Образи братів-розбійників у казці „Дев’ять братів і десята сестриця Галя”. Ідейне спрямування твору.
Розгляд казкової спадщини Марка Вовчка варто розпочати з реалістичної оповідної прози письменниці, оскільки ці різні в жанровому відношенні твори становлять органічну проблемно-конфліктну єдність, ґрунтуючись на певних громадсько-естетичних переконаннях авторки. Перш за все це людина-демократ зі своєю позитивною програмою переустрою суспільства, власними уявленнями про ідеального героя, а відтак баченням існуючих суспільних проблем, негараздів, критичним їхнім оцінюванням та особистими пропозиціями щодо їхнього подолання. На рівні естетичних уподобань це об’єктивно могло вирішуватися тільки на основі критичнореалістичного зображення, що було пріоритетним для української літератури середини ХІХ століття. Власне утвердження провідних типологічних рис цього художнього напряму в вітчизняному красному письменстві пов’язується з діяльністю Т.Шевченка, тож письменники, які входили в літературу трохи пізніше, не могли не відчувати на собі Шевченкової енергетики та пристрасті у відстоюванні прав обездоленої людини. Їхня творчість ставала органічним продовженням розпочатого Кобзарем. Це усвідомлював і сам Т.Шевченко. Не випадково, ознайомившись із першою збіркою творів Марка Вовчка „Народні оповідання” (1857), він надзвичайно схвально відгукнувся про неї і своє останнє прижиттєве видання „Кобзаря” (1860) супроводив присвятою: „Моїй єдиній донечці Марусі Вовчок, рідний і хрещений батько Тарас Шевченко”.
Отже, переважно поетичний доробок Т.Шевченка та проза Марка Вовчка посприяли тому, що в українській літературі включно до 90-х років ХІХ століття основоположним художнім напрямом стає критичний реалізм. Його наріжними принципами виступає не лише сама сутність реалістичного мистецтва взагалі (типове зображення типових характерів у типових обставинах), а зосередженість на всебічному змалюванні соціально-моральних ознак тогочасного суспільства. Головним позитивним героєм стає упосліджена людина, яка зазнає всіляких знущань з боку представників панівних верств. Звідси спостерігається варіативність у баченні самого персонажа. Це може бути й до останньої міри деморалізований індивід, який викликає до себе тільки жалість і співчуття, але може бути й особистість, що відчуває в собі людську гідність, ніколи не мириться з приниженим становищем, а тому здатна на бунтарські виступи і протести. Відповідно й пафосна палітра творів коливається від трагічної до героїчної, але неодмінним залишається авторське співчуття, підтримка бідака, намагання пробудити в ньому відчуття власного Я, потреби й готовності відстоювати свої людські права.
Тож у творах Марка Вовчка зустрічаємо персонажів з різним волеусвідомленням та волевиявленням. Знайомлячись з прозовим доробком Марка Вовчка, слід брати до уваги й той факт, що творам властива різна форма організації повіствування: від першої особи (головний герой/героїня), умовний оповідач, повіствування від третьої особи (автора). Ця різноманітність не лише засвідчує роль письменниці в розширенні виражальних можливостей української літератури, а характеризує й індивідуальний стиль митця, який шукав найадекватніших художніх форм для досягнення тієї художньої достовірності, яка й обумовлює рівень мистецької типізації змалювання людини та обставин, властивих реалістичній літературі.
В оповіданні „Горпина” (збірка „Народні оповідання”) Марко Вовчок цілком доречно веде повіствування від імені жінки-кріпачки. З одного боку, особисті проблеми самої героїні (ніяк не могла народити дитину, а потім радість від появи довгоочікуваної доньки) не дають їй можливості критично поглянути довкола, а з іншого – письменниці потрібна оцінка кріпаччини „з середини”, устами самого кріпака, який щодня стикається з панською „прихильністю” та свавіллям. Тому-то, коли оповідачка не лише повідомляє, що в молодого пана були наміри збудувати нові хати для селян, а потім і старі повалялися, а й оцінює панські якості („Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську істоту не переробиш!”), висловлювання набуває узагальнюючого характеру, бо кріпак (а разом з ним і автор) необхідність скасування кріпаччини вбачають не в індивідуальних моральних рисах поміщика, а у природі самого суспільного явища, нездатного в принципі творити добро для простої людини.
Іншим важливим зображувально-виражальним засобом в оповіданні виступає прийом контрасту. Ним підкреслюється й різниця у психо-моральному станові пригнічених кріпаків та материнською радістю Горпини („Все село – як за стіну засунулось, такі смутні всі, що сумно й глянуть! Тільки Горпина трохи веселенька, тішиться малою донечкою та й про громадське лихо забуває”), а в більшій мірі антигуманні прояви пана, який у своїх селянах просто не бачить людей, не допускає навіть гадки, що вони можуть страждати, радіти, переживати. І проголошені від поміщицького імені нарочито імперативно-констатуючі слова посланця яскраве тому підтвердження: „Панові треба робити, а про твою дитину байдуже”.
В іншому оповідно-емоційному ключі ведеться повіствування у творі „Игрушечка” (збірка „Рассказы из русского народного быта”, 1859). Сама головна героїня переважно безбарвним спокійним тоном повідомляє історію свого ще короткого життя, протягом якого вона встигла перетворитися з людини на своєрідну іграшку. До подібної колізії ще неодноразово звертатиметься світове мистецтво (згадаймо кінокомедію французького режисера Ф.Вебера з П’єром Ришаром у головній ролі чи кінодраму російського сценариста та режисера Ю.Кари „Я - лялька”). Тож трагедія бачиться не в тому, що хтось прагне розтоптати людське начало, а втому, як на подібне бажання реагує сам персонаж. Спочатку дівчина намагалася виявити незалежність власних емоцій, але невдовзі під тиском погроз і байдужості замкнулася в собі, що навіть звістка про смерть рідної матері не одразу емоційно струсонула її: „Умерла матушка!” – думаю, а слез у меня нет”.
Та не одна Груня-Іграшка виявляється в оповіданні емоційно спустошеною, омертвілою. Це властиво і для її старої пані. Однак подібність на цьому вичерпується, бо природа душевної порожнечі в них різна. Груня – рабиня, в якої силою відібрано право навіть на почуття, чим і підкреслюється її іграшковий статус. Беземоційність пані коріниться в іншому. Вона сформована необмеженою владою, вседозволеністю поміщиці стосовно своєї кріпачки, доведеною до патологічного збочення презирства господаря-власника, який бачить перед собою тільки безсловесну річ, з якою владен учинити будь-що. Необмеженість влади, мов іржа, поступово роз’їдає душу кріпосника, роблячи його безсердечним. Непомітно для всіх (у тому числі й самого поміщика) відбувається перетворення в обездушену ляльку, небезпека якої в тому, що вона не позбавлена права вершити долі інших людей. Обурюючись з приводу „черствості” Груні, коли та не бажає їхати на нове місце проживання через розрив із коханим, пані виявляє елементарну нездатність мислити по-людськи, бо вона всього-на-всього закономірний продукт кріпаччини як антигуманного суспільного явища, яке просто недопустиме в людському середовищі. По суті саме це мав на увазі російський критик М.Добролюбов, сказавши про „Игрушечку”, що це „спокійний, безсторонній, урочистий суд історії над самою суттю, над принципом кріпацтва”.
Казкова повість „Кармелюк” для сучасного читача цікава тим, що в ній органічно поєдналися позиції письменниці з їхніми виражальними можливостями. Марко Вовчок звертається до історичної постаті Устима Кармелюка (1787 - 1835), але у своєму творові дає йому цілком своєрідну художню інтерпретацію. Власне історико-митецький конфлікт починається з моменту надання характеристики самій постаті Кармелюка. Відповідно до урядово-офіційної версії, він розбійник, однак це повністю не влаштовує Марка Вовчка, бо, знаходячись у Парижі, вона звертається до свого чоловіка Марковича (визнаний історик, етнограф) з проханням надіслати всю відому йому інформаціє про Устима Кармелюка: „де родився, якого року, як його звали, усе, усе чисто”. Вагомість цього звертання виявляється не в тому, чи одержала письменниця необхідну інформацію від Марковича, а в тому, що, володіючи певною інформацією, авторка свідомо вдавалася до її змін. Уже на підставі цього можна формулювати проблемно-конфліктні аспекти твору, на яких зосереджується письменниця.
Звертаючись до образу Кармелюка (розбійник в офіційно-урядовому потрактуванні), Марко Вовчок повинна була визначитися, чим для неї є даний персонаж, а відтак підходити до його змалювання.
Ознайомившись із текстом повісті, можна стверджувати, що для Марка Вовчка Кармелюк є позитивним персонажем. На подібне твердження спрямована вся зображувально-виражальна структура повісті.
По-перше, повіствування ведеться від імені автора, що дозволяє йому вдаватися до будь-яких описів та характеристик головного героя. Уже на початку повісті подається розлога ідеалізована портретно-етична характеристика Кармелюка (красень, сміливець, має надзвичайно чуле серце), яка підтверджується конкретними вчинками персонажа в різноманітних ситуаціях, надаючи образові в цілому казково-романтичних рис. Тобто, Кармелюк набуває властивостей персонажа фантастичних казок (чудодійна краса, яка має чаруючий вплив на оточуючих, заступник усіх скривджених). На це вказують і ті невідповідності, що спостерігаються між реальною історичною постаттю Устима Кармелюка та його літературним утіленням. Тож найістотніші відмінності пов’язані з концептуальними оцінками образу Кармеля. Заміна імені Устим на Іван не може не викликати асоціацій з казковим Іваном-богатирем, а безслідне зникнення героя разом з дружиною та донькою наділяє його безсмертям як виявом фантастичної властивості казкового персонажа. Виокремлена риса характеру героя вагома не лише для автора, але й народного загалу, відбиваючи його віру в непереможність заступника бідаків. Так, український письменник В.Короленко, згадуючи своє дитинство, відзначав: „На кухні замість казок про привиди вечорами повторюються оповідання про „золоті грамоти”, про те, що мужики не хотять більше бути панськими, що Кармелюк повернувся з Сибіру, виріже всіх панів по селах і піде з мужиками на місто”.
По-друге, Марко Вовчок доволі вдало змінює форму повіствування особливо тоді, коли вдається до відтворення власне мотивувань дій персонажа. Так, авторський текст переривається трьома піснями, які виконуються безпосередньо від імені Кармелюка. Введення подібного ліричного компоненту дозволяє передати глибинні переживання героя, а відтак з’ясувати самооцінки, які дає персонаж сам собі, а також ставлення до цих самохарактеристик з боку інших дійових осіб. Наприклад, перша пісня („Ой ідуть дні за днями…”) допомагає зрозуміти приховані причини смутку головного героя, мотивувати його подальшу поведінку як людини, яка переймається чужими сражданнями, а не особистими неприємностями:
Вбогі люди! Вбогі люди!
Скрізь вас, всюди бачу,
Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.
Важливу роль щодо увиразнення проблематики повісті, визначення авторської позиції стосовно діяльності Кармелюка відіграє остання пісня „Повернувся я з Сибіру…”. У ній не лише сам головний герой відкидає звинувачення в розбійництві, бо нікого не вбиває, а відібрані в багатих гроші „я вбогому даю”, а цих же позицій дотримуються й інші персонажі, оскільки безпосередньо за текстом пісня Кармеля виконується його донькою. Передовіривши Я одного суб’єкта іншому, Марко Вовчок тим самим виразила і власну думку, оскільки опосередкована характеристика головного героя дівчинкою переростає в авторську характеристику, досягаючи об’єктивного типізуючого узагальнення відносно порушеної суспільно-особистісної проблеми.
Розбійництво як форма соціального протесту змальоване і в казці „Дев’ять братів і десята сестриця Галя”. Показавши, з одного боку, безпросвітну нужду матері-удовиці та її десяти дітей, а з іншого – наголосивши на особливостях темпераменту найстаршого брата: „Був він зроду поважний од усіх їх, похмурий – тепер став ще поважніший, ще похмурніший”, Марко Вовчок подає достатньо вагомі аргументи для мотивування обраної братами подальшої життєвої дороги. Однак з моменту, коли вони вдалися до розбою та розбійницькими діями Кармелюка, розпочинається суттєва відмінність. У повісті „Кармелюк” ми бачили, що герой, навіть не вдаючись до фізичного насилля, а лише неймовірною вродою і внутрішньою переконливістю в справедливості здійснюваного, підкорював собі інших, то з братами-розбійниками виходило по-іншому. Хоча письменниця й не вдається до безпосереднього зображення розбійницьких актів, але портретними деталями кожного з братів та інтер’єрними подробицями їхнього розбійницького помешкання досягає надзвичайно переконливого відтворення психічного стану цих персонажів. Перш за все це сповнені гніву і презирства до всіх і всього очі, звернені собі в душу погляди, закриті димом від люльок смутні обличчя, бо нікого не хочеться бачити, а поміж братами хай і небагато, але розсипані гроші, на які один із розбійників „дивиться неначе з гнівом, неначе з погордою на їх”. Уся задушливо-гнітюча атмосфера однозначно виражає усвідомлення як автора, так і самих персонажів, що грабунок заради власного збагачення не приносить морального вдоволення і спокою, що за скоєні гріхи доведеться врешті-решт гірко і страшно розплачуватися. А на це власне і спрямована кульмінація та розв’язка казки. Галя в одну мить у результаті збройної сутички втрачає і свого чоловіка, і старшого брата – отамана розбійників, що і стає причиною її самогубства.
Письменницька нарочитість і штучність розв’язки ні в кого з дослідників не викликає сумніву, хоча потрактування даються різні. Так, російський письменник, автор сатиричних казок О.Салтиков-Щедрін усю неприродність пов’язує з гнітючим становищем персонажів, що в цілому й робить їхню поведінку природною: „М.Вовчок не ставить перед собою ніяких упереджених завдань, він не бажає ні вчити, ні виправляти, не обіцяє ніяких нагород за хороші вчинки і ніяких покарань за погані. Він просто-напросто описує, яке буває важке життя на світі, як люди бадьорі й сильні перемагають це важке життя і як інші, теж бадьорі й сильні, знемагають під ярмом його. Дітям це знати досить корисно, тому, що і їм, звичайно, доведеться згодом зустрітися з важким життям; отже, не вадить, щоб воно застало їх бадьорими, а не кволими і ладними продати душу першому, хто обіцяє їм яблуко”.
Зустрічаються судження, в яких письменниці дорікається за сентиментальну наснаженість розв’язки, намагання розчулити читача, що відповідає загальним тенденціям сентиментально-романтичної української прози народницько-етнографічного спрямування.
Нам же видається, що Марко Вовчок, як письменниця-демократка, не могла не обстоювати право простої людини на забезпечене й захищене життя. Водночас вона враховувала і традиції тогочасної української літератури щодо оцінки стихійного бунтарства (згадаймо підходи авторів роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” до поцінування образу Чіпки як „пропащої сили”). Отже, трагічною розв’язкою письменниця, можливо, наголошує на тому, що шлях до соціальної справедливості не може пролягати через насилля, але й альтернативи даному запереченню вона не знаходить.